Грошей від приватизації вистачить на менш ніж пів доби витрат Мінфіну
Негласними принципами Зе-блазнів є: «грабуй награбоване» і «державне - нічиє». Ну, а раз нічиє, значить, за будь-які гроші вигідно продати.
Чому під час війни багато чиновників та депутатів купують нерухомість та автомобілі, а не навпаки й при чому тут приватизація? Питання цікаве, тому дамо розлогу й ґрунтовну відповідь із наведенням прикладів.
Як ви вже помітили, електронні декларації багатьох публічних діячів збільшуються як актив під час війни. Морально-етичний аспект цього, не для дискутування тут і зраз, лишимо на потім.
Ще одна важлива річ — чому вони це роблять? Тому що це вигідно, оскільки нерухомість падає у вартості, особливо розкішна десь в умовній Конча-Заспі, Затоці чи Яремчі.
Скажімо, власник котеджу у Києві, який «втомився від війни» у ресторанах Києва і який вирішив переїхати у паризькі ресторани, подарує гарну знижку покупцю, який розбагатів під час війни. Таких випадків нині безліч.
Є і нюанси в автомобілях: наприклад, податкові відрахування на імпорт під приводом турботи про волонтерів на початку війни. Коли за пару місяців із країни контрабандою вивезли до $3 мільярдів, а поляки з заходу дивилися на караван розкішних авто у бік нашого кордону.
Чому жоден громадський діяч не продає свою нерухомість (окрім тих, хто вирішив телепортуватися під чужі документи)? Відповідь проста: невигідно і без крайньої потреби ніхто цього не зробить, а у цих колах ніколи не буває крайньої потреби.
Проте чомусь наші чиновники та депутати із такою маніакальною наполегливістю хочуть під час війни продати залишки ліквідних державних активів. Шановні урядовці й обранці, а чи не забагато ви на себе взяли?
Бо якби це були їхні надбання, вони б цього не робили, але ж державні (тобто, за Конституцією, народні), то тут, мовляв, нічого не поробиш. Чи наявна там якась інша логіка ніж лихварсько-ґешефтна?
Під час війни, на контрциклі розвитку, ніколи не отримаєш навіть мінімальну ціну мирного часу. Навіщо продати зараз, наприклад, Об'єднану Мінохімічну Компанію за 3,6 млрд гривень або менш як за $100 мільйонів?
Адже це унікальна компанія, яка контролює виробництво титану — стратегічної сировини, наголосимо. Це основа майбутньої кластерної економічної моделі та одного з ключових кластерів — титану, — у рамках якого можна реанімувати й Запорізький титаново-магнієвий комбайн.
Зрозуміло, що у Запоріжжі зараз перероблювання титану ніхто не запускатиме — достатнього рівня електричної потужності немає, плюс лінія фронту поруч, російські удари з повітря. За таких умов дешевше купуватимуть лише ті, хто продовжить зміцнювати сировину нашої економіки, постачаючи титан як цінну сировину підприємствам інших країн.
Але з погляду титану ефект помножувача (зростання вартості готового продукту порівняно із сировиною), один з найбільших — понад 1:100. Навіщо нам давати $99, коли ми отримуємо лише $1, вірно ж?
А чи збережуть бюджет на рівні 3,6 мільярда гривень? Швидше за все, сумнівно, бо держава витрачає до 300 мільярдів гривень на місяць або майже 10 мільярдів гривень на добу.
Відтак і очікуваних грошей від приватизації на рівні 3,6 мільярда гривень вистачить на менш ніж пів доби витрат одного лише вітчизняного міністерства фінансів. Тож, може краще дочекатися завершення війни й не тринькати національний скарб, оскільки його вже колись повернули, забравши у відомого олігарха у державну власність.
