Чи можна зробити українців «національно свідомими»
Нарікання на те, що частина українського суспільства недостатньо «національно свідома», лунають упродовж усіх років незалежності. Зараз переживаємо черговий спалах таких нарікань. Підставою для них є низка дійсних проблем українського суспільства. Проте чи виправдано узагальнювати ці проблеми саме як «брак національної свідомості»?
Чим узагалі є «національна свідомість»? Явище національної свідомості не таке давнє як може здатися. Воно сягає XIX чи, меншою мірою, кінця XVIII століття (у Франції). У ті часи, змагаючись, на історичну арену виходять два гравці – нація і клас, а також відповідні ідеології – націоналізм (у широкому сенсі) та марксизм. Нації виникають на основі попередніх етнічних поділів, наявних держав чи, принаймні, політичних традицій. Класи, передусім клас пролетаріату, – на основі соціальної структури, що диктувалася економічним розвитком.
В якому сенсі нація та клас «виникли»? Ідеться насамперед про те, що певні спільноти почали чітко осмислюватися як суб’єкти історичного процесу. Таке осмислення здійснювала порівняно невелика група осіб інтелектуальної праці. Спершу відбулося народження самих ідей нації та класу. Потім ці ідеї почали популяризуватися, взаємодіючи з реаліями, які вони охоплювали на теоретичному рівні, – певними маркерами етнічності, настроями, що панували у робітничому середовищі, тощо.
Якщо говорити про народження ідеї нації, то воно мало два виміри. Універсальний вимір полягав у появі концепції, згідно з якою історичний процес є ареною взаємодії (часто – протистояння) різних націй. Партикулярний – у конструюванні ідеї конкретної нації і її популяризації серед населення, яке цією нацією вважалося. У випадку ідеї класу марксизм стверджував, що зміст історії формується протистоянням двох класів: рабовласників та рабів, феодалів та залежних селян, капіталістів та пролетаріату. В межах такої універсальної схеми формувалася стратегія згуртування пролетаріату задля виконання ним власної «історичної місії».
Національна та класова свідомість у такій системі координат означала кілька речей: чітку ідентифікацію себе з певною нацією чи класом пролетаріату, прийняття погляду, що нація/клас є головним чи, принаймні, надзвичайно важливим суб’єктом історії, перейнятість інтересами власної нації або класу пролетаріату. Цікавою обставиною є те, що поширення національної або класової свідомості зазвичай зображалося як об’єктивний, природний процес. У випадку національної свідомості могло йтися про дію «національного духу» чи, принаймні, про «національне пробудження». У випадку свідомості класової – про закономірний наслідок розвитку системи виробництва.
Чим нація вирізняється на тлі традиційних засад політичного життя і в чому полягає відмінність національної свідомості від свідомості мешканців донаціональної Європи? Систематизовані відповіді на ці питання були б занадто об’ємними, тож обмежимося короткими твердженнями.
В донаціональні часи етномовні спільноти не мали таких тотальності, конкретності і суб’єктності, які мають модерні нації. Ідея нації неминуче спирається на концепцію «народу як джерела влади». Натомість у донаціональні часи влада розглядалася як така, що має божественне походження, а виразно ієрархічна структура суспільства передбачала «аполітичність» основної маси населення (точніше, пересічний представник непривілейованої суспільної групи мав стосунок лише до тієї «політії», до якої належав безпосереднім чином і стосовно справ якої мав компетентність – сільської громади, ремісничого цеху, міської комуни тощо). З огляду на це не існувало переконання, що кожна етномовна спільнота повинна мати «свою» державу. В межах єдиного королівства могли мешкати носії різних мов та діалектів (класичний приклад – Іспанія та Франція, де крім кастильських та французьких мовців мешкали носії інших романських мов та діалектів, а також нероманських баскської та бретонської). З іншого боку, носії однієї мови (у всій її строкатості) не переймалися тим, що мешкають у окремих державах.
Те, що кордони держав не співпадали чітким чином із мовними межами, а також політичними традиціями, призводило до того, що етнічні/протонаціональні ідентичності часто були множинними і ступеневими. Нарешті, частина населення, передусім селяни, могла взагалі не задумуватися про свою етномовну приналежність. Етнічна ідентифікація краще простежувалася там, де мешкали носії різних мов. В інших випадках селянин міг називати себе у «неетнічний спосіб»: «тутешнім», «хорошим католиком» тощо.
Українське націєтворення було дещо запізнілим. Та все ж воно відбувалося в загальному ритмі «націоналізації» усієї Європи. Якщо не вдаватися в нюанси, в Галичині поширення ідентичності модерної української нації на основну масу населення відбулося на початку XX ст. На теренах Наддніпрянщини процес «націоналізації» селян був повільнішим і набрав значних масштабів лише в буремні 1917-1920 роки. Для порівняння, селян-мешканців германських держав почали переконувати, що вони члени «єдиної німецької нації» ще в першій половині XIX ст. Тим не менше, навіть у роки Першої світової війни далеко не кожен німецький солдат, особливо з південних земель, розумів, чим є та «єдина Німеччина», за яку він мусить воювати, отже – демонстрував «брак національної свідомості» (ситуацію рятувала та обставина, що він воював ще й за кайзера, а воювати за монарха, а не «матір-батьківщину» було чимось звичним). Отже, українське націєтворення відставало, проте не фатальним чином.
Головною проблемою українського націєтворчого процесу було те, що утвореній у 1917-1918 роках українській державі не вдалося вистояти, і українські землі стали частиною СРСР (ця історична поразка, щоправда, значною мірою витікала зі специфіки світоглядної орієнтації інтелігентів, що стояли за українським націєтворенням, а в 1917 році стали відповідальними за творення держави).
У радянські часи в Україні спостерігалося накладання кількох моделей колективної свідомості. З одного боку годі заперечити толерування/плекання радянською владою певної моделі окремішньої української свідомості. Між іншим, якщо брати історичний вимір цієї свідомості, то він відповідав окремим рисам незалежницької моделі (мова йде передусім про низку сюжетів ранньомодерної історії: «козацький міф» у цілому, героїзація Хмельниччини та Гайдамаччини тощо). З іншого боку, окремішність українців розмивалася в рамках концепції «трьох братніх народів» (з-поміж яких «старшим» був російський), а така ситуація доповнювалася у чомусь стихійними, а в дечому цілеспрямованими процесами русифікації. Нарешті, потрібно пам’ятати про намагання комуністичної влади створити «нову історичну спільноту». Все це поєднувалося з демонізацією будь-чого (сил, осіб, ідей), що спрямовувалося на відокремлення України від Росії. Особливо плідними виявилися прийоми демонізації, що спиралися на «антифашистську» міфологію повоєнного часу.
Чи може українське суспільство надолужити те, чого не відбулося внаслідок уставлення в Україні радянської влади? На це питання не існує простої відповіді.
Становлення націй є одним із вимірів епохи ідеологій, тобто світських світоглядних систем, що приходили на місце релігійності та інших засад існування традиційного суспільства. Ідеології оволодівали масами, паразитуючи на тому, що раніше стосувалося релігії чи, скажімо, монархії. Там, де релігія пропонувала Царство Небесне, ідеологія орієнтувала людей на здобуття земного раю чи, принаймні, досягнення ідеалу, який наділявся надзвичайно високим значенням («світле майбутнє комунізму», «Тисячолітній рейх», «Українська самостійна соборна держава», «торжество демократії у всьому світі» тощо). Подібним чином ідеологія паразитувала на почуттях авторитету, обов’язку, жертовності, які впродовж століть культивувалися і задовольнялися у межах традиційної релігійності та виразно ієрархічної структури суспільства. І так далі, і тому подібне.
Епоха ідеологій була можливою за рахунок інерції механізмів, які діяли у традиційному суспільстві. Власного мотору ідеології не мали, а тому їхня здатність мобілізувати і дисциплінувати маси з часом розвіялася. Можна сказати, що ми живемо у пост-ідеологічну епоху. Це не означає, що зникла ідеологія в сенсі набору «кабінетних» теорій. Але того, що гіпнотизувало маси у XIX – першій пол. XX ст., вже не існує. Зараз діють інші технології управління масами: більш фрагментарні і короткочасні. Таким чином, якщо говорити про можливість просто продовжити те, що було перервано близько ста років тому, то такої можливості не існує. «Двічі в одну річку не ввійдеш». Тим не менше, не можна стверджувати, що закінчення епохи ідеологій є цілковитим закінченням епохи націй. Чимало засад існування модерної нації зберігає свою актуальність.
Сьогодні ми перебуваємо у ситуації, коли з одного боку варто здати до музею частину «еталонно національних» понять, уявлень та прагнень, а з іншого – намагатися культивувати те, що сприяє нашому спільному благу.
Однією з ілюзій, яку варто відкинути, є суспільство тотальних жертовності і патріотизму. Навіть щось приблизно схоже побудувати не вдасться, бо, як було сказано, епоха ідеологій минула. Суспільство справді може переживати певні періоди патріотичного піднесення. Але таке піднесення, по-перше, не зачіпає абсолютної більшості суспільства, по-друге, є обмеженим у часі. Серед суспільного загалу доречно очікувати лояльності до держави. Також необхідно підтримувати певний рівень патріотичного ентузіазму. Тим не менше, загал суспільства не покликаний до того, на що спроможна лиш меншість.
Ще одна річ, яку варто відкинути, – перетворення патріотизму на універсальну етичну вартість. Він не є такою вартістю, причому у вимірі не лише особистих, але й публічних чеснот. Вишиванка та жонглювання вітанням «Слава Україні!» не завадять займатися корупційною діяльністю. Прапорець на автівці не завадить викидати сміття на узбіччя. Сучасному типу патріотизму близько двох сотень років. І він явно не замінить собою чеснот із більш тривалою історією: відповідальності, самоконтролю, слухняності закону (якщо закон є справедливим), здатності служити тому, що є вищим за тебе. Культурна і моральна ситуація у нашому суспільстві у багатьох відношеннях катастрофічна, але цьому не зарадиш розмовами про національну свідомість.
На що справді варто спрямувати зусилля, так це на руйнування тих суспільних установок, які притягують нас до Росії: від окремих історичних міфів до продуктів масової культури. Щоправда, у цій справі варто стерегтися ментально згубного ресентименту і спокуси будувати в Україні таку собі «Анти-Росію».
Однією з найгірших рис ідеології є те, що вона замінює ретельний аналіз ситуації набором готових формул. Сьогодення вимагає саме ретельного копіткого аналізу, а не вправ із музейними експонатами.
Ігор Загребельний