Другий етап повномасштабного вторгнення росії вже у розпалі
Росія втрачає ресурси колосальними темпами. Окупанти на війні вже втратили майже 30 батальйонно-тактичних груп, це величезна кількість.
Але навіть попри це, вище військово-політичне керівництво московитської орди не полишає спроб відгризти від України хоча б частину її території, скажімо весь Схід і Південь. Таку думку на шпальтах вітчизняного видання "NV.UA" виклав заслужений професор Королівського коледжу Лондона Ловренс Фрідман.
За його словами, нова фаза війни обіцяє бути набагато тяжчою для України. Проблема полягає у тому, що ворог сконцентрував багатотисячне угруповання на невеликому просторі, постійно обстрілюючи позиції наших захисників з усього наявного озброєння.
«24 лютого російські війська, розпочавши вторгнення в Україну, стали обстрілювати Маріуполь, портове місто з населенням понад 400 000 осіб. Наступного дня вони стали висуватися до його околиць і до 2 березня місто було оточене, а обстріли став повсякденними й смертоносними. Незабаром надійшли повідомлення про удари по школах і лікарнях. 5 березня було здійснено першу спробу евакуації людей під егідою Червоного Хреста, організовано колону, але вона не змогла виїхати, бо, попри російські обіцянки, обстріл не припинявся.
Процедуру довелося повторювати багато разів. Життя містян ставало дедалі нестерпнішим і небезпечнішим: нападам зазнавали притулки, зокрема один під Драматичним театром, а також житлові будинки. Наразі кажуть, що близько 90% будівель зруйновано, а міський голова повідомив, що 5000 мирних жителів було вбито. 20 березня міністерство оборони росії закликало до негайної здачі Маріуполя, але вимогу відкинули.
Якою б не була потенційна стратегічна значущість – найбільше українське місто у Приазов'ї дозволить забезпечити росії сухопутний міст із регіону Донбас до Криму – тож тривалість битви означає, що тепер вона набула надсимволічного значення для українців. Це вже демонстрація їхньої стійкості та рішучості, а для росіян – як відмова зазнати поразки, коли вони витратили стільки зусиль задля реалізації власної мети. Переконаний, Маріуполь підтвердив подвійний статус України як жертви, що страждає, і ймовірного переможця. Хоч би що трапилося з містом зараз, Маріуполь як символ віктимізації України привернув до себе найбільшу увагу», – стверджує Ловренс Фрідман.
Водночас заслужений професор Королівського коледжу Лондона наголошує на тому, що не тільки жертва Маріуполя допомогла Україні наростити власні позиції на Заході. Йдеться про виявлення у звільнених містечках Київської області братських могил із соляними замордованих українців і ґестапівських катівень, де росіяни ґвалтували, знущалися і вбивали наших співвітчизників.
«Коли російські війська залишили міста Буча, Ірпінь та Гостомель, журналісти натрапили на жахливі сцени. Опубліковані зображення надовго залишаться у пам'яті. Своєю чергою, пропагандистській машині Москви довелося перейти на нову швидкість: вона бездоказово звинувачує у вбивствах українців, припускаючи, що ті навіщось доклали багато зусиль, щоб убити свій народ виключно з метою звинуватити росіян, поставивши агресорів у незручне становище.
Однак байдужість до життя було характерною рисою російської стратегії протягом усієї цієї війни. Тисячі мирних жителів уже загинули через влучення ракет, снарядів та бомб. Не бракувало повідомлень про жахливе поводження з боку російських військ. Водночас "ефект Бучі" може підтвердити феномен, згідно з яким після певного моменту військові втрати стають статистикою, числом настільки величезним, що неможливо зрозуміти їхнє людське значення. Що має значення, так це образи, які є інтуїтивними та інтимними, тому ми можемо уявити не тільки жах жертв, але й варварство злочинців.
Тепер, побачивши, що відбувається, коли росія окупує територію України, західні уряди знають – вони не можуть змусити президента Володимира Зеленського піти на будь-які територіальні поступки просто для того, щоби покласти край війні. Все, що можна зробити, – це підтримувати Україну доти, доки російські війська не підуть, залишивши Владіміра Путіна віч-на-віч із наслідками своєї катастрофічної дурості. Можливо, повернення Криму Україні, як і раніше, під великим питанням, але для Києва зараз дуже важливо, щоби весь Донбас, включно з анклави у Донецьку та Луганську, залишався у складі України силою зброї, якщо не дипломатією», – зазначив Ловренс Фрідман.
У зв'язку з вищевикладеним заслужений професор Королівського коледжу Лондона вважає, що друга фаза широкомасштабного вторгнення росії набула нової ясності. Адже відступивши з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, московитська орда перекинула всі боєздатні підрозділи на Донеччину та Луганщину, де станом на тепер розгортається велика битва, яку Європа не бачила з часів завершення Другої світової війни.
«Російські сили дуже виснажені, тому мають зробити вибір, на чому зосередити свої зусилля. Оцінки того, скільки батальйонних тактичних груп основного підрозділу, за допомогою якого російська армія організовує операції, пішли, змінюються. З тих, хто брав участь у першій хвилі вторгнення, а це були елітні підрозділи, половина, а може й більше, – або пошкоджені без можливості ремонту, або можуть бути відремонтовані, але непридатні для використання у найближчому майбутньому.
Втрати – поранені й узяті у полон, а також убиті, – можливо, становлять понад 20% від початкової чисельності 190 000 осіб. Російський кадровий резерв також не в кращому стані. Москва шукає додаткові "тіла" – чи то сирійські добровольці, чи група найманців із ПВК "Вагнер". До російської армії зараз набирається нова група призовників. Звісно, навіть половина від початкових сил московії, як і раніше, значна, і тепер перед ними стоїть усе менше завдань, а отже, їх легше виконати. Але їхні позиції неоднозначні. Вирішивши зосередити свої зусилля, російське вище командування має вибір щодо пріоритетів. Схоже, вони ще повністю відмовилися від Харкова, паралельно обстрілюючи Миколаїв.
Аналіз, проведений вашинґтонським Інститутом вивчення війни, передбачає, що найближчим завданням росії буде захоплення Слов'янська із населенням 110 000 осіб. Докази цього наміру можна знайти у рідкісному військовому успіху росіян на початку квітня, коли вони загарбали Ізюм, завдавши тяжких втрат українським захисникам, і тепер просунулися далі на південь. Російські сили, ймовірно, почнуть наступальні операції у напрямку Слов'янська найближчими днями, а його захоплення стане першим кроком до більш амбітної мети – відрізати українську армію на Сході. Якщо московити взагалі не зможуть загарбати Слов'янськ, лобові атаки росії на Донбасі навряд чи зможуть самостійно прорвати українську оборону, а кампанія московії на повне захоплення Луганської та Донецької областей, швидше за все, зазнає невдачі.
Якщо цей аналіз вірний, новий етап війни матиме вирішальне значення. Чергова українська перемога не призведе до витіснення росіян з території України, але ускладнить їхнє становище на наступному етапі. Українські втрати також залишаються значними, як в особовому складі, так і у техніці, хоча, оскільки вся країна зараз мобілізована для проведення оборонної війни, вона не має браку відданих справі й досить добре навчених військовиків. Єдина проблема України – озброєння. А проте, навіть якщо росія отримає територію і підготується до вирішальної оборонної битви, залишається питання про характер путінського ендшпілю.
Очільник Кремля, поза сумнівом, не хоче, щоби його вважали невдахою. Йому тепер доводиться вибирати найгірше з двох лих, бо у всьому світі вважають хуліганом, але не переможцем. Є припущення американської розвідки, що Владімір Путін поставив перед російськими військами завдання завершити всю "спецоперацію" до 9 травня та позначити її як завжди великим парадом у Москві. Має бути ще одна фаза інтенсивних бойових дій, але якщо він зазнає такої самої невдачі, як і у першій, то, можливо, йому залишається лише помилуватися безладом, який його головорізи-солдати влаштували в Україні до 9 травня, і покласти цьому кінець», – підсумовує Ловренс Фрідман.
Своєю чергою, як раніше вже інформував "Останній Бастіон", московитська окупаційно-терористична орда завчила власні помилки, допущені у Бучі. Вона перейшла до відверто ґестапівської практики у населених пунктах Приазов'я.
