Втратимо надію, програємо війну
РФ застосувала свій «ядрьоний Валєжнік» щоби налякати полохливих західних умиротворювачів. Україна має продовжувати чинити спротив агресору.
Чергова зброя «судного дня». Українську владу охопила паніка після нещодавнього (безе перільшення, позірного) демонстраційного удару російської ракети РС-26 «Рубєж-Орєшнік» по Дніпру.
Верховна Рада навіть скасувала п'ятничне засідання, оскільки з'явилися повідомлення, що 22 листопада буде такий же удар по урядовому кварталу у Києві. Коментувати тут щось зайве.
Проте недооцінювати проблему також не варто. В Україні немає ні радарів, які здатні виявити такі ракети, ні систем протиповітряної/протиракетної оборони, здатних їх збивати.
Хоча й раніше російські ракети долали столичну ППО, прицільний удар по «Охматдиту» тому підтвердження. А урядовий квартал, при бажанні, росіяни могли б уже давно знищити.
Що з тим робити? Варіантів у нас небагато:
- Або продовжувати панікувати, і, як наслідок, схилятися до капітуляції (бо РФ тепер із нами говорить із позиції сили, якій ми нічого не протиставимо).
- Або нарощувати подальші удари по російських воєнних об'єктах, якщо маємо на то відповідний ресурс, звісно.
Загалом, протягом наступних двох місяців градус ескалації досягне свого піку. При чому підпитувати його будуть здебільшого гучні заяви політиків та заголовки ЗМІ, а не реальна шкода від тих чи інших дій.
Британський воєнний історик сер Ліддел Гарт якось написав, що не втрати військ, але втрата надії, вирішує результат війни. Проте у нинішню епоху інформаційних та гібридних воєн убивати надію стало ще простіше, ніж будь-коли раніше.
Поки Україна має ресурс і можливості (а вони є), потрібно не просто бити у відповідь, а ламати правила гри, нав'язаної Кремлем. Курська операція — чудовий приклад якраз такого повного зламу правил, від яких Москві складно відійти, аби не дати Києву хоча б вистояти.
