«Мир через силу»: чому тиск на путіна лише посилює ескалацію

Треба визнати, що стратегія «мир через силу» не працює, та власне, ніколи не працювала.

Зараз це словосполучення стало штучним наративом, адже не здатне пояснити перспективу війни та, у підсумку, примусити рф до припинення бойових дій. Навпаки, відзеркалює лише реактивною контрсилою та більшою ескалацією з боку росіян.

Необхідно розуміти, що зовнішній примус у російській ментальній традиції інтерпретується як макромобілізаційний сплеск. Майже як третій закон Ньютона: пряма дія завжди викликає рівну за модулем і протилежну за напрямом протидію.

Адже путін, що ризикне змінити свою звичну рольову модель поведінки під впливом зовнішнього тиску автоматично перетвориться у політичного слабака і невдаху. Тому агресивна інтепретація примусу спонукає до демонстративної непоступливості.

Ефект російського самозгуртування максималізується через жалісливе потерпання від іноземного гніту, економічної тяготи, державної біди. Це дуже добре ілюструється Достоєвським у одній прикметній сентенції з його щоденника, присвяченого російсько-турецькій війні 1877-1878 рр.: «...нас не можна змусити зробити те, чого ми не побажаємо, і що немає такої сили по всій землі...».

Простіше кажучи, є колективна біда у російської маси – є причина для сенсу самоствердження, стадного єднання, почуттєвого підйому від спільного неприйняття примусу. І ці хвилі дуже добре зчитуються в практиках рефлексивного управління росіянами з боку їх владних очільників.

І якщо йти далі та продовжити думки американського психолога Джека Брема в рамках його теорії реативного спротиву, то люди, які відчувають загрозу своїй свободі вибору, можуть почати сильніше прагнути саме того, що їм намагаються заборонити або нав'язати. І Путін тому виразний приклад.

Нещодавно, у 2022 році, в «American Journal of Political Science» Катлін Паверс та Ден Альтман вирішили перевірити це правило і в статті «Психологія невдачі примусу: як реактивність пояснює опір загрозам» дійшли очікуваного висновку: під впливом примусової погрози адресат рідше поступається та частіше обирає агресивну відповідь.

Саме так «колективний путін» тлумачить західну силу. Як фатальну «чужу волю», якій треба протидіяти будь-що. В такій моделі поступка (навіть мінімальна, нікчемна або непомітна на загал) сприймається як поразка, навіть якщо б вона могла бути вигідною з точки зору майбутнього росії.

Правда полягає також у тому, що путін не ухвалює рішення в ментальних моделях «розумні вигоди», «втрачені можливості», «економічні ризики» тощо. Він в силу свого віку, психотипу та самосвідомості – переважно діє під впливом культурно-історичної містифікації.

Він знову нещодавно вжив у корені помилкову ідею про генетичну однаковість росіян і українців, а окуповані землі нашої держави назвав «історичними територіями Росії». Він про це говорить тому, що дійсно природньо для себе в це вірить. Довести протилежне військовим чином зараз ні Україна, ні Захід не може.

Можливо, прийшов час для іншої стратегії – наприклад, «мир через хитрість»?

Непрямий вплив на путіна через країни Глобального Півдня, «хід Пекіном», поновлення та інтенсифіікація зв'язків України із Лукашенко, конструювання фіктивної проросійської опозиції в українському середовищі, грунтовні операції іноземних спецслужб в рф, неодномірний когнітивний та рефлексивний вплив на росіян, використання окремих контактів з путінським двором, РПЦ, олігархатом, корпораціями, регіональними елітами, спецслужбами тощо.

Вплив на аналіз ключовими особами фактору часу, концепту виснаження та сприйняття внутрішніх ризиків росії у війні, генерування та управління неформатних, дискусійних та суперечливих сценаріїв завершення війни, укріплення європейського консенсусу української допомоги, налагодження зв'язків із правими силами Франції, Німеччини, Британії, які з 2027 року почнуть перебирати владу в провідних європейських країнах.

Виграє той, хто пропонує майстерну і асиметричну складність. Тупоголова ж зосередженість на базових налаштуваннях та ідеологічній мішурі замість широких асиметричних дій та нестандартних ходів заведе нас точно до стратегічного краху.

Джерело