Україну занапастили шкідники, які отруюють мозок народу. Ім'я цих паразитів у владі (й не тільки) — справжній легіон посіпак Кремля!
Серед жителів Луганщини, Донеччини та Криму, які бігали на незаконний «референдум» 2014-го, важко було знайти настільки темних і відірваних від інформаційних потоків людей, які б не знали й не розуміли простих речей. Ну, скажімо, що в ЄС, куди їх звали майданівці, середні зарплати та пенсії та загальний рівень життя значно вищі, ніж у РФ.
Та що там ЄС! Навіть в українських селах і передмістях Києва життя заможніше й комфортніше, ніж в «рузкой глубінкє»; окупанти, які побували наче сарана у Бучі, Ірпені й Бородянці, не дадуть збрехати.
Але покращення свого життя вони вбачали тільки в союзі з росією-московією. Тож державну зраду мотивували тим, що... будуть отримувати російські зарплати та пенсії, ось так от.
Ніяких високих зарплат і пенсій вони не отримали, звісно ж, але отримали злидні та криміногенну клоаку. Навіть зараз, на 11-му році війни, у своїй масі не каються, а шукають собі виправдання («ущємлєніє язика, нацизьм, ко-ко-ко!»).
А чому так? Ну, бо люди зазвичай роблять екзистенційний вибір, який неможливо звести до чисто економічних/ідейних/психологічних мотивів і який являє собою складну й сталу комбінацію різних мотивів та обставин.
Так само противники «мінських домовленостей» прекрасно розуміють, що мінські все ж були кращі за оманські. Але мінські, які уособлювали методичну роботу над розбудовою системи безпеки, не вписувалися в загальний психотип, що склався задовго до 2014-го, і навіть 1991-го.
Українофобам (привіт лохторату Зе-команди!) безпека від росії-московії взагалі була ні до чого. Тому вони голосували за «Слуг урода», а перед тим за ОПЗЖ і ЖопоБлок, як за таран, що прокладе шлях «русскаму міру» (і такі да, проклав та розмінував Чонгар!).
Решті ж треба було конче розперезатися, бо 600 років під чужим жорстким ярмом виробило в ній глибоку ідіосинкразію до соціальної дисципліни. Тому всі аргументи й факти відскакують від її свідомості, як горох від стінки.
Власне, відскакуватимуть доти, доки зручний їй формат остаточно не вичерпається. Небезпека в тому, що усвідомлення ширнармасою банкрутства свого modus vivendi й неспроможності вирішення в його рамках елементарних життєвих задач може (вчергове) збігтися із повним вичерпанням сил для спротиву російській інтервенції.
А тоді підперезувати розбещений загал будуть уже московські окупанти (кого — за горло, кого — догори ногами). Якщо свідома частина суспільства і далі буде покладатися переважно на теревені, нехтуючи релевантними формами політичної організації.