Дожити до світанку... нашої спільної перемоги над росією
Медіаагенція "Останній Бастіон" публікує ексклюзивний репортаж з одного дня групи Сил Спеціальних Операцій Збройних Сил України.
(Матеріал подано у повному обсязі без виправлень і скорочень)
Українські міста чинять спротив, стаючи цитаделями на шляху російської навали. Швидко прощаючися з мантрою про "три дня", окупанти беруть їх в облогу.
Кільця, які ворог формує навколо обласних центрів, проходять крізь прилеглі українські села, стаючи для місцевих жителів всіма колами пекла. І якщо наслідки російського терору в Маріуполі, Харкові та інших містах України формують стрічки новин світових ЗМІ, то трагедія українських сіл: масштаб їхніх руйнувань та мінувань, здебільшого, лишається за кадром.
Та поза увагою часто лишається найголовніше – історії тих, хто пройшов крізь знущання російської окупації. Знущання, які в перехоплених донесеннях росіяни цинічно називають "работой с местным населением".
Напівзруйновані села на нашому шляху змінюються руїнами хуторів, які ще досі існують на Google-картах. Крізь розтрощені паркани поодинокими обелісками визирають обгорілі димоходи; деінде серед згарищ трапляються, якимось дивом вцілілі, предмети побуту та дитячі іграшки, більшість з яких навряд чи побачать своїх маленьких власників.
– Хлопці, – гукає старий дідусь, життя якого почалося з іншої війни, – я від обстрілу в погребі сховався, а як вийшов – у даху снаряд стирчить, не знаю, чи він ще рване.
Наш інженер-вибухотехнік драбиною піднімається оглядати те, що залишилось від дідової хати. Снаряд від "урагану" небезпеки не становить та наші все ж витягують його рештки і відносять подалі.
– Женіть їх, женіть звідси! – проводжає нас дідусь.
До інженера підходить чоловік років п'ятдесяти і просить оглянути хату, бо знайшов кільце від гранати біля дверей. Вибухотехнік оглядає вхід та предмети навколо нього, а чоловік смикається, помітивши рацію на розгрузці в одного з нас.
– Я досі не можу чути це клікання, вони завжди з раціями ходили і, перш ніж їх побачити, я чув ці звуки. Кілька разів до стіни ставили, я вже з життям прощався, а вони клацали затворами і сміялися, – ділиться чоловік.
– Були тут якісь "буряти", у мене два туалети: в хаті і у дворі, а вони гадили на горищі і в літньому душі.
Люди один за одним просять нас оглянути їхні оселі, багато хто боїться вертатись в свою хату, навіть не виїхавши з села. Називають імена сусідів, які лишились без кінцівок, потрапивши на розтяжки, які окупанти лишили, тікаючи з захоплених домівок.
Ми спілкуємось з людьми:
– Сусідській дівчинці 14 років, ті сказали, що її зґвалтують, то батько з нею в ночі полями пішки тікав. Не знаю, що з ними зараз...
* * *
Витримка з тексту бойового донесення командира десантно-штурмової роти окупантів:
«Станом на... рота зайняла оборону в... По всьому периметру дєрєвні виставлено блокпости для спостереження в бік ймовірного виявлення противника.
Весь особистий автотранспорт жителів дєрєвні при спробі полишити д. ... у глиб України зупиняється, уважно оглядається та повертається назад. Ведеться робота з місцевим населенням, відбуваються опитування щодо жителів, що проживали раніше в будинках, які наразі порожні, в дєрєвнє для загальної безпеки введено комендантську годину».
* * *
Окупанти блокували села і не давали людям можливість виїжджати. На воротах записували кількість мешканців хат та змушували людей чіпляти білі пов'язки на паркани та на рукава.
– Всі сигнали глушили, то ми ввечері на пагорб вийшли, щоби новини по радіо тихенько послухати, нас вирахували, приїхали на джипі і мордували прямо там, поки хтось з них не сказав звалювати, аби ваш дрон їх не засік.
Мешканця одного з сіл з білими пов'язками на нозі і руці, приставленого до стіни російськими окупантами, зафільмували воїни за допомогою аерофотозйомки (див. наступне фото нижче – прим. ред.).
– Йдіть подивіться, там підвал, – у ньому вони наших людей тримали.
Люди діляться своїм болем, більшість дивиться на нас тим самим поглядом "на дві тисячі ярдів". Вони мають виговоритися, ми їх слухаємо, наслідки ПТСР їм ще доведеться долати.
Виходячи з села бачимо, як ті, хто називає себе "освободителями" ховав техніку в капонірах, прикриваючись будинками українських селян. На виїзді – вінки і квіти, громада прощається з кимось траурною ходою.
Зруйнований міст змушує нас скорегувати маршрут. Повз розкидані мінометні міни, які ми розглядаємо, визначаючи типи та калібр, до нас підходить літній чоловік на ім'я Олександр Антонович.
– Я так боюся за дітлахів. Стільки у них під ногами цих "іграшок". І ти ж спробуй їм пояснити, щоби вони то не чіпали. Почнеш сварити-лякати – їм тільки цікавіше стане.
Ми їдемо далі і стаємо на узбіччі біля закинутих вопів: розкидані та порвані матраци, рештки продуктів харчування в перемішку з продуктами життєдіяльності. Наші змагаються в ораторському мистецтві, коментуючи це місто Діт.
Підходить хлопчина в камуфльованій шапці з тризубом, розповідає, де бачив розтяжки. На питання, чи не було йому нічого за такий головний убір каже, що вдягнув його тільки зараз, бо він атошник і приховував це, односельчани не видали.
Якщо росіяни знаходили в когось "піксель" – розстрілювали на місці. Сусідського діда за військовий кітель два тижня в підвалі катували.
Останні, кого ми зустрічаємо в тому районі – два хлопаки-шибайголови років дванадцяти на велосипедах. Вони теж хочуть поспілкуватися, тільки наша розмова більше схожа на доповідь.
– Дивіться, – зі знанням справи почав той, що трохи вище, – у цій посадці дофіга залізяк стирчить, там якісь розтяжки, а ще далі – кацапські жмури.
Ми реготнули від того, що він сказав саме "кацапські", але хлопчина не зрозумів нашої іронії. Він вжив це слово без будь-яких емоцій – в його світі просто немає ніяких "росіян", там є тільки "кацапи".
