Ігри «нав війнушку»

Після сполошних сирен до самого світку вже не спиться. Безсонням править Талалай, чия поезія за час війни стала ще мудрішою, пронизливішою, ще ближчою. Бува сирени якусь ніч і мовчать, але тепер безсоння вже рефлекторне.

Цьогораз поет середночі вивів на перегук часів: «… Із старості, неначе з чужини, як з Кос-Аралу, хочеться додому. У пахощі бузку і бузини, у те село…».

… Посеред п'ятдесятих років минулого століття нарешті теплими квітнями, хоч у придолинках ще й сіріли залишки заметів, а на ногах важезними веригами все ще висіли остогидлі за зиму кирзові чоботи, жовтеняцько-піонерські покоління присумського села на клич «пацани, гайда нав войнушку!» сунули на Лису гору – глинисте, крутезне урвище над Пслом, яке щороку поглинало дві-три сосни, підмиті весняними сповзнями. На плетиві оголеного коріння тих сосен було так лячно і безстрашно погойдатися над розлитою повінню Псла, кидаючи косячки на зграйки малих землячок у віночках з пролісків і рясту – а чи дивиться вона, ота задавака? Ні, не було такого, щоби хтось з екстремалів обемберився з гойдалки у бистрину псільської каламуті, бог милував.

Про відьомський шабаш на нашій Лисій та й, власне, про існування Маргарити з Майстром ми дізнаємося ще не скоро – до самозабуття гралися «нав наших і нємців» у рівчаках окопів, якими була затенетена уся Лиса. Тут, на нашому березі, «наші» в 1943 тримали короткочасну оборону перед ривком чорнопіджачників до Дніпра і своєї погибелі.

Згребеш було торішнє листя в окопі – пригоршня стріляних гільз, трохи пошарудиш – ще нестріляний набій. З чиєюсь відтермінованою смертю в червонястій трасуючій кулі на тьмяно-брунатному патроні. Збирати ті смертоносні арсенали хлопцям було ніколи – загаєшся, будеш помічений «противником» і почуєш: «Вилазь, ім'ярек! Ти вбитий!».  

Ділилися на «армії» за простою схемою: визнані лідери кутків спершу мірялися долонями на палиці – чия випадала верхньою, той мав право на мобілізацію першого «рекрута». Везучий «генералісимус», аякже, простягав наступному найавторитетнішому (авжеж – після сталіна та, звісно, їх обох) шибайголові дві соснові голочки до половини сховані в кулаці, одна обламана. «Тягни!» − стандартна процедура. Далі рекрутів почергово мобілізували до своїх загонів не ватажки, а вже «розписані» шибайголова і його візаві. Хлопчача ланцюжкова демократія урівноважувала потенції таборів практично ідеально.

Ще був спосіб поділу: верховоди домовлялися між собою і запитували у хлопця: «квасоля» він чи «гарбуз»?  ̶  «квасоля» ставав під прапори одного, «гарбуз»  ̶  іншого.

Нарешті усі півсотні учасників бойових дій ділилися, і маршали приступали до важкого питання найменування армій. «Руським» бути хотів кожен, та, зрештою, якась ватага погоджувалася на «нємців», отримавши дві-три зайві живі сили з оперативного резерву. Домовлялися про межі театру воєнних дій («за шлях не забігати!»), до скількох рахувати, доки поховаються, що вважати перемогою, розбігалися.  

«Війська» повзали шанцями, злазили на сосни, забігали у тили один одному, маскувалися під шпаціруючих Лисою горою дівчат з метою видивитися хованку супротивника і заволати, що колега віднині «вбитий».

Оскільки іграшкова промисловість есесесеру не пропонувала зброї хлопчакам з повоєнного бебі-буму – усі потуги йшли на начинку і засоби доставки «наймирнішого атома» до ранчо агресора Ейзенхауера, то ж нашим саморобним ППШ (пістолет-кулемет Шпагіна) була обстругана палка з притороченою консервною банкою і дощечкою-прикладом.

За мушку слугував маленький цвяшок, прибитий на кінці палки. У дідовому господарстві в старій, покоцаній каструлі зберігалися іржаві, погнуті чотиригранні цвяхища-ухналі, які мушкою не могли бути за визначенням, то виручив сусід-друзяка – його батько, знаний в окрузі столяр і тесля, маленькими цвяшками закріплював скло у віконній рамі. Друзяка поцупив ще одну «мушку».

Але наші з друзякою ППШ різнилися кардинально – йому батько магазин виточив та верстаті, приклáд залакував, приторочив ремінь зі шматка старого грубезного шківа, яким до молотарки передавався крутильний момент від єдиного на колгосп «універсала». Повірите, ще й сьогодні заздрощі до того дерев´яного автомата сусіди дещо псують згадку про щасливе дитинство.      

До речі, дівчаткам промисловість країни рад поставляла таку страшну  целулоїдну «барбі», що ігри з тією страхолюдною лялькою могли стати й причиною енурезного конфузу.

У «війнушці» перемагали залишки того угрупування, чий представник, дивом не помічений, а відтак – і «незастрелений», видирався на руїни стіни панського будинку і не своїм голосом верещав на всю Лису гору: «Я – на штабі!!! Наша побєда!».

Чого «нав війнушки»? А тому що «нав хокея», «нав запечатки», «нав чапаєва» − слобожанський неповторний суржик. Тому що «огурець», «сидю», «носю» і «робе» замість «робить».

Ігри нашого дитинства дотлівають у наших спогадах – наразі гурт хлопчаків можна набачити хіба що у вигляді схилених над смартфонами голів. Уявити біганину дворового підросту «нав запечатки» (те ж, що й «нав квача»: запечатали – стій довбнею, доки «свій» не приловчиться і не розпечатає доторком) неможливо в принципі. Як і весняний вихід присумської дітлашні до Лисої гори на гру «нав війнушки».

Дві опінії зродилися з нічного спогаду. Гіпотетична гра (фантазуємо: щось у лісі здохло, і хлопчаки вийшли до лісу погратися у щось  азартне і захопливе) виставить нові маркери – сьогодні ніхто не захоче бути «руським». «Нємцем» − ще куди не йшло. Та й те – хіба що просвітленим Штайнмаєром.

А «нав війнушку» загралися чистокровні ідіоти. Руські терористи. Чиє реноме кінченої сволоти, у якої жодної людської риси вже не залишилося, поступово визнають навіть сі цзіньпіни.

Колись таки прогримить над Валдайською височиною таке очікуване: «Вилазь, щуре! Ти – вбитий!»