Харедська модель Зеленських в Україні
Коли собі подібним від держави все, а державі - тільки обовʼязки.
У публічних дискусіях в «Ізраїлі» слово «ортодокси» часто використовують як зручне узагальнення. Насправді ж під ним ховаються різні релігійні течії з принципово різним ставленням до держави, закону й громадянських обов’язків. І коли мова заходить про системний конфлікт між частиною суспільства та ізраїльською державністю, мають на увазі не ортодоксів загалом. Йдеться про харедім — ультраортодоксальні громади, які вибудували окремий спосіб життя всередині держави «Ізраїль», але не як частину цієї держави.
Харедім (חרדים) — це не просто релігійна течія. Це соціальна, політична й економічна система, що існує паралельно державним інституціям. Вона має власні освітні структури, власні авторитети, власні партії, власні правила соціального контролю й власну логіку взаємодії з державою. Ця логіка проста: держава розглядається не як спільний громадянський простір із взаємними зобов’язаннями, а як зовнішній ресурс, з якого можна і потрібно брати максимум, зберігаючи при цьому максимальну автономію від її правил.
Щоб зрозуміти, як ця модель взагалі стала можливою, потрібно повернутися до самого початку ізраїльської державності.
1948 рік. Країна щойно створена й одразу опиняється у війні. Єврейське населення виснажене Голокостом, демографічно й інтелектуально спустошене. Разом із людьми було зруйновано цілі пласти традиційного релігійного життя, насамперед систему єшивного навчання, яка до війни була зосереджена в Європі.
Єшива — це не просто «релігійна школа» і не абстрактне навчання віри. Це суто єврейська освітня інституція, ядром якої є багаторічне інтенсивне вивчення Талмуду, юдейського релігійного права (Галахи) та системи тлумачень, що передаються від учителя до учня. До Другої світової війни саме Європа (передусім Литва, Польща, частина Східної та Центральної Європи) була головним центром єшивного навчання. Під час Голокосту були знищені не лише мільйони людей, а й цілі освітні ланцюги: рабини, викладачі, студенти, школи як інституції. Тому після 1945 року говорили не метафорично, а буквально про знищення «світу Тори» в Європі. Саме з цієї причини на початку ізраїльської державності навчання в єшиві сприймалося як вразлива, майже зникаюча традиція, яку потрібно терміново зберегти.
У цьому контексті рішення звільнити кілька сотень студентів єшив від військової служби виглядало тимчасовим і символічним. Йшлося не про ідеологію ухиляння, а про збереження безперервності знання, яке передається лише від учителя до учня. Проблема виникла не тоді — вона виникла пізніше, коли тимчасовий виняток не отримав чітких меж.
Принцип Torato Umanuto («Тора є його професією») поступово перетворився з духовної формули на адміністративний інструмент. Навчання в єшиві стало не шляхом для обмеженої релігійної еліти, а масовою соціальною нормою, що давала право на нескінченне відтермінування служби. Держава це допустила без стратегічного плану, без кінцевої дати, без розуміння наслідків.
Паралельно запрацювала політика. Харедські партії швидко усвідомили свою роль у парламентській системі: вони не були більшістю, але часто ставали вирішальним голосом у коаліціях. Умови повторювалися знов і знов: фінансування єшив, автономія освіти, збереження винятків, відсутність реального примусу до служби. Держава погоджувалася — не з переконання, а з прагматизму. Так зручніше було втримати владу.
З часом виняток перетворився на структурну проблему. Бо харедська спільнота стрімко зростала: молоде населення, великі родини, стабільне відтворення тієї ж моделі життя. Те, що в середині ХХ століття було символічним жестом, у ХХІ столітті стало серйозним навантаженням на армію, бюджет і соціальну систему.
Економічна логіка цієї моделі проста й жорстка. Якщо чоловік роками не служить і не працює, держава компенсує це соціальними виплатами. Якщо освіта не дає базових знань, людина залишається залежною від громади й бюджету. Якщо політична участь зводиться до торгу за субсидії, виникає замкнене коло, у якому держава сама фінансує систему, що не інтегрується в державу.
Так сформувався паралельний світ: свої школи, свої авторитети, своя внутрішня ієрархія, своя логіка «ми — окремо». Держава в цій картині — не спільний дім, а зовнішній механізм. Армія — чужа справа. Ринок праці — опція, але не норма. Податки — те, що платять інші.
Але дороги, лікарні, швидка допомога, соціальні виплати, транспорт і система безпеки не існують у вакуумі. Вони утримуються за рахунок податків громадян, які працюють і служать: світських, традиційних, нехаредських релігійних, арабських громадян «Ізраїлю», людей різних переконань. Харедська система не є самодостатньою. Вона існує за рахунок держави, до якої водночас ставиться як до чогось зовнішнього.
Закритість харедських громад додає ще один небезпечний вимір. Жорсткий соціальний контроль, ієрархія, страх «винести проблему назовні» створюють середовище, де внутрішні конфлікти й порушення не зникають, а консервуються. Це не твердження про кількість злочинів — це опис умов, за яких мовчання стає частиною системи.
У підсумку «Ізраїль» стикається не з питанням віри, а з питанням державного балансу.
Харедська модель — це не «інша культура». Це інша логіка державності, яка вступає в прямий конфлікт із принципом громадянської рівності. Держава не руйнується миттєво. Вона руйнується повільно — під вагою винятків, які колись здавалися зручними.
