Демократичний світ свого часу пропустив ризик війни

Усі ми бачимо, що уже по ходу війни/війн автоматично актуалізується тема привабливості та протистояння демократичних та автократичних режимів/союзів.

І тому що демократичний світ свого часу пропустив ризик війни.

І тому що автократичні режимі використовують інколи не працююче/повільно реагуюче міжнародне право як привід для подальшого посилення авторитарних та мілітаристських тенденцій.

Я уже писала раніше про класичний наглядні різні підходи на прикладі Корей, Південної та Північної, які після поділу на дві країни у 1948 році, закріпленого створенням мілітаризованої зони після Корейськоі війни 1950-1953 років, починали однаково. Як авторитарні режими. Але різниця у тому, що Південна Корея поставила за мету модернізацію країни, і в результаті за п’ятдесят років добилася разючих результатів: автократія стала демократією, бідність переросла у процвітання, а розумно вибудована соціальна система сформувала соціальну справедливість. Проект, який звучав як «держава розвитку», мав за основу «суспільне благо», і врешті-решт пережив автократів, які його реалізовували, і трансформувався у демократію. В той час, як Північна Корея використовувала автократію виключно для збереження своєі влади, і в результаті переросла у автократичний режим з елементами тоталітаризму, де населення знаходиться на межі бідності (зараз там найгірша за останні одинадцять років ситуація з продовольством, і росія хоче постачати звідти озброєння в обмін на продовольство), зате влада випробовує ядерну зброю. Це доля усіх автократій, які ставлять за мету виключно збереження влади.

Але куди цікавіша та різноманітніша ситуація у демократіях.

Стейн Ринген, який багато часу присвятив вивченню процесів саме в демократичних країнах, виділив два типи демократій – нормальні та непрацюючі. От він правильно пише, що демократія – це не мета, а засіб, який дозволяє якомога більше представляти інтереси різних груп. В той же час, в демократіях рішення і приймаються, і виконуються згідно процедури, і це правильно. Але якщо відбувається певний збій, то сам процес створення коаліцї/прийняття рішень може зайняти довгий час. Якщо автократії можуть вести політику (внутрішню та зовнішню) гібридними методами, які не вимагають жодних правил та погоджень, то демократії апелюють до права та необхідності прогнозованості (і іншого у цивілізованому світі в принципі не може бути) – це я до того, що в часи турбулентності демократії інколи повільніше перебудовуються.

З одного боку, у світі зростає кількість прихильників демократій (якщо до кінця Другої Світової війни у світі налічувалося лише 12 повноцінних демократій, то вже 1972 року їх стало 44, а 1993 – 72; зараз це 117 виборних демократій). А з іншого – різні соцопитування показують, що суспільства поділяють саму ідею демократії, але не завжди її реалізацію.

Війна, звичайно, на час зупинила цю дискусію, оскільки всі побачили, до чого можуть вдатися автократичні режимі, і консолідувалися (але не факт, що так буде завжди). Переконана, що після активної військової фази або й під час (бо війна розтягується надовго) протистояння демократії vs автократії буде обговорюватися не лише з точки зору лідерів (автократи чи демократи), а й в контексті самих систем в того, що відбувається на рівні суспільств. Оскільки, раз війна стала можливою у 21 столітті, значить – відбувся системний збій.

Більше того, цей рік буде визначальним з точки зору утримання коаліцій та єдності у боротьбі з автократіями. А також показовим – з точку зору не/зростання ізоляціоністських настроїв на Заході (маю на увазі, перш за все, вибори у США та до Європарламенту).

Тобто, показовим якраз з точки зору не/вразливості демократичних систем та вміння перебудовуватися під тиском ризиків. Бо Росія уже активізувала свої гібридні можливості.