Чи варто остерігатися «проросійських євроскептиків»
В Україні важко знайти мейнстрімне видання, яке не тиражувало б страшилок про «популістів» та «євроскептиків» із країн-членів Євросоюзу.
Подекуди розповіді про «євроскептиків» набирають апокаліптичної забарвленості. В усякому разі ця тема висвітлюється у чорно-білій системі координат. Добро – дотеперішній стан речей у Євросоюзі, панування «респектабельних» сил ліберальної демократії, які є «природними союзниками» України. Зло – «євроскептики», які зазіхають на статус-кво і апріорі є «проросійськими».
Ось декілька характерних цитат, що чудово відображають зміст такого підходу: «Сталість ліберальної демократії – перемога України», «Для України головним позитивним результатом цих виборів (виборів до Європарламенту у травні 2019 року. – І.З.) повинна стати перемога ліберальної демократії в Європі. Саме її ідеї виступають рушійною силою протистояння російській агресії та підтримки українців на шляху європейського цивілізаційного вибору» (Андрій Лавренюк, Вибори в ЄС: чи збереже новий Європарламент інституційну пам'ять?).
Ролі розписані наперед. Друзі та вороги визначені.
Сам термін «євроскептики» дуже маніпулятивний. По-перше, навіть якби всі «євроскептики» були принциповими противниками ЄС, їх варто було б називати «євросоюзо-скептиками», бо ЄС і Європа – не тотожні поняття. Можна ненавидіти ЄС, але при цьому бути гордим з приводу приналежності до європейської цивілізації і так чи інакше мислити її категоріями. По-друге, скептичне ставлення до ЄС не означає принципового відкидання ідеї «об’єднаної Європи», яка може мати альтернативні форми реалізації. Однак істерія довкола «євроскептиків» є опертою на брехливі підстави передусім тому, що ті «євроскептики», про яких найчастіше говорять у ЗМІ, або взагалі не виступають за вихід своїх країн із ЄС, або не роблять вихід із ЄС своїм принципом.
Чимало плутанини виникає і з терміном «популісти». Коли в Україні це слово застосовують стосовно вітчизняних політиків, то розуміють передусім надмірну демагогічність, зокрема зловживання обіцянками, які неможливо виконати. Таке розуміння популізму дуже умовне, адже так чи інакше до демагогії вдається абсолютна більшість політиків. Українські журналісти та політологи неодноразово робили спроби знайти спільний знаменник, під яким можна було б говорити і про українських, і про західних «популістів». Але такі спроби не володіють особливою переконливістю. Навряд чи західні «популісти» більш схильні до демагогії, ніж їхні «респектабельні» опоненти. У деяких випадках навіть навпаки: «популісти» наважуються говорити про реальні речі у той час, коли мейнстрімні сили жонглюють демагогічними гаслами. Втім, ці речі становлять окремий предмет для розмови.
Вслід за констатацією проблематичності самих термінів «євроскептики» та «популісти» варто вказати на невиправданість узагальнення політичних сил, відносно яких вживають ці терміни, під маркою проросійськості. Елементарний приклад – відмінності думок стосовно Росії серед членів фракції нинішнього скликання Європарламенту «Ідентичність і демократія».
До цієї «євроскептичної» фракції входять, зокрема, «Ліга Півночі» (Італія), «Національне об’єднання» (Франція), «Альтернатива для Німеччини», «Істинні фіни» та Естонська консервативна народна партія. Якщо перші три партії справді можна назвати умовно проросійськими, то фінська та естонська політсили навпаки відзначаються настороженим щодо Москви ставленням (що досить природно з огляду на геополітичні та історичні обставини). За умов, коли «євроскептична» фракція об’єднує партії з радикально відмінним баченням відносин із Росією, мало б бути очевидним, що ставлення до Росії не стосується суті «євроскептичності». Мало б, але є далеко не для всіх.
Отож, варто формулювати питання потенціалу проросійської гри з боку не узагальнених «євроскептиків», а конкретних політичних партій: чи справді ці партії спроможні змінити ситуацію на міжнародній арені таким чином, аби це значною мірою посприяло Росії, а для України мало прикрі наслідки?
На роль моделі, корисної для пошуку відповіді на щойно поставлене питання, може претендувати ситуація у ФРН. Партія «Альтернатива для Німеччини» справді характеризується певним ступенем проросійськості. Тож, здавалось би, її політичні успіхи спроможні посприяти тому, що німецька політика стане (ще більш) проросійською. Проте ймовірність реалізації такого сценарію незначна.
1989 року до лексикону політичного життя у Європі потрапило поняття «санітарний кордон». Йшлося про принципову відмову «поміркованих» бельгійських партій співпрацювати з «ультраправим» «Фламандським блоком». У Німеччині практика «санітарного кордону» спостерігається з особливою виразністю. В минулому ця практика застосовувалася відносно НДПН, зараз – стосовно АдН. Тож, навіть якби АдН якимось дивом стала фаворитом виборів до бундестагу, вона лишилась би в ізоляції. Про небезпеку впливу АдН на німецьку зовнішню політику говорили не тільки в Україні, але й у Польщі (де антиросійські настрої доповнюються антинімецькими). Але на практиці зовнішня політика Німеччини визначається партіями, які є противниками АдН і будь-чого, що хоч якось натякає на «націоналізм» («фашизм», «правий екстремізм» тощо).
Упродовж останніх років міністерство зовнішніх справ Німеччини було вотчиною навіть не правлячої і відносно центристської ХДС, а політсили виразно лівого спрямування – Соціал-демократичної партії, представники якої очолюють німецьке МЗС починаючи з 2005 року (за винятком 2009-2013 років). Мова йде про партію, яка явно не є «євроскептичною». Навпаки, її лідер, Мартін Шульц, – радикальний прихильник централізації ЄС. Два роки тому він виступив із програмою форсованого перетворення ЄС на єдину федеративну державу (Сполучені штати Європи згідно з цим планом мали постати вже 2025 року). Водночас ця «євросоюзо-оптимістична» партія неухильно дотримується політики стратегічного партнерства з Росією.
Виразно проросійські позиції також займає партія «Ліві» (Die Linke), сама назва якої не дозволяє запідозрити цю силу в симпатіях до «євроскептицизму» та «правого популізму». Задля справедливості варто відзначити, що інша ультраліва партія Німеччини, «Союз 90/Зелені», має досить критичне ставлення до Росії.
У той час, коли мейнстрімні видання залякували українців політичним злетом АдН, реальна німецька політика, що стосується українсько-російського конфлікту, формувалася силами, ставлення яких до АдН є радикально ворожим (передусім у межах консенсусу між ХДС та СДПН). Саме ці сили відповідальні за зменшення санкційного тиску проти Москви, намагання не допустити ескалації у відносинах Росії та США і, щонайважливіше, прагнення заморозити війну на Донбасі.
Звісно, було б неправильно говорити, що АдН нездатна принести Росії жодних «бонусів». Відгороджені «санітарним кордоном» від загальнодержавних рішень, представники АдН можуть виступати зі своїм баченням відносин із Росією з одного боку на локальному рівні, а з іншого – на рівні Європарламенту. Тим не менше, все це блідне перед безпосередньою політикою офіційного Берліну.
Подібним чином блідне загальний потенціал проросійських зрушень у Європі, пов’язаний із успіхами «євроскептиків» відповідного геополітичного спрямування. Безглуздо заперечувати, що лідер «Ліги Півночі» Маттео Сальвіні зробив чимало проросійських жестів. Немає сенсу заперечувати, що подібні жести належать Марін Ле Пен. Одначе зараз у ЄС продовжують домінувати офіційні Берлін та Париж, а не Рим, що перебуває під сильним міжнародним тиском, чи, тим паче, опозиційна французька партія.
Нормалізація відносин франко-німецького ядра ЄС із Москвою – це неминучий процес. Він був запущений аж ніяк не цього року. На користь такої нормалізації свідчить як стратегічне геополітичне значення осі Москва-Берлін/франко-німецьке ядро в цілому, так і прагматичні економічні інтереси, особливо зацікавлення в російських енергоносіях (яке впродовж найближчих років не зникне навіть за умов активного розвитку «зеленої» енергетики). Остаточний крах політики санкцій чи інші сприятливі для Росії зміни – це лиш питання часу. Часу, за який «євроскептики» навряд чи почнуть відігравати провідну роль у житті ЄС.
За умов, коли загроза з боку проросійської частини «євроскептиків» лишається значною мірою віртуальною, питання ставлення до конкретно цих сил та «євроскептиків» загалом у першу чергу є питанням прихильності до того чи іншого образу Європи. «Євроскептиків» варто остерігатися, якщо ви хочете бачити Європу без націй і державних суверенітетів. Якщо ж вам не по дорозі з будівничим подібної Європи, необхідно визнати, що «євроскептики» хоч якось гальмують руйнівні процеси. Тим паче, ці процеси будуть так чи інакше проектуватися на Україну. Прагнучи такої ситуації на міжнародній арені, яка якнайкраще сприяла б нам у протистоянні з Росією, не варто забувати і про інші виклики, які загрожують нашому існуванню не менше, ніж існуванню решти європейських народів.
Ігор Загребельний
