«Ми є народ, якого правди сила!..»
Українці, вірте у свою армію! Ми вистоїмо, бо за нами правда! А ти, Московіє, готуйся вмирати у муках.
Південь України, чималий населений пункт. Під вечір прогнозують прорив кацапської колони.
Місто в їжаках і бетонних блоках, вказівники демонтовано. На заправці черга: цивільним відпускають по 20 л, військовим – до повного бака; стаємо підзаправитись і цвиркнути в унітаз.
Заправляємося до повного, плюс кава, холс і 2 шоколадки, загалом чек на 2600 грн. Мужик із середини черги волає касиру – «Я за ніх расчітаюсь»; відмовляємося, бо ніяково, але він наполягає.
Його приклад бачить дєдушка. Пробивається крізь натовп:
- Пацани, я вам морозиво куплю.
- Дякуємо дєдушка, у полях і без того гуляє холодний вітер.
Мужик із виглядом завцеху металургійного комбінату рветься теж на барикади:
- Пацани, а я снікерси хочу для вас придбати.
Четвертий персонаж бере нашого "Гуцула" за руку тягне до авта і насипає на нижнє передпліччя блоки цигарок та брикети кави. Всі дякують і говорять "бережіть себе пацани".
Всі бачать наші шеврони 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор". Чітко викупають, що ми – правосєкі і їх це не зупиняє.
І це у регіоні, який я до останнього вважав безнадійно ватним. Емпірика солідарності й унісонності сердець в масштабах нації розчулює до сліз.
Щільність єднання перевершує планку Майдану і перших років АТО... Як на мене.
