Знищення нашого майбутнього відбувається через знищення минулого
У центрі Львова знищують унікальний інститут, що рятував пам’ятки.
Хочу сьогодні поділитися міркуваннями, доволі сумними, з приводу події, яка висвітлювалася активно в засобах масової інформації у Львові, зокрема про виселення інституту «Укрзахідпроектреставрація» на площі Соборній, 3, а більше ця місцина відома під назвою Бернардинський дворик.
Ця місцина і цей інститут для мене досить близькі по причині того, що колись я був співвласником кафе на цій території, яке так і називалось «Бернардинський дворик». Крім того, я товаришував із сьогодні, на жаль, покійним Володимиром Швецем, колишнім головним архітектором міста Львова і директором інституту «Укрзахідпроектреставрація». І Володя Швець, який помер від випадкової травми у 2010 році, ще перед смертю ділився зі мною тривожними, скажімо, міркуваннями з приводу того, що цей унікальний інститут хочуть знищити і прямим текстом казав про те, що, напевно, він упав в око Садовому і його команді.
А сьогодні я прочитав про те, що 10 вересня, на виконання рішення господарського суду Львівської області, виконавча служба розпочала примусове звільнення комунального приміщення на площі Соборній, 3а. Державне підприємство «Укрзахідпректреставрація» не виконало рішення суду ще від 2021 року добровільно. Інститут вже понад 10 років не сплачував оренду і заборгував місту 11 млн грн. І назва цієї статті на сайті Львівської міської ради: «Місто не може дозволити, щоб у центрі Львова простоювало понад 1100 м²». Це цитата пана Євгена Бойка, чиновника Садового. І що пише на сайті міської ради? Тобто я спочатку зацитую те, що там написано, а потім трошки розповім історію, чому ця публікація є наскрізь брехливою, маніпулятивною і фактично черговим злочином оцієї команди, яка сьогодні при владі в місті Львові. Причому злочином дуже важким, як на мене, тому що він стосується збереження нашої культурної спадщини. А значить, що пишуть у публікації? Формально інститут підпорядковується Міністерству розвитку територій і громад, на роботу якого жалілися самі працівники: «Впродовж останніх 10 років наше міністерство кинуло нас напризволяще. Працівники не отримують зарплатні. З міністерства і з облдержадміністрації приходять відписки. Замовлень на роботу останнім часом тут фактично не отримуємо».
Працівники це говорили ще 5 років тому. Так, мені це говорив значно давніше, більше ніж 15 років тому, Володимир Швець, що замовлень бракує. Хоча основним замовником, враховуючи унікальність цього інституту, працівників, фахівців, які там працювали, найпершим замовником мала би бути Львівська міська рада, тому що у Львові зосереджено масу пам’яток, а «Укрзахідпроектреставрація», як науково-дослідний інститут, займалася власне тими об’єктами, унікальними об’єктами, яких у Львові дуже багато, які сьогодні запущені, занепадають і, власне, потребували би такого фахового підходу. Ну, в місті вистачає грошей на заміну автентичної бруківки на всяку сучасного виробництва, якою пов’язують сімейство львівського мера. Вистачає на багато чого — і зараз, і раніше — але не на те, що фактично є унікальністю Львова. У 2019 році місто пропонувало прийняти інститут у комунальну власність з усіма його боргами і зобов’язаннями, аби врятувати колектив та зберегти установу. Це — послухайте цю брехню, а далі я розповім правду.
Та ні Міністерство, ні керівництво інституту не погодились на це. Водночас борги лише зростали, а діяльність установи фактично зупинилася. Востаннє міські установи робили замовлення в цьому інституті ще у 2011 році. Розумієте? Тобто самі ж визнають, що не робили вони замовлення. Йдеться про здоровий глузд, раціональне використання комунальної власності в центрі міста: «Ми не можемо дозволити, щоб простоювало 1112 квадратів, тим більше у час війни». Знаєте, дуже вигідно маніпулювати війною, прикриваючи свою злочинну діяльність. От сьогодні є потреба військових у цих приміщеннях. Ще одна маніпуляція, тому що якщо у військових є потреба, то приміщень у місті є предостатньо. Є кілька офіційних запитів від підрозділів, які готові використовувати простір для роботи. Було б безвідповідально зволікати далі. «Ми сьогодні тут, на місці, поспілкувалися зі співробітниками. Усі цінні речі ми опишемо. Архів, який є всередині, збережемо і передамо його компетентним органам. Місто і надалі готове співпрацювати з інститутом для творення продукту в інтересах громади Львова», — наголосив Євген Бойко, керуючий справами виконавчого комітету Львівської міської ради. Місто вже ініціювало збереження архівів та наукової документації інституту в міському архіві, щоб напрацювання фахівців залишалися доступними. Ну, а тепер повернемося до самого інституту і взагалі — яка була ситуація, як насправді розвивались події. Спочатку одна така історія: під час роботи над концепцією Великого Львова до нас на круглий стіл, який був присвячений збереженню культурної спадщини, приїхав із Києва колишній директор інституту «УкрНДІпроектреставрація». Цей інститут, власне, «Укрзахідпроектреставрація» колись входив до складу НДІ «Укрпроектреставрація» як підрозділ.
І що цікаво, Анатолій Антонюк — керівник «УкрНДІпроектреставрація» з 1983 по 2011 рік, кандидат технічних наук, лауреат державної премії України в галузі архітектури і заслужений будівельник України, дуже цікавий чоловік, патріот своєї справи. Він розповідав цікаву історію, як їздив особисто підписувати документи для того, щоби «Укрзахідпроектреставрація» стала окремим інститутом, до такого відомого чоловіка, як Борис Миколайович Єльцин. Один час Єльцин був в опалі, і його посунули з керівних партійних посад на посаду міністра будівництва (можливо, вона тоді якось по-інакшому називалася), але по суті — міністра будівництва Радянського Союзу. Такі речі входили в його компетенцію. І от Анатолій Антонюк особисто був у Єльцина і підписував документи, щоб «Укрзахідреставрація» стала окремим інститутом. І з того часу це був такий центр українства у Львові, тому що там працювало дуже багато патріотів, які реально не тільки займалися культурною, історичною спадщиною, архітектурними об’єктами, а й просували ідеї українства. Просто колектив такий, ідея того інституту була власне така. Вже після того, як помер Володимир Швець, були відомі проблеми інституту. У 2011 році була стаття на «ZIK» про борги інституту, який опинився на межі вимирання через фінансові проблеми. Тобто це давно тягнеться.
Зауважте, ще до 2010 року про це мені розповідав тодішній директор Володя Швець, а в 2011-му вже була стаття — після його смерті. А 14 червня 2017 року вийшла дуже цікава публікація на цю тему на сайті «Дивись.info», автор — львівська журналістка Оксана Дудар, і я мушу зачитати дещо з цієї публікації. 2010 року 1129 м² площі у самому центрі Львова завдяки рішенню виконкому перейшли в комунальну власність. Раніше приміщення належали інституту «Укрзахідпроектреставрація». Це така знаменна подія. Тепер за оренду науково-дослідна установа платила, тобто боргувала, у четверо більше, ніж мала б. Зрештою, законність рішення про переведення нерухомості в комунальну власність теж викликає сумніви. Пані Оксана розповідає про історію створення цього інституту, заснованого в 50-х роках минулого століття, який завжди знаходився на площі Соборній, 3а, що є частиною комплексу Бернардинського монастиря. І хоча активне відновлення архітектурної пам’ятки почалося у 70-х роках, із 1974 по 1991 рік на пристосування приміщень під потреби науково-реставраційної майстерні Львівської міжобласної спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні було виділено майже 330 000 карбованців — величезна сума на той час у Радянському Союзі. А вже в 1991 році майстерні були перетворені на державне підприємство «УРСНРІ Укрзахідпроєктреставрація». Це власне той момент, про який розповідав Анатолій Антонюк.
Також пані Оксана згадує, що ще в 1975 році був створений державний історико-архітектурний заповідник, частиною якого став ансамбль Бернардинів, а відтак і приміщення інституту. Але згодом цей заповідник організували абсолютно незаконно, про що є судове рішення, — в управлінні охорони історичного середовища, а у 2015 році розпорядженням голови ЛОДА взагалі припинили його діяльність. Усі ці події й призвели до можливості зманіпулювати приміщенням. Після створення державного підприємства «Укрзахідпроектреставрація», згідно з наказом, усі основні фонди та виробничі приміщення були передані інституту, і він мав бути власником цього майна. Місто до нього не має жодного відношення. Власне, ансамбль Бернардинів — це пам’ятки архітектури, і до списку приміщень, які мали би бути комунальними, він свого часу не потрапив. Але, незважаючи на це, виконком Львівської міської ради 12 лютого 2010 року ухвалив рішення оформити на приміщення право комунальної власності. Тут мені згадалося, як свого часу Андрій Іванович на сесії прийняв у комунальну власність усю територію Львівського аеропорту, державного підприємства. Земля не була оформлена, от він вирішив, що це земля міста. Правда, тоді йому дали по руках. Після того, як місто прийняло інститут, інститут судився, але, знаєте, є інтелігентні, освічені фахівці, але бідні, а є інтереси корупціонерів, які мають гроші й можуть впливати на рішення. Так що нічого дивного не відбулося. Орендну плату, яку призначили інституту, встановили на рівні 8%, тоді як згідно з методикою розрахунку орендної плати для науково-дослідних установ вона становила 2%. Потім суд сказав: «Ну, вони ж так підписалися, домовилися». Але був нюанс: договір підписував уже новий директор, який з’явився невипадково після смерті Володі Швеця. Коли «Укрзахідреставрація» програла суд, бо новий директор підписав цю угоду, вони подали апеляцію, і частково задовольнили їхні вимоги, але це ні на що не вплинуло. Судова тяганина тривала й у 2017 році, коли виходила стаття. Інститут наполягав, що рішення про переведення приміщень у комунальну власність було незаконним, і звертався до Фонду держмайна, профільного міністерства, прокуратури тощо. Тобто замість займатися своїми справами вони змушені були боротися з тим, що місто хотіло захопити інститут.
Паралельно відбулась ще одна подія, яка викликала занепокоєння працівників. 2 липня 2016 року на адресу трудового колективу надійшов лист від заступника міського голови Львова з пропозицією передати цілісний майновий комплекс у власність громади. У нас дуже вигідно передавати гарну власність громаді, а потім вона йде з молотка. Я вже говорив у своїх відео, що лише за кілька років, за даними Фонду комунального майна, місто недоотримало від приватизації об’єктів громади близько 500 млн доларів. Фонд держмайна висловив позицію, що реєстрація права комунальної власності відбулася без будь-яких правових підстав чи документів. Коли була спроба перепорядкувати інститут Львівській міській раді, з’явилася ще одна публікація — цього разу на «Збручі», 23 лютого 2019 року, теж авторства Оксани Дудар. Там ішлося, що стан «Укрзахідпроектреставрації» погіршується.
Працівниця інституту Оксана Бойко розповіла, що до них завітав заступник міського голови Андрій Москаленко (нині перший заступник). Він почав розповідати, як потрібні їхні знання і проекти, що багато пам’яток потребують реставрації, і ніхто не може цього робити так, як інститут. Мовляв, міська рада хоче допомогти, взяти інститут у комунальне підпорядкування, і навіть натякнув, що є охочі до приміщень. Працівники зрозуміли, про що йдеться: якби інститут став комунальним підприємством, він фактично не міг би працювати з пам’ятками архітектури поза межами Львова, хоча тоді ще працював у дев’яти областях. Раніше в інституті з’являлася керівниця управління комунальної власності ЛМР Інна Свистун, яка пояснювала, що є приватник, готовий зробити ремонт у приміщеннях інституту. І не сумнівалися, що йдеться про власника відомої ресторанної мережі, один із закладів якої з’явився в Бернардинському дворику, під боком інституту. Чи йшлося про ресторан чи щось інше — не так важливо. Питання в тому, що знищувався інститут. І це було частиною довгострокової програми: такі приміщення в центрі Львова — ласий шматок, який хтось хоче проковтнути, а унікальність закладу просто ігнорується. Інститут мав би купу роботи, але оренда, яку нав’язало місто, була непідйомною. Держава жодних замовлень не давала, бо їй байдуже. Я знаю це з досвіду, бо керував проектом трансформації заводу телеграфної апаратури: держава приватизовувала завод, замовником продукції якого була сама ж держава. Тому ставлення держави мене не дивує. Але зараз не про неї, а про цинізм, яким просякнута публікація на сайті міськради. Місто зробило вигляд, що стурбоване: мовляв, площа простоює. Але ж нічого не було зроблено, щоб підтримати цей унікальний заклад і зберегти пам’ятки, культурні та архітектурні, зокрема у Львові, які зараз знищуються і пропадають. Отака печальна, але дуже характерна історія в нашому місті.
