Гончаренко правильно поставив діагноз війні, але запропонував безглузде лікування

Ініціативи Олексія Гончаренка щодо переговорів із росією викликали хвилю обурення. Однак справжня проблема не в самому заклику до переговорів, а в помилковому уявленні про те, що Зеленський і путін зацікавлені в завершенні війни.

Чергові заяви народного депутата Олексія Гончаренка щодо необхідності переговорів із росією спричинили політичний скандал. Особливо гостро відреагували представники патріотичного середовища, частина яких навіть почала вимагати його виключення з «Європейської солідарності».

Однак у цій історії є кілька принципових моментів, які залишилися поза увагою критиків.

Передусім Олексій Гончаренко не є членом партії «Європейська солідарність». Він був обраний до Верховної Ради як самовисуванець, маючи власну політичну програму, і вже після виборів добровільно приєднався до опозиційної фракції.

Він міг обрати іншу депутатську групу, але вирішив працювати саме з «Європейською солідарністю». І цей факт також варто враховувати.

Крім того, Гончаренко підписав спільну заяву фракції про непорушність її базових принципів, що певною мірою суперечить його особистим ініціативам щодо переговорів.

Тому вимоги негайно виключити депутата з фракції видаються не лише непродуманими, а й політично недоцільними.

Правильний діагноз і неправильний рецепт

У заявах Гончаренка є одна принципово правильна теза: затягування війни не відповідає інтересам України.

На моє переконання, продовження бойових дій стало предметом політичної зацікавленості не лише кремля, а й українського керівництва. При цьому мотиви Зеленського та путіна різні, але результат один — війна триває, а перспективи її завершення залишаються невизначеними.

Саме тому твердження про необхідність зовнішнього тиску для припинення війни має раціональне підґрунтя.

І тут Гончаренко, на мою думку, поставив правильний діагноз.

Але замість відповідного лікування запропонував щось схоже на шаманські обряди.

Його ініціативи ґрунтуються на двох хибних припущеннях.

Перше — нібито Зеленський щиро прагне миру, але певні обставини заважають йому його досягти.

Друге — нібито путіна можна задовольнити конкретними територіальними або політичними поступками, після чого він погодиться припинити війну.

Обидва припущення вважаю помилковими.

Поступки не гарантують завершення війни

Гончаренко звернувся до адміністрації президента США Дональда Трампа з проханням оприлюднити російські вимоги, виконання яких нібито дозволило б припинити бойові дії.

Але навіть якщо такі вимоги будуть озвучені, хто гарантує, що після їх виконання кремль не висуне нових?

Досвід відносин із росією дає достатньо підстав сумніватися в тому, що поступки здатні задовольнити її керівництво.

Сьогодні путін може вимагати одного, завтра — іншого, а післязавтра — ще більшого.

Тому логіка нескінченних поступок не наближає до миру. Навпаки, вона ризикує створити передумови для нових ультиматумів.

Саме в цьому полягає фундаментальна помилка Гончаренка.

Він пропонує підштовхувати сторони до домовленостей, виходячи з припущення, що обидві сторони хочуть домовитися.

А якщо це не так?

Якщо політичні керівники обох держав, кожен із власних причин, не зацікавлені в реальному завершенні війни, то самі заклики до переговорів нічого не змінять.

Це класичний випадок, коли воза ставлять попереду коня.

Тиснути потрібно на обох

Я переконаний, що для припинення війни необхідний жорсткий зовнішній тиск.

Причому не лише на путіна, а й на Зеленського.

Міжнародні партнери повинні вимагати від обох виконання раніше взятих зобов'язань і пояснень щодо відмови від попередніх пропозицій.

Необхідно повернутися до обіцянок, які публічно давалися міжнародним партнерам, до умов, які обговорювалися під час переговорів, і до домовленостей, від яких сторони згодом відійшли.

Саме такий механізм міг би створити реальні передумови для завершення бойових дій.

Натомість Гончаренко не пропонує системних інструментів примусу до миру.

Він фактично закликає сторони домовлятися, не відповідаючи на головне питання: що змусить їх виконувати досягнуті домовленості?

Без відповіді на нього вся конструкція залишається політичною декларацією.

Чому всі атакують Гончаренка, але забувають про Зеленського?

Найцікавіше в цій історії — реакція політичного середовища.

Величезна кількість людей кинулася звинувачувати Гончаренка у зраді, капітулянтстві та просуванні небезпечних переговорних ініціатив.

Але чомусь ці критики значно менше уваги приділяють діям самого Зеленського.

Адже саме президент України безпосередньо впливає на державну політику, визначає переговорні позиції та представляє країну на міжнародному рівні.

Гончаренко — лише один із народних депутатів. Він може висловлювати пропозиції, звертатися до іноземних адміністрацій, критикувати владу, але не має повноважень одноосібно визначати умови завершення війни.

Зеленський такі повноваження має.

Тому перетворення Гончаренка на головного винуватця всіх проблем із мирним врегулюванням виглядає відвертим зміщенням акцентів.

Особливо показово, що частина прихильників Зеленського критикує Гончаренка за пропозиції, схожі на ті, які раніше озвучував сам президент.

Виникає закономірне питання: чому одні й ті самі ідеї в одному випадку вважаються допустимими, а в іншому — зрадницькими?

Така вибірковість лише підтверджує, що йдеться не стільки про принципову дискусію щодо завершення війни, скільки про внутрішньополітичну боротьбу.

Навіщо Гончаренку ці заяви?

Мотиви депутата можуть бути різними.

Не можна повністю виключати, що він справді вірить у можливість досягнути перемир'я через переговори та поступки.

Політики, як і всі люди, іноді стають заручниками власних ілюзій. Вони вибудовують певну логічну конструкцію, переконують себе в її правильності, а потім намагаються реалізувати її, навіть якщо вихідні припущення були помилковими.

Але можливі й інші пояснення.

Наприклад, Гончаренко може свідомо провокувати політичних опонентів, змушуючи прихильників Зеленського виступати проти тез, які раніше висловлював їхній власний лідер.

Це може бути спробою привернути увагу міжнародних партнерів до необхідності активнішого втручання у процес мирного врегулювання.

Нарешті, не варто відкидати й суто електорального мотиву.

Гончаренко має власну політичну програму та власних виборців. Його майбутнє після завершення нинішнього скликання Верховної Ради зовсім не обов'язково буде пов'язане з «Європейською солідарністю».

Можливо, він уже формує політичну платформу для майбутніх виборів або шукає союзників серед тих сил, які виступають за швидке припинення війни.

Можливо, його стратегія полягає у перехопленні частини електорату Зеленського.

І якщо ці виборці зрештою перейдуть до більш адекватного політичного середовища, це також може мати позитивні наслідки.

Поки що немає достатніх підстав стверджувати, який саме мотив є визначальним.

Критикувати потрібно пропозиції, а не вигадувати зраду

Я не збираюся приєднуватися до кампанії цькування Олексія Гончаренка.

Він має право на власну політичну позицію, навіть якщо вона суперечить поглядам інших представників опозиції.

Але його пропозиції щодо переговорів вважаю безглуздими.

Не тому, що сама ідея завершення війни через дипломатію є неправильною.

А тому, що переговори без реального примусу сторін до виконання домовленостей можуть виявитися лише черговою імітацією мирного процесу.

Україні потрібне завершення війни на прийнятних умовах, а не безкінечний процес поступок, після кожної з яких виникатимуть нові вимоги.

Саме тому необхідно говорити про відповідальність політичних керівників, міжнародні механізми впливу та реальні гарантії дотримання домовленостей.

Гончаренко правильно визначив проблему, але запропонував неправильний спосіб її вирішення.

Він поставив правильний діагноз і сказав дурниці про методи лікування хвороби.

І це, мабуть, найточніша оцінка всієї його миротворчої ініціативи.