Друг «Акбар»: тернистий шлях українського воїна
Уже 10-й рік Україна у борні за волю й державність проти східного сусіда. Ця війна породила чимало Героїв, серед яких і наш земляк.
Фронтовик Олександр Віталійович Оловаренко відомий за своїм специфічним позивним «Акбар». До підступного російського нападу 20 лютого 2014 року тривалий час працював у правоохоронних органах, мав офіцерську посаду, але не зміг усидіти вдома, коли ворог почав відгризати наші землі на Півдні та Сході.
За освітою друг «Акбар» — юрист, однак на тлі розгортання бойових дій у Луганській і Донецькій областях довелося опановувати новий фах. Разом із вісьмома однодумцями з Кременчука та Горішніх Плавнів улітку 2014 року сформував 8-му Окрему автомобільно-санітарну роту, покликану оперативно вивозити поранених захисників із передової.
Підрозділ не пробув на вишколі у Полтаві навіть місяця, як відряджений у самісіньке пекло війни — в Іловайськ. Місто залізничників на Донеччині тоді стало епіцентром боїв не тільки із сепаратистами та диверсантами, проте з уже кадровими солдатами регулярного російського війська.
«Ми заходили в окупований Іловайськ. Нам навіть не сказали, куди ми їдемо. Ми ставили питання — куди ж направляють, — але нас вишикували у шеренгу та сказали, що виїзд небезпечний. З Кременчука поїхали всі. Коли дізнався, що заїжджаємо до сєпарів, мене осяйнуло, що на нашій машині напис: «Путін пішов на хуй».
За пів години до виїзду зрозумів, що велика ймовірність, що на тому боці будуть сварити. Добре, що знайшов порваний шматок простирадла. Приліпили тканину скотчем з переду і позаду машини, але напис все одно просвічувалася. Ми її зверху грязюкою засипали. Це зараз смішно, а тоді... Якщо вони гранати нам в машину запихували, то я думаю», — згадує ті події Олександр.
Життя нашим захисникам друг «Акбар» у складі 8-ї ОАСР рятував у нашвидкуруч зробленому польовому шпиталі у селі Тоненьке. Чоловік також був на чолі колони, яка вивозила поранених хлопців, які стікали кров'ю: рани заражені, із медикаментів лише перев'язка.
«Ми назвали ту хатину символічно: будинок, в який не попадає. Там я знайшов ляльку-мотанку, котра стала для нас справжнім оберегом надалі... А буквально добу тому ми бачили, як наших воїнів нищили, дострілювали у тому пекельному «котлі» і Іловайську. Ці москалі на своїхБТРах блокували колони на виїзд спереду та позаду. У нашу «буханку» влазило до 18 поранених.
І це не поранені такі як у фільмі про червоноармійців рука або голова красиво перебинтована. Там були пацани перехєрячені, всі в крові. Їм без різниці як їхати, головне на контрольовану Україною територію. Хлопці щоразу перепитували — а ми точно їдемо, а ми вже в Україні? Це була паніка, але за тих обставин інакше і бути не могло.
Одного разу нас підвезли до військовополонених, яких тримали в ямі метрів 4-5. Ми залазили в цю яму, щоби діставати наших поранених. Багато хлопців розповідали про катування. Майор, якого ми вивозили, розповів, що на борт Камаза закидували наших поранених хлопців та катали у спеку. Це були не сепаратисти, а російський спецназ. У них форма специфічна, броньована техніка, супутникові телефони, АКС, штурмові гвинтівки, якими користувалися тільки спецназівці, у нашої армії таких не було», — змальовує пекло в Іловайську друг «Акбар».
А потім були бої за Донецьке летовище, де Олександр Оловаренко вже зі зброєю у руках спільно із побратимом Антоном Ляховим «мінусували» ворога на морозі. Спершу вони прибули до базового табору 1-ї Батальйонно-тактичної групи, добровільно зголосившись виконати завдання з евакуації одного пораненого та одного полеглого фронтовика з ротного опорного пункту «Аеропорт».
В одному з інтерв'ю для місцевого телебачення друг «Акбар» підкреслив, що взимку 2014-2015 років у ДАПі людей катастрофічно не вистачало. Фактично, санітари воювали на рівні із солдатами як стрілки під час оборони диспетчерської вежі, котра була під щільним артилерійським обстрілом російських окупантів.
Олександра не налякали нові обставини й він погодився без прикриття броньованої бойової техніки заїхати на територію РОП «Аеропорт» та здійснити оперативну евакуацію двох військовослужбовців 79 Окремої десантно-штурмової бригади з Миколаєва. Під час виконання цього надзвичайно небезпечного та ризикованого завдання, ворог у типовій для себе манері таки обстріляв санітарний автомобіль зі стрілецької зброї та гранатомету.
Внаслідок успішно проведеної операції, пораненого військовослужбовця передали на наступні етапи надання медичної допомоги. Також другові «Акбару» із побратимом Антоном Ляховим вдалося доставити тіло полеглого смертю хоробрих оборонця ДАП у визначене командуванням місце.
18 листопада 2014 року під час надання медичної допомоги та подальшої евакуації поранених в ході мінометного обстрілу виявив професіоналізм, героїзм та мужність. Зі слів друга «Акбара», «було ухвалено рішення дати бій ворогу, тому телефонували своїм жінкам і прощалися з сім'ями, бо не знали, що на нас очікує».
З 242 днів оборони Донецького летовища нашим землякам під командуванням Олександра Оловаренка дісталися найхолодніші — у грудні-січні. Тоді ж він потрапив у полон особисто до московита «Мотороли», але після переговорів із заступником командира батальйону вороги відпустили бойового медика з Полтавщини.
Проте, як відомо, підступності московитів, немає меж і вони вирішили «викурити» українських захисників із займаних позицій у ДАП. Чи не вперше було застосовано ворогом отруйні гази, атаку додатково підтримували шквальним валом артилерії.
«Чесно кажучи, не хотілося, щоби на нашій ротації цей опорний пункт був загарбаний. Тоді нам взагалі не було, де сховатися. І це вже не була спека, як в Іловайську, а люті морози, градусів так -17-19. Під час обстрілу отримав поранення, але намагався безперервно надавати першу медичну допомогу нашим солдатам», — згадує бої за Донецьке летовище друг «Акбар».
Із переходом війни у фазу позиційної влітку-восени 2015 року, наш земляк повернувся до цивільного життя, де на батька зачекалися старший син і донечка. Прийшло розуміння, що найдорожчим пріоритетом в житті була і є власна родина.
Для Олександра настав тривалий період реабілітації та можливості позбавитись наслідків ПТСР, отриманого після жахіть Іловайської битви та оборони ДАПу, утримання у полоні, постійного балансування на межі життя і смерті. Взагалі, він із тих людей, хто взявшись за будь-яку справу — віддають себе їй на повну.
За допомоги міської громади вдалось отримати житло у передмісті рідного Кременчука, але разом із тим, додалося клопоту з його вдосконаленням і утримуванням. Невдовзі почав займатися натяжними стелями, спочатку працюючи у бригаді, згодом сам на себе.
«Попри те, що завдяки репутації якісних виконавців робіт мав постійні замовлення для створеної будівельної бригади, за для повної віддачі, встигав робити побічні персональні замовлення у вихідні дні. Сім'я була найвищим пріоритетом. Але генетична жага до боротьби за справедливість у суспільстві привела його до лав Національно-визвольного руху «Правий сектор» на Полтавщині.
Тут він отримав максимальну можливість існувати в суспільстві згідно з вимогами власної громадської позиції. Це яскраво проявилося у випадку, коли агітатори політичного проєкту відвертого ворога України Толіка Шарія влаштували свої агітаційні намети прямо на тротуарі у середмісті Кременчука. Вони цинічно заважали рухові пішоходів, провокували їх.
Після отриманого від Олександра зауваження, представники зрадницької, московської кліки, спровокували конфлікт, який закінчився активними діями «Акбара» відносно агітаційних матеріалів ворожого стану. Як наслідок, його намагались переслідувати агітатори застосовуючи фізичну силу», — згадує заступник голови Полтавського обласного осередку «Правий сектор» Олександр Топко на псевдо «Тесляр».
Справжній воїн, нащадок козацького роду, який є Олександр Оловаренко, зміг дати опір сучасним шаріковим. І, як наслідок, пошкодив голову нападника — тому проти бойового медика було розпочато кримінальне провадження за підозрою у бешкеті; судові розгляди справи тривали понад рік.
«З початком повномасштабного вторгнення московитів 24 лютого 2022 року друг «Акбар» серед перших добровольців долучився до оборони вітчизни. Завзято захищаючи рідний край у складі 67-ї Окремої механізованої бригади, котра постала з Добровольчого Українського Корпусу «Правого сектору». Олександр передав власний військовий досвід підлеглим і побратимам, як завжди тримаючи стрій ідучи попереду.
Але сучасна війна дуже часто залежить від волі випадку. Тож «Акбар» під час масованого артилерійського обстрілу отримав доволі тяжкі поранення обох ніг. Дивом залишившись у живих, потрапив на лікарняне ліжко, де перебуває й понині. Наш побратим переніс цілу низку складних операцій, а зараз проходить етап інтенсивної терапії з відновлення рухового апарату.
Найбільше цинічним і абсурдним в цій історії є той факт, що Зе-влада (запізнившись після справедливих дій «Акбара» майже на рік!) визнала нарешті Партію Шарія ворогами України, а самого лідера оголосили у міжнародний розшук. Хоча при цьому жодним чином не змінили судового переслідування Сашка Оловаренка за його патріотичний вчинок. Але, як казав класик, життя триває, бо ж точиться війна», — додає заступник голови Полтавського обласного осередку «Правий сектор» Олександр Топко.
