В цей день народився Дмитро Боровик — один із засновників українського руху на Зеленому Клині

ІСТОРІЯ
26.10.2023, 09:28
В цей день народився Дмитро Боровик — один із засновників українського руху на Зеленому Клині
Фото: Фейсбук

Найбільше він відзначився як палкий публіцист, виступаючи на сторінках заснованої ним газети «Українець на Зеленому Клині».

Дмитро Боровик громадський і політичний діяч, редактор і видавець першої української газети на Далекому Сході «Українець на Зеленому Клині», делегат 4 українських Далекосхідних з'їздів, один з засновників товариства «Просвіта» та клубу «Українська хата» у місті Владивосток.

Повалення царату в росії в ході Лютневої революції 1917 р. викликало хвилю українського національного руху, що захопив увесь безмежний простір колишньої російської імперії.

Не став виключенням у цьому плані і  Далекий Схід, або Зелений Клин, як його називали українські переселенці, що становили тут до половини всього населення.  Перші спроби національної організації українців на Далекому Сході мали місце ще до революції, але формування  тут справжнього українського національного руху припадає саме на період 1917-1921 років.

Одним з основоположників цього руху по праву вважається Дмитро Миронович Боровик.

Він народився саме в цей день, 26 жовтня 1876 року, на Херсонщині, на невеличкому хуторі свого батька біля села Булгакове Полтавської волости. 

Через рік після народження малого Дмитра його батько був покликаний до війська у зв'язку із російсько-турецькою війною.

З війни він повернувся з силою нагород, але сліпим. А проте, саме він навчив сина грамоті і приготував його до середньої школи.

На восьмому році Дмитро вступив до реального вчилища Св. Павла в Одесі, яке скінчив з великим успіхом. По закінченню реальної школи він вступив на агрономічний відділ Ризького політехнікуму.

Як писалось в некрологу, надрукованому в календарі «Нова Україна», що був виданий у Владивостоці в 1921 р. — «рідне оточення дитячих років викохало у ньому любов до свойого народу і рідного краю».

В цей день народився Дмитро Боровик — один із засновників українського руху на Зеленому Клині_1

Любов активну, яка викликала бажання допомогти йому, стати на боротьбу за своє національне «я».

Тому, будучи студентом 3-го курсу, перебуваючи влітку у батьків в Одесі, він стає членом Революційної української партії (РУП).

В цей день народився Дмитро Боровик — один із засновників українського руху на Зеленому Клині_3

Дмитро Боровик

Після закінчення політехнікуму Дм. Боровик вступив на фізико-математичний факультет Одеського університету, який закінчував 1906 р.

Під час навчання в Одесі він бере активну участь у діяльності українських есерів.

Але 1906 р. став для них катастрофічним. Партія була майже цілком розбита, багато її членів заарештовано.

Арештовано було і Дмитра Мироновича. Цілий рік він перебував у одиночній камері Одеської в'язниці.

Восени 1907 р. відбувся суд, який засудив  його на 5 років заслання до Туруханського краю.

Перші два роки на засланні Дмитро Боровик жив на півночі Туруханщини. 

Там він завідував  метеорологічною станцією, але тяжкі умови життя підірвали його здоров'я і його було переведено в Туруханськ для лікування.

У Туруханську він також завідував метеорологічною станцією, а крім того працював як учитель, навчаючи дітей місцевого пристава.

Тяжкі умовини життя засланців Туруханщини він описує у своїй статті, яку було надруковано в «Раді» у лютому 1911 року.

Завдяки дружині туруханського пристава, яка доводилась родичкою іркутського віце-губернатора, Дмитро Миронович здобув дозвіл жити під доглядом поліції в Іркутській губернії.

В Іркутську він служив у метеорологічній обсерваторії, а також підготувався до державних іспитів за політехнікум.

Наприкінці вересня 1912 р. скінчився термін його заслання і 10 жовтня цього ж року він виїхав до Риги, де восени 1913 року. закінчив практичні роботи і одержав звання "вченого агронома".

З листопаду 1913 до 1 травня 1914 року. Дмитро Боровик жив у рідні в Одесі, а згодом виїхав до Петербурга, де отримав посаду у Департаменті хліборобства.

Через рік він перейшов на працю до Головної фізичної обсерваторії у Миколаєві.

Звідси з 1 вересня 1916 року. Д.М. Боровик був призначений на посаду фізика Владивостоцької метеорологічної обсерваторії, яку посідав до своєї смерти 1920 року.

До Владивостоку Боровик він прибув восени 1916 року. Тут його й захопили бурхливі події Лютневої революції 1917 року.

З перших же днів революції Дмитро Миронович поринає в місцеве українське громадське життя, ставши одним з організаторів Владивостоцької Української Громади, яка влітку 1917 р. нараховувала вже 3 тис. членів.

Пізніше, по розвалі владивостоцької Громади, Дм.М. Боровик став одним з фундаторів і створеної у Владивостоці на початку 1918 р. «Просвіти», був засновником і головою (1918-1920) клубу "Українська хата", що об'єднав «культурнійшу верству мійського i  окружного українства, трудящу інтелігенцію».

 Був членом комісії з вироблення статуту Владивостоцької Української Окружної Ради.

Дмитро Миронович брав участь у роботі і всіх чотирьох Українських Далекосхідніх з'їздів, що відбулися в 1917-1918 рр.

Працюючи у комісіях та виконуючи обов'язки секретаря ІІІ-го (квітень 1918 р.) та ІV-го (жовтень 1918 р.) з'їздів, він багато спричинився до випрацювання програми далекосхіднього українського руху, докладаючи значні зусилля у боротьбі з демагогічними впливами лівих, комунофільствуючих сил.
 
В 1917-1918 рр. неодноразово висувався кандидатом від українських організацій до Владивостоцької міської думи і 1920 р. був обраний її радним. 

Працюючи, він своє головне завдання бачив у тому, щоби «завдання Товариства провадилось шляхом, що веде народ до вільного, культурного та заможнішого життя».

Але, мабуть, найбільше він відзначився як палкий публіцист, виступаючи на сторінках заснованої ним газети «Українець на Зеленому Клині».

Ця газета, перше число якої вийшло у Владивостоці 30 квітня 1917 р., стала першою українською газетою не лише на Далекому Сході, а і взагалі в Азії.

Газета, редагована Дмитром Боровиком мала дуже великий вплив на розвиток українського політичного життя на Далекому Сході, а його статті в тижневику на політичні теми, про українську мову в Богослуженнях, у справах громадської праці, як свiдчить безпосередній учасник подій та видатний український історик Зеленого Клину I. Свiт, можуть мати значення навіть сьогодні, «такі вони актуальні та добре написані».

На сторінках газети Дмитро Миронович гостро реагував на всі події в українському національному русі як на Україні, так і на Далекому Сході, просвічував своїх земляків, закликав до єдности, ганьбив всі вади в місцевому українському громадському житті та ворожу до українства політику більшовиків.

Як зазначав І. Світ, українське громадське життя на Далекому Сході «сильно коливалось, чергувалися активність й занепад й редактор Дм. Боровик реагував на ці занепади гостро та сильно. Його перо не знало пощади».

Дмитро Миронович гостро таврував большевиків за їх спроби гальмувати українське життя.

Зокрема Дмитро Миронович гостро таврував большевиків за їх спроби гальмувати українське життя. «У вас єдина формула: буржуй — пролетарь, єдине гасло — дiлить, паювать, до культури, хазяйства, до роботи, науки й просвiти, до ладу й порядку нема вам дiла» — писав вiн про большевикiв. 

Пророчо виглядають слова, написанi ним ще наперероднi большевицького перевороту: …чи не прийдеться i вже наблизилося время голодувати i холодувати  i  нездужувати,  будуть їсти i погань,  i нечисть,  i всяку гидоту;  зчиниться тодi правдивий розбрат, знiмуться повстання,  повтiка вiйсько i сараною  перейдуть  i свої i чужi по культурних землях i гоподарствах i захочуть люди, зморенi, виснаженi i вимученi ладу за всяку цiну. 

«Але i тодi буде  добре демагогам, поховаються  за  спини совiснiйших,  попiдкачують поли i за тин, за мур щезнуть, як Каїни i Юди!».

«Буде директорiя, дiктатура, бонапартизм, буде вжита зброя, труситимуть людей, пакуватимуть у тюрми, каратимуть на горло, стрiлятимуть, убиватимуть, оголосять ворогами всiх,  хто не єднається,  не сполучається в iдну партiю "савєта",  хто одбiгає думками, — i полiтичнi  незайманнi европейськi вольности тодi пiдуть парою, пощезне закон i безпешнiсть i опинимося знов на тим самiм мiсцi царату i централiзму. Мабуть, недалеко втiче  од  злої  долi Москви демагогiчної й Україна демократична наша!»  писав вiн у вереснi 1917 року.

Протягом 1917-1918 рр. зусиллями  Дмитра Боровика вийшло 39 чисел «Українця на Зеленому Клині».

В 1919 р., за колчаківської диктатури, довелось випустити тільки два числа і останнє, 42-ге число,  присвячене Шевченківським роковинам, Дмитро Миронович спромігся видати 25 березня 1920 р

У важких умовах революції й громадянської вiйни газета з'являлась, головним чином, завдяки його особистій жертовности.

Вiн так характеризував тяжкi умови, в яких доводилося працювати:

«Поневiряється українське слово письменницьке в приймах по росiйсько-московських друкарнях, терпить тяжку скруту, «неначе човен в синiм морi то вирина, то потопа».

Ой, чи перебуде лиху годину, чи так i загине, тиняючись сиротою по закутках у чужих хатах,  утираючи дурнi сльози, шо не знайшли стежки до серця тутешнiх українцiв,  не вблагали до щирої пiдмоги».

Одною з причин такого становища була нацiональна байдужiсть землякiв, яку вiн гостро таврував на сторiнках своєї газети.

Крутять вас баламути i стрижуть хахлiв.

«Демагоги, горлопани, — звертався до них Дмитро Миронович, — вас обходять широкополi лани московської громади i, живлючись з того готового, ви гордуєте малою українською культурою,  малими заходами, малою газетою…

Калiки, блукаєте ви по свiтi,  як вiвцi, без пастиря, хто взяв герлигу, той i чередник, загубили  i рiд i iсторiю,  культуру свою i звичаї i самошанування, замiсто душi стала пара,  пропала творчiсть,  пiшли позичати та «позика правду з'їла».

Крутять вас баламути i стрижуть хахлiв.

Служiть же найщирiйше,  прихиляйтеся до «вождiв», може, плюнуть у ваш бiк, може, в самую пику,  а тодi, нiмi, жалiйтеся, ховаючись за Шевченка, перепрошуйте господарiв ваших степiв, зруйнувавших українськi вольности, повернувших правду-згоду  Переяславську «рiвного з рiвним,  вiльного з вiльним» в кривду, в люте пiдданство-крiпацтво.

Нехай! Вас мало зневажали, пiддавайтесь легкодухи, нашi перевертнi знайдуть спосiб вас боляче образить, таки дошкулять!  …розбратайтеся, розберiться, забудьте себе — ви сон, приставайте до життя, до бiльшости, вона, гадюка, вас пiдхвалить i напоїть солодкою отрутою, напнiть фарисейську машкару, приберiться в убрання демагогiв i запануєм ми,  челядь-безбатченки i приймаки, разом з панами великого роду i грабунку! Слава!».

Як зазначалося у вищезгадуваному некролозі, будучи людиною неміцної будови, до того й з попсованим вищенаведеними пригодами здоров'ям Дмитро Миронович працював на громадській роботі, як не працюють і здорові.

Він відмовляв собі у самому необхідному, ощаджуючи гроші — чи на видання української часописі, чи на другу українську справу.

Як свідчив інший сучасник, Дмитро Боровик «робив і ті малі діла, про які іноді багато балакають, а ніхто за їх не береться — він уриваючи хвилини часу від праці на посаді і праці громадській, — вчив малих дітей грамоті, вчив нікому про це не розповідаючи і не вихваляючись».

Дмитро Миронович не тільки брав на свої плечі ту надмірну працю, яку на його накладала громада, а «сам хапав, вишукував для себе роботу, на яку тратив і кошти і сили».

Тяжка праця й важкі умови життя підірвали його здоров'я. Працюючи на ІІІ Українському Далекосхiдньому з'їзді, він простудився і занедужав.

Те саме трапилось і під час ІV-го з'їзду, після якого він тяжко захворів на плеврит, але не шкодував здоров'я і знов і знов працював на українській ниві.

Весною 1920 р. він занедужав сухим плевритом. Скрутні матеріяльні обставини не дали змоги для відповідного лікування.

До того ж дали себе взнаки наслідки в'язниць  та заслання — потайні сухоти, а потім сухоти горла і 4 листопада 1920 р. Дмитра Мироновича не стало.

«Вмер він на коні (сцені - В.Ч.) боротьби за волю українського народу.

Вмер на чужині, нездійснивши самої палкої своєї мрії — бодай перед смертю побувати на Україні».

Як зазначала газета «Українська думка», що видавалася заснованою ним «Просвітою», «все життя його було боротьбою  за визволення України, боротьбою з байдужістю мас і несвідомістю народу».

Вiн похований у Владивостоцi, у землi Зеленого Клину, яка дала останнiй притулок сотням тисяч українцiв.

Мiсце поховання його невстановлене, немає могили, плити, до якої ми могли б прийти, щоб вiддати данину його пам'ятi.

Але, як вiдомо, люди живуть, поки про них пам'ятають.

Тож епiтафiєю на могильнiй плитi Д.М. Боровика можуть стати рядки, написанi iншим українським далекосхiдним дiячем, але родом з Галичини, Василем Кийовичем в 1943 р.:

«Прийде ще час, коли жовто-блакитний стяг підійметься і заграє на Зеленому Клині і Ваші імена будуть виписані на гранітових таблицях на память потомству, що Ви були  там, де кувалась доля Українського Народу, недолею загнаного на чужину, що Ви не знали, що то «моя хата з краю», а особисті вигоди для вас не існували».

вибір редакції
Читайте також:
Опінії
Треба не про Майдани думати, а про забезпечення снарядами та дронами захисників України.
14:18
Політика
Українцям слід якнайшвидше позбутись зайвого романтизму і заглянути у холодні очі дійсності. Це піде на користь загальноукраїнській справі.
29 лютого, 13:45
Історія
Нація — значно складніший конструкт. Якщо, умовно кажучи, народ є травою, то нація — газоном; якщо народ — хащі, то нація — сад або парк.
27 лютого, 19:17
Війна
В нас один ворог — росія... і один зрадник — влада...
24 лютого, 16:00
Опінії
Ми повинні очистити від російських окупантів святу українську землю!
23 лютого, 10:50
Новини
Жоден уряд, жоден політик, вождь і лідер не здатен зробити для нас більше, ніж ми можемо зробити самі.
20 лютого, 17:31