Де наше бачення Перемоги та життя після неї?

Аби перемогти у війні і виграти майбутнє недостатньо любити батьківщину. Недостатньо ненавидіти орду/орків/москалів. Недостатньо говорити українською мовою, плекати культ Степана Бандери чи навіть бути готовим вбивати і вмирати за Україну.

Колись давно, майже 400 років тому, з такою візією пілігрими відправлялись до Америки – своєї обіцяної землі, на якій вони мріяли побудувати суспільство, яке б відповідало їхнім ідеалам. Ця мрія була настільки сильною, що змушувала цих відчайдухів залишати обжиті землі Старого світу, кидати облаштоване, налагоджене життя – і плисти назустріч викликам і невідомості, аби лише звести своє «місто на пагорбі».

Україні вкрай бракує такої мрії про майбутнє. Такої візії. Такого суспільного консенсусу щодо концептуальних засад повоєнної України. Бракує відповіді, за яку Україну ми наразі платимо таку трагічну ціну на фронті і в тилу.

Візія, навіть оманлива візія комунізму чи нац-му, вивільняє неймовірну енергію людських спільнот і впорядковує та мультиплікує її. Не можна прорватися з теперішнього у майбутнє, не уявивши, не вимріявши його. Знати, що ми не москалі, і що «і своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» замало. Треба мати свою осяйну мрію про українське місто на пагорбі.

США виграли у СРСР холодну війну не тільки (і не стільки) тому, що виснажила радянську економіку гонкою озброєнь (якщо не помиляюсь, пізній СРСР витрачав 11% ВВП на сектор безпеки і оборони), а тому що американська мрія про Америку як місто на пагорбі, як землю свободи та можливостей знову розквіла за Рональда Рейгана, а радянський ідеал видохся і став непривабливим і прісним. Шварцненер переміг Павку Корчагіна...

Великі президенти США ХХ століття – і Джон Кеннеді, і Рональд Рейган – у своїх виступах раз-у-раз повертаються до алюзій на відому проповідь одного з лідерів пілігрімів та першого губернатора колонії Массачусетс Джона Вінтропа, який вирушаючи з Англії до Нового світу виголосив:

«Ми маємо зважати, що ми будемо містом на пагорбі. Очі людей будуть дивитись на нас. Тому якщо ми не будемо щирі з Богом у наших справах, він більше не допомагатиме нам і ми станемо і страхіттям, притчею та посміховищем серед усіх народів».

Ми маємо стати лабораторією майбутнього для світу. Як колись нею колись став Новий світ, куди – залишаючи усталене життя, попри всі ризики, тяготи та невідомість – пливли ті, кому тиснув Старий світ. Пливли за свободою та можливістю збудувати своє «місто на пагорбі».

Саме ця візія і віра в можливість більш справедливого та відкритого суспільства надихнула американських колоністів наважитись на повстання та проголосити незалежність, перемогти найпотужнішу імперію того часу, що намагалася приборкати повсталі колонії, підкорити Дикий Захід, збудувати найпотужнішу економіку світу та виграти Другу світову війну.

Багато, дуже багато країн здобули і відстояли свою незалежність впродовж ХХ століття. Результатом більшості з національно-визвольних воєн стало те, що «Техас наразі грабують техасці» (разом із міжнародними корпораціями). І лише одиниці з новопосталих держав сформували амбітну, але реалістичну візію, створили ефективну державну машину задля її досягнення, звільнили і впорядкували несамовиту енергію підприємництва та винахідництва у своїх людях, змусили особисте его працювати на загальне благо – і прорвалися з третього світу в перший.

Якщо ми не вимріємо українське місто на пагорбі, не запалимось ідеєю перетворити Україну на глобальну лабораторію майбутнього, не домовимось як і навіщо нам жити разом, все обмежиться «армією, мовою, вірою». Право на власну айдентику ми напевно відвоюємо – шанс стати одним із центрів тяжіння у майбутньому світі – напевно ні...