Демократія: погано, але може бути ще гірше (частина перша)
Результати останніх виборів – президентських, а тепер уже й парламентських – для певного відсотку українського суспільства стали причиною конфузу: «Як загал виборців міг проголосувати за політтехнологічну голограму, причому настільки вульгарну?!»
Можна сказати, що незадоволена обранням Зеленського та підтримкою «Слуги народу» меншість поставила питання політичної компетентності українського суспільства. Що ж, підстави для формулювання цього питання справді існують. Одначе ситуація, що склалася, також є приводом поставити інше питання – про виправданість самої демократичної системи, зокрема загального виборчого права.
Звідки взагалі виникла ідея, що думка більшості може бути джерелом прийняття правильних політичних рішень? Яким чином із сумування волі окремих громадян мають народитися відповіді на ряд принципових для існування держави питань? Чи можуть люди, які живуть у атмосфері інформаційного перенасичення і постійних маніпуляцій, мати «свою волю»?
Коротко кажучи, сучасна ситуація – чудова нагода поставити під сумнів низку усталених поглядів.
Демос: злочинець чи жертва?
У панівній історіографії становлення сучасних демократій із системою загального виборчого права прийнято зображати як велике досягнення «народу». На це становлення можна поглянути з діаметрально протилежної точки зору – як на такий собі «бунт черні». Але ситуація складніша, і її годі описати такими односторонніми оцінками.
В одному з місць «Суми теології» Тома Аквінський пише: «...для спасіння людини їй було необхідно знати щось таке, що дається їй через божественне Об’явлення і що перевищує людський розум. До того ж людина обов’язково має бути навчена через Боже Об’явлення навіть того, що можна дослідити за допомогою людського розуму. Адже раціонально досліджена істина про Бога стала би надбанням лише небагатьох, через тривалий час і з домішкою багатьох помилок».
Окрім речей теологічного характеру в наведеній цитаті стверджуються дві дуже важливі речі. По-перше, що людський розум хоч і має особливу гідність, все ж дуже обмежений. По-друге, що люди нерівні у своїх раціональних здібностях (пізнати частину істин про Бога раціональним шляхом здатне лиш незначне число осіб).
Висловлене Аквінатом – і обмежені можливості людського розуму, і нерівність людей – було досить очевидним для часів Середньовіччя. В епоху Просвітництва ситуація радикально змінюється. Виникають віра у всемогутність людського розуму і гасло рівності усіх людей. Попри останній момент, серед носіїв Просвітництва вистачало тих, хто дивився на «чернь» із особливою відразою. Ба більше, якраз Просвітництву ми «завдячуємо» виникненню ідеології в сенсі квазірелігії, за допомогою якої можна маніпулювати масами: так, люди рівні, а розум всемогутній, але давайте керувати суспільством, немов бездумною отарою.
Явище виборів, які здійснюються на основі загального виборчого права, – це квінтесенція просвітницького підходу. Люди рівні, і всі громадяни держави мають брати участь у політичному житті шляхом демократичного волевиявлення. Але в той же час маси виборців – це просто об'єкт для грубих маніпуляцій.
Агітація, яка зводиться до лаконічних гасел, візуальних образів та демагогічних обіцянок, є чудовим свідченням того, що люди таки інтелектуально нерівні. Навіть якщо якийсь політик має детально розроблену і раціонально вивірену програму, він все одно мусить її звести до того, що сприймається пересічними виборцями, – до гасел, образів і обіцянок.
Міф про загальне виборче право як якесь «завоювання» чи не найкраще руйнує та обставина, що далеко не всі громадяни прагнуть цим правом користуватися. Низька явка не є специфічно українським явищем. Вибори зазвичай супроводжуються не лише агітацією за того або іншого кандидата чи політичну силу, але й пропагандою самої участі у них. Причому позиціювання відвідин виборчої дільниці як сповнення «громадянського обов’язку» – це ніщо інакше як квазірелігійна риторика. Тим не менше, попри цю нав’язливу пропаганду, у виборах беруть участь всього лиш 40-60% громадян.
Вибори – це практично насильство над демосом. Пересічного громадянина змушують користуватися «правом», яке нібито є здобутком «багатовікової боротьби за свободу». Демос стає жертвою періодичних емоційних «накручувань», покликаних привести до влади тих чи інших політиків. Його зобов’язують зробити те, до чого він не покликаний, – здійснити політично вагомий вибір. Нарешті, він змушений розплачуватися за цей вибір – хоч він і не мав особливого бажання цей вибір здійснювати.
Демократія без дихотомій
Сьогодні термін «демократія» означає більше, ніж систему представницької демократії. За сучасною «демократією» криється низка ідей, які не мають безпосереднього стосунку до влади більшості (чи, точніше, ілюзії такої влади). Не слідувати цим ідеям – злочин: «демократія» настільки важлива, що в її ім’я можна розв’язувати агресивні війни, без жодних докорів сумління бомбардуючи міста з «недемократичним» населенням (звісно ж, аби принести йому цю саму «демократію» і таким чином ощасливити). Безкомпромісна логіка «або-або»: або демократія, або певне зло – «авторитаризм», «тоталітаризм», «релігійний фундаменталізм», «націоналізм», «диктатура» тощо.
Таке використання терміну «демократія» має нетривалу історію. Більше того, нетривалим є наділення цього терміну позитивним сенсом. Близько двох тисячоліть про демократію говорили як про небажану форму правління. Але це аж ніяк не означає, що в ті часи захоплювалися «диктатурою» чи «авторитаризмом».
Якщо не відволікатися на нюанси, в античній та середньовічній політичних філософіях було поширеним розрізнення шести форм правління. Це число творилося трьома парами: дві форми правління одного, дві форми правління небагатьох і дві форми правління багатьох. Кожна пара творилася хорошою і поганою формою правління. Хороша форма правління одного називалася монархією, правління небагатьох – аристократією, правління багатьох – політією. Погані форми правління одного, небагатьох і багатьох називали відповідно тиранією, олігархією та демократією.
Основним критерієм розрізнення хороших та поганих форм правління вважалася відповідність чи невідповідність спільному благу. Що стосується відмінностей між політією та демократією, то йшлося про те, наскільки вибірково чи, навпаки, неперебірливо наділяються владою представники більшості. Можна сказати, що політія, на відміну від демократії, все ж виражала собою аристократичний принцип.
Найкращим вважалося поєднання монархії з елементами аристократії та політії – таку систему, за якої існує сильний монарх, відповідальна аристократія та належний рівень самоорганізації громад.
Узагальнюючи античний і середньовічний підходи, можна сказати, що «антидемократичність» тогочасних ідей політичної філософії полягала не в тому, аби встановити якусь «авторитарну» владу однієї особи чи невеликої групи, а в тому, щоб розподілити населення відповідно до того, наскільки воно здатне приймати політичні рішення.
Ігор Загребельний
