Герої не для країни
І от ми з вами вже побачили справжню кризу, якої давно не бачили.
Коли є небезпека втратити країну, яка знаходиться у військовому конфлікті та економічній скруті, а суспільство дезорієнтоване, то сенсом будь-якої політичної діяльності є національна єдність, а не боротьба за владу
Зараз непрості дні для українського парламентаризму. Спочатку було чимало дискусій щодо судової реформи, яку врешті-решт ухвалили, і це одна з найрезонансніших реформ в останні роки. Тому що з ухваленням цієї реформи почався непростий шлях змін в українській судовій системі до її очищення, до повернення довіри.
Навіть не можу сказати щодо повернення довіри, тому що не знаю, коли в нашій історії взагалі була довіра до судочинства. Суди в Російській імперії ще так чи інакше могли вважатися судочинством, коли мова йшла не про справи, які безпосередньо були пов’язані з вимогами влади і її бажаннями. Суди Радянського Союзу завжди були підконтрольні Комуністичній партії, всі прекрасно розуміли, що це лише частина репресивного апарату.
Я вже не кажу, що ми з вами жили в країні, яка в будь-який момент взагалі могла відмовитися від судочинства на користь так званих «трійок». І тільки в останні роки існування радянської влади, коли час вже добігав того ладу, який перетворив нашу державу на таку суцільну політично-економічну пустелю, тоді вже зробили якусь судову декорацію – з прокуратурою, з адвокатами, без всяких «трійок». Але все одно ми прекрасно знаємо, що остаточні рішення ухвалювалися в ЦК чи обкомах, коли мова йшла про якісь резонансні судові справи, важливі для суспільства і важливі для держави.
І врешті-решт почалася пострадянська епоха з перетворенням судів на такий механізм збагачення певних осіб. І колись бути чесним суддею означало бути «білою вороною». І навіть якщо ми уявимо, що цих чесних суддів не так і мало, все одно в самій системі, яка була створена в пострадянській країні суд ніколи не користувався справжньою довірою у суспільстві. Я дуже сподіваюся, що зараз ситуація почне змінюватися. Це перший такий важливий момент, який треба тут відмітити.
Але інший момент, ми бачимо те, що у парламентарів немає якоїсь реальної згоди, немає реального порозуміння, коли мова іде про ухвалення таких-от резонансних законів. Легко було передбачити, що коли мова піде про суди і будуть серйозні проблеми у нашому політикумі, то що може відбутися з законами про реінтеграцію Донбасу.
Божевілля агресора
І от ми з вами вже побачили справжню кризу, якої давно не бачили, із зривом засідання парламенту опозиційними фракціями, причому це були фракції з так званих партій Майдану – «Батьківщини» і «Самопомочі». Знову горіли там димові шашки, знову атакували трибуну і таке інше.
Мені це абсолютно не подобається, тому що в мене можуть бути свої зауваження щодо будь-якого закону, який сьогодні ухвалюється в парламенті, і в мене є свої зауваження з приводу продовження ще на один рік Закону про особливий статус Донбасу.
Але разом із цим абсолютно впевнений - закони мають ухвалюватися в рамках процедури, в рамках діалогу, в рамках поваги коаліції до опозиції і опозиції до коаліції, умовно кажучи, якщо можна так сказати. Якщо ми вже хочемо врешті-решт побудувати цивілізовану державу, за яку буде не соромно перед громадянами, перед нашими сусідами.
Звичайно, можна зірвати будь-яке ухвалення закону, можна заблокувати роботу парламенту на певний час. Але виникає завжди питання: чи для цього ми обрали депутатів і такий складний, в такий скрутний для нашої країни час?
Коли реформи і так ідуть не швидко, як хотілося б, коли більшість наших громадян говорять, що зволікають з реформами.
Коли нам потрібно буквально кожного дня вирішувати найскладніші питання, з якими пострадянська Україна не стикалася в своїй історії – питання війни і миру.
І от фактично ми з вами теж підійшли до цих питань, тому що закон про реінтеграцію Донбасу, який був запропонований президентом України Петром Порошенком, він так чи інакше дозволяє наблизитися ще на крок принаймні до визначення правди в ситуацією, яка склалася з окупацією окремих районів Донецької і Луганської областей Росією.
Він називає Росію агресором. Це те, чого вимагали від політичної еліти, від влади вже довгий час – з часу підписання Мінських угод.
Незважаючи, що Володимир Путін і його поплічники завжди казали, що «их там нет», ми прекрасно знали, що вони «там есть», і що все, що відбулося на території Донецької і Луганської областей після Майдану – це результат прямої і військової, економічної і пропагандистської агресії Російської Федерації.
Із-за дій маріонеткових адміністрацій бандитів, які існують поза правовим полем не тільки України, а й , до речі, Російської Федерації, тому що на окупованій Росією території не діють ані наші закони, ані закони країни-окупанта. Тим, до речі, ситуація з окупованими районами Донецької і Луганської областей відрізняється від ситуації в Криму.
Так, в Криму теж "безпрєдєл", там теж діє маріонетковий режим ґауляйтера Аксьонова, якого можна порівняти із гітлерівськими ґауляйтерами, які тут були в Україні під час Другої світової війни.
Так, в Криму абсолютно неправедні закони, неправедні вироки виносить суд так званої Республіки у складі Російської Федерації.
Так, ми бачимо там реальні репресії проти корінного народу і проти активістів, і проти українців і тих етнічних росіян, які шанують міжнародне право і пам’ятають, що Республіка Крим – це невід’ємна частина України, а не «какой-то субъект Российской Федерации».
Але все це там відбувається по російському законодавству. Саме так російське законодавство, може з меншою агресією, діє в усіх інших регіонах Росії.
Ми розуміємо, що Росія – це взагалі безправна країна. Але в ній є закон, є Кримінальний кодекс, які підкоряються адміністрації президента Росії і ФСБ. І так чи інакше ці суди змушені запрошувати адвокатів, вислуховувати прокурорів. Це радянський час.
В радянський час теж суди над дисидентами, над ворогами радянської влади відбувалися іноді у відкритому, іноді в закритому режимі. Я маю на увазі вже останні роки – брежнєвські, не сталінські роки, звичайно. Але за присутності адвокатів, прокурорів міжнародних, щоб безумства і гнилість цього режиму були видні цілому світу.
Так і в Криму – безумства і гнилість путінського режиму видно всьому світу, але вони намагаються дотримуватися статей Кримінального кодексу. Намагаються дотримуватися якоїсь ілюзії права.
Буквально цими днями я прочитав історію. В мене був такий колега в Москві, великий прихильник Донецького суверенітету, коли про нього ніхто не згадував. Ця людина завжди ходила там у Москві по всіх коридорах і розповідала, як страждає народ Донбасу під «гнетом українських окупантів».
І ця людина була акредитована під Міністерство закордонних справ Російської Федерації від якоїсь маловідомої мені газети з Донецької області. І, звичайно, підтримувала Віктора Фьодоровича, Ніколая Яновича і всю гопкомпанію.
А після того, як почалися події на Донбасі, переїхала з Москви в Донецьк – стала консультантом влади Донецької, вибачаюсь, «народної, народненької такої» республіки. І от я днями читаю в соціальних мережах, що цю людину, вони там з кимось щось не поділила, з якимось «міністром», не знаю яким – «міністром палива» чи «міністром майна» - не знаю, там багато «міністрів з револьверами». І взяли відвезли спочатку з дружиною «на підвал», а потім його самого залишили «на підвалі». Без усяких звинувачень.
Я до цієї людини не маю ніяких симпатій – це те ж саме, що окупант чи колаборант, це ясно, але навіть така людина заслуговує на те, щоб за законом якимось – як ми його заарештували в Україні, ми би йому дали адвоката, ми би дали прокурора, ми би дали можливість захищатися.
Сигнал для союзників
Досить серйозна дискусія в цьому законі навколо того, чи можна легітимізувати Мінські угоди. Голова Верховної Ради Андрій Парубій сказав, що цей пункт був взагалі знятий з цих статей законодавства. Депутати навіть від правлячої коаліції казали, що їм не подобається те, що Мінські угоди, які взагалі невідомо, що за статус цього документа, потраплять до Закону України.
Я можу з цим погодитися, але в мене є інша пропозиція. Мінські угоди стали частиною постанови Ради Безпеки ООН. Так чи інакше, український парламент може послатися на Постанову Ради Безпеки ООН як певний курс для врегулювання конфлікту в Донецькій і Луганській областях, не створюючи разом із цим для Мінських угод якогось правового підґрунтя в українському законодавстві.
Але це все одно є певний самообман, тому що ми не можемо врегулювати цю ситуацію без США, Німеччини і Франції. Якщо б могли, то давно б вже регулювали. Якщо б у нас не було Іловайська, і ми знали, що проти нас стоїть армія, яка готова в будь-який момент вщент все рознести, - давно б вже врегулювали.
Посольства Сполучених Штатів, Франції, Німеччини підтримали не тільки цей закон, але й закон про продовження на один рік закону про особливий порядок самоврядування окремих районів Донецької, Луганської областей. Тобто закону про особливий статус Донбасу, який як не діяв, так, я думаю, цей рік і не діятиме.
Але для наших західних союзників – це свідчення того, що Україна готова виконувати свої зобов’язання по Мінським угодам, а Росія не готова. Тому що це був перший крок, який ми зробили: що ось, ми можемо надати цим районам особливий статус.
Зараз це взагалі звучить дивно, тому що не зрозуміло, чому. Ми вже всі з вами дозріли до того, що ніякі ці райони не можуть мати особливого статусу, які, умовно кажучи, відрізняють Донецьк від Маріуполя. Але в угодах Мінських там так написано, і кожен може це прочитати.
І от ми це ухвалили в парламенті – з величезним скандалом, з протестами, а Росія не ухвалила нічого. По суті, вона не ухвалила найголовніше – перший пункт «безпека», тому що всі заходи по вирішенню конфлікту на території Донецької і Луганської областей мали б бути пов’язані з безпекою – щоб перестали стріляти, щоб перестали вбивати людей.
В цьому був головний сенс Мінських угод, там було написано, що буквально за кілька днів має бути припинений вогонь, мають бути відведені тяжкі озброєння від лінії зіткнення. Має бути створений контроль спостерігачів з ОБСЄ за всією цією територією, за переміщенням зброї.
Нічого цього росіяни не зробили вже кілька років поспіль. І я вас переконую, що й не зроблять, поки не захочуть звідти взагалі виходити. Якщо в них виникне ідея, що вони готові залишати окуповані території, вони звідси вийдуть без усяких Мінських угод.
Якщо вони вважатимуть, що вони там залишатимуться, ніякі Мінські угоди не будуть заважати вбивати українських громадян. От і все.
Герої не для країни
Разом із цим виникає питання, що нам робити із цим законом. Для мене це теж величезна дилема. Я, скажімо, впевнений, що Україна не має віддавати ніякого особливого статусу просто районам, які окуповані Росією, які відрізняються від усіх інших районів України. Не те, що якоюсь особливою мовою розмовляють, чи якесь там особливе політичне мислення, чи я кась особлива позиція у населення, чи якась давня цивілізація 1000 років в Краснодоні була, а в нас не було.
Єдине, чим відрізняються окуповані райони від неокупованих – тим, що вони окуповані. Тим, що там є російський окупант. Як можна давати особливий статус тільки тому, що туди прийшов знахабнілий, підлий кривавий окупант? От я не розумію.
І не розумію, що робити, щоб показати, що Україна виконує Мінські угоди, а Росія ні. Нам важливо, щоб проти Росії продовжували санкції, щоб вона втрачала гроші, щоб були проблеми з економікою, щоб ті результати відчували не просто російські можновладці, а результати окупації нашої території має відчувати кожен рядовий громадянин Російської Федерації за своїм гаманцем.
Щоб він знав, що він сплачує за нашу кров, за наші страждання, за наші проблеми він має платити погіршеним рівнем свого життя щоденним – пенсій, зарплат, перспектив, можливостей, майбутнього. Це нормальне покарання для народу, який підтримує агресивну владу.
Не треба карати всіх якимост трибуналом. Боже спаси, ми прекрасно розуміємо, що серед росіян є чимало людей, які ненавидять Путіна не менше, ніж ми. Є чимало людей, які взагалі далекі від політики і не розуміють, що відбувається. Звичайна людина не має відповідати за злочини влади, це влада має сидіти на лаві підсудних і потім іти до міжнародних трибуналів, іти до в’язниць на все життя. Це реально, це місце для Путіна і його компанії.
Але сказати, що можна окупувати всі інші країни, але громадяни країни-агресора мають щасливо жити, то це теж блюзнірство. Не може бути щастя на чужій крові. І от це теж треба вирішувати.
Можна бути героєм – і ми бачили героїв у нашому парламенті, наших шановних опозиціонерів, вони герої, вони ні на які поступки не йдуть. А я б цих героїв хотів би бачити в коаліції, чесно кажучи, у владній коаліції – і «Самопоміч», і «Батьківщину», тому що я вважаю, їм там місце, а не в опозиції, що вони мають поділяти відповідальність з Блоком Петра Порошенка і з «Народним Фронтом».
Що оці-от закони, які зараз пропонує «Самопоміч» з точки зору подальшої долі Донбасу і з яких важливі моменти можна врахувати. Вони мають бути частиною владних ініціатив. Найпростіше – це вирішити, що ти йдеш в опозицію, і ні за що не відповідаючи, спокійно критикуєш своїх товаришів по Майдану. Це прекрасна позиція.
А потім можна навіть до влади прийти на такій позиції. Я з цим погоджуюся. Люди завжди більше голосують за героїв, ніж за тих, хто бере на себе відповідальність.
Але я завжди хочу от що дізнатися у шановних депутатів і політиків: А ви що будете робити, коли прийдете до влади? От мені цікаво. Грошей, як не було, так і не буде. Союзники – як ці були, такі і будуть. Ворог той буде, який був. Військовий потенціал у вас буде такий, який є. Там все-одно буде ядерна держава.
Від того, що за вас проголосує навіть 90% населення, російська армія свій агресивний потенціал не зменшить, наші союзники не перестануть переконувати, що треба вести себе конструктивно і ухвалювати якісь закони, які навіть нам не подобаються. Нічого не зміниться.
Чи варто зараз не вирішувати питання, щоб потім їх вирішити так, як їх вирішують сьогодні, і щоб нас критикували інші – ті, кого ви критикуєте зараз, коли вони вже не будуть мати тієї відповідальності?
Чи може потрібно якнайшвидше все це вирішувати – і коли мова йде про судову реформу, і коли мова йде про статус окупованих територій, і коли мова йде про пенсійну реформу, і коли мова йде про медичну реформу.
Я не хочу чекати наступних виборів, щоб потім за це голосували якісь депутати нових політичних партій, задовольняючи своє честолюбство – вже як справжня влада, а не як маленькі політичні сили. Ні, я хочу, щоб всі це робили разом. Абсолютно разом: мені все одно, хто з БПП, хто з «Народного Фронту», хто з «Самопомочі», хто з «Батьківщини», хто з Радикальної партії.
Був на Майдані, обіцяв, що побудуєш реальну демократичну європейську державу – і люди будуть краще жити, працюй сьогодні, а не завтра. В опозиції може бути «Опозиційний блок» - Добкін, Новінський, Бойко, не знаю там, хто. Льовочкін. Вони нічого нам не обіцяли. Вони все обіцяли там, тим. Вони і виконують свої зобов’язання сумлінно, краще, ніж наші політики з Майдану, перед тими, кому вони обіцяли.
Але я хочу, щоб українські політики виконували свої зобов’язання перед українським народом, і ці зобов‘язання пов’язані не тільки із критикою влади, яка очевидно робить чимало помилок. І я в цих законах бачив чимало помилок.
Можна боротися за владу у Великій Британії, у Німеччині, у Франції – там всі борються, вони нікуди не дінуться. А коли є небезпека втратити країну, коли країна у військовому конфлікті та економічній скруті, коли країна знаходиться у дезорієнтації суспільства, то сенсом будь-якої політичної діяльності є національна єдність, а не боротьба за владу.
Національна єдність свідомих політичних сил. А ті, хто проти цієї національної єдності виступають, мають стати маргіналами. Ось так ми маємо з вами жити – в ідеалі.
Віталій Портніков
Відділ моніторингу
