Інквізиція як приклад дієвої антикорупційної установи
Образ Інквізиції є однією з найбільш поширених «страшилок» про часи «темного Середньовіччя».
Кровожерливі маніяки у монашому вбранні входять до звичного переліку антиісторичних уявлень про середньовічну добу поруч із такими хрестоматійними сюжетами як «право першої ночі» та погана гігієна.
В цілому така ситуація спостерігається і на пострадянських теренах, і на Заході. На пострадянських теренах вона має ряд особливостей. За окремими винятками в СРСР практично була відсутньою якісна медієвістика. Натомість антицерковна і, в цілому, «антиконсервативна» пропаганда відзначалася особливою вульгарністю.
Сьогодні утверджені за радянських часів установки спрацьовують у новому контексті. «Западные женщины менее красивы, чем в России, потому что всех красивых женщин в Европе настигла Инквизиция» – під подібним формулюванням може підписатися не лише крайній невіглас, але й людина з елементарним багажем гуманітарних знань, і не лише в Росії, але і в Україні.
Звісно, після падіння комуністичного режиму почали видаватися переклади класичних праць західних авторів – здебільшого досить упереджених, та все ж наповнених фактами, а не банальними плодами фантазії. Великим проривом стало те, що науковці-історики уже не мусили виконувати у своїй праці «завдання партії». Але зі зрозумілих причин виступи Задорнова, під час яких він використовував вище наведене формулювання про спалення «красивих жінок», мали куди більший суспільний вплив, ніж видані кількатисячним тиражем книги – не кажучи вже про статті у профільних наукових журналах чи лекції фахівців-медієвістів.
Інквізицію як історичне явище потрібно розуміти передусім у релігійному контексті, від якого сучасна людина знаходиться на дуже далекій відстані. У цій статті ми звернемо увагу на більш приземлений, суспільно-політичний контекст, який у дечому має стосунок до сучасних реалій. Мова піде про Іспанську інквізицію як орган, який був не просто релігійним, але й політичним, і на практиці спрямовувався на знищення потужної мафіозної мережі і подолання корупційних механізмів.
Передусім роз’яснимо сам термін «Іспанська інквізиція». Інквізиція виникла у середині 13 століття, прийшовши на зміну єпископським судам. Вона діяла і на вільних від ісламських завойовників територіях Піренейського півострову. Але те, що називають Іспанською інквізицією, виникло аж наприкінці 15 століття. Стимулом для її появи були не так єресі, як складні перипетії зі становищем на Піренейському півострові юдейського населення.
В умовах мусульманської Іспанії становище юдеїв було надзвичайно впливовим. Скажімо, в середині 11 століття дійшло до того, що юдей Юсуф ібн Нагрела став головним візиром при дворі гранадського еміра (звісно ж, вслід за ним високі урядові посади отримало чимало його одноплемінників). Коли християни почали відвойовувати землі Піренейського півострову, це похитнуло становище юдейської громади, але не радикальним чином.
Передусім, попри зміну безпосередньої державної влади, юдеї зберігали економічну могутність. Зрозуміло, що зосередження у власних руках величезних багатств відкривало шлях до впливу на державну політику. Історик початку 19 століття Хуан Антоніо Льоренте писав: «Колосальна торгівля, котру вели іспанські юдеї, у 14 столітті передала у їхні руки найбільшу частку багатств півострову, і вони завдяки цьому здобули величезну силу і вплив на державне життя в Кастилії за правління Альфонса XI, Педро I і Генриха II, а також в Арагоні за правління Педро II і Хуана I». Можливість впливати на королівські двори поєднувалася з узалежненням простого населення. «Християни, які не могли з ними конкурувати у економіці, майже всі стали їхніми боржниками», – пише Льоренте. Відзначимо, що сам Льоренте за уявленнями свого часу був радикальним лібералом, украй негативно ставився до Інквізиції і якоюсь мірою співчував юдеям. Тобто його свідчення стосовно становища юдейської громади важко поставити під сумнів як упереджені.
Фактично, в процесі Реконкісти склалася парадоксальна ситуація: християни відвоювали власну землю у мусульман, але не стали її повноцінними господарями. Зосередження у руках юдейської громади економічної могутності було стимулом для корупції державних механізмів. Та й сам факт могутнього становища етнічно-конфесійної групи, що радикально відрізнялася від основної маси населення, виглядав як щось несправедливе. Тому недивно, що допоки проблему не взялася вирішувати найвища, королівська, влада, не були рідкістю антиюдейські погроми. Вирішити проблему кардинальним чином наважилися лише творці об’єднаного іспанського королівства – Фердинанд Арагонський та Ізабелла Кастильська.
За правління Фердинанда та Ізабелли стали більш відчутними заходи по наверненню юдеїв у християнство. А в 1492 році було видано Альгамбрський едикт. Згідно з цим документом іспанські юдеї мали або прийняти християнство, або покинути країну. В інакшому випадку їх позбавляли державного захисту. Необхідно пам’ятати, що явище навернення іспанських юдеїв у християнство і їхньої повноцінної інтеграції у суспільство спостерігалося задовго Альгамбрського едикту. Часто це було цілком щире, релігійне навернення. Так, єврейське коріння мав святий Домінік – засновник Ордену братів-проповідників (домініканців). Церква канонізувала не лише Домініка, але й його матір, яка вирізнялася особливо ревною побожністю. Цікаво, що саме домініканці, які претендували на статус інтелектуальної еліти тодішнього чернецтва, стали основним джерелом кадрів для Інквізиції.
Іспанські юдеї відреагували на Альгамбрський едикт трояким способом. Одні – покинули країну. Інші – справді навернулися в християнство (хоч подекуди щире навернення могло поєднуватися з інерційним плеканням юдейських звичаїв). Треті – навернулися лише номінально.
Можна сказати, що Альгамбрський едикт частково вирішив проблему, а частково її поглибив. Із суто релігійної точки зору перебування у Церкві криптоюдеїв було жахливим богозневаженням. Із політичної точки зору йшлося про небезпеку становлення в країні таємної мафії. Номінальними християнами часто ставали найбільш заможні представники юдейської громади. Як і раніше маючи за собою колосальні фінансові можливості, вони водночас здобували права, якими були наділені християни, і таким чином отримували змогу цілком безперешкодно проникати в органи влади. Боротьба з криптоюдейством стала одним із головних завдань Іспанської інквізиції.
Іспанська інквізиція відрізнялася від «звичайної» тим, що якоюсь мірою була державним органом. «Звичайна», тобто папська Інквізиція існувала як суто церковний інститут. Локальні інквізиційні трибунали являли собою експертні і слідчі установи, завданням яких було встановити факт наявності чи відсутності релігійного злочину, передусім єресі. У випадку, якщо факт злочину встановлювався, і обвинувачений відмовлявся розкаятися, інквізиційний трибунал визнавав, що ця людина відлучила себе від Церкви. Відтак обвинувачений позбавлявся церковного захисту і передавався до рук світського правосуддя. Таким чином компетенція інквізиційного трибуналу і органів світської влади чітко розмежовувалася. У випадку Іспанської інквізиції цей поділ також зберігався: світські судді не втручалися в роботу фахівців-теологів, інквізитори не виносили смертних вироків та рішень про конфіскацію майна. Державний елемент Іспанської інквізиції полягав у тому, що вона була підзвітною королівській владі. Генерального інквізитора назначав король, а вища рада інквізиції фактично була складовою державної адміністрації.
Було б неправильно думати, що викорінення криптоюдейства було єдиним завданням Іспанської інквізиції. Крім криптоюдеїв суттєву проблему становили криптомусульмани – нащадки арабів та берберів, які номінально прийняли християнство, але в дійсності продовжували дотримуватися ісламських звичаїв та вірувань і лишалися нелояльними королівській владі. Подібного до Інквізиції папської, Іспанська інквізиція займалася виявленням єретиків. Також до її компетенції входили вияви богохульства та порушення у сфері сексуальної етики – гомосексуалізм, зоофілія, звичайна розпуста. Тим не менше, викорінення криптоюдейства займало в діяльності Іспанської інквізиції особливе місце.
Виявлення прихованих юдеїв було непростим завданням. Інквізитор зустрічався не лише з хитрістю конкретного підозрюваного, але й із круговою порукою і протидією з боку опанованих мафією владних структур. Але цим справа не вичерпувалася. Маючи справу з «сильними світу цього», інквізитори ризикували власним життям. Так, від рук найнятих представниками мафії вбивць загинув арагонський інквізитор Педро Арбуес – його вбили в храмі безпосередньо під час молитви.
Інша небезпека стосувалася не життя, а сумління інквізиторів. Небезпека звинуватити невинних була чималою. Передусім через явище лжесвідчень. Одним із основних способів захисту підозрюваних було те, що можна назвати правом відводу свідків. На початку процесу підозрюваного запитували, чи не має він ворогів, які з тих або інших мотивів могли звести на нього наклеп. Назвавши імена основних свідків звинувачення, можна було розвалити справу.
Необхідно пам’ятати, що і папська Інквізиція, і інквізиція Іспанії відзначалися особливою процесуальною педантичністю. Траплялися випадки, коли підозрювані літнього віку помирали своєю смертю, але їхні справи й надалі велися впродовж кількох десятиліть.
Що стосується застосування тортур, то це справді не міф. На той час тортури були чимось звичним для світського судочинства. У 13 столітті їх почали застосовувати у духовних судових процесах. Втім, у випадку Інквізиції застосування тортур «лімітувалося». Передусім ставилася ціль не допустити якоїсь тяжкої і тривалої шкоди для здоров’я. Зрозуміло, що, якщо в наші дні тортури практикуються попри їхню заборону, в ті часи могло спостерігатися порушення встановлених обмежень. Але потрібно брати до уваги, що інквізитори були вкрай незацікавленими, аби підсудні себе обмовили, а потім публічно зреклися власних свідчень. Тобто засоби фізичного тиску застосовувалися саме задля отримання достовірної інформації.
Що стосується кількості «жертв» Іспанської інквізиції, то тут потрібно розмежовувати тих, хто розкаявся, і тих, хто не розкаявся або вчинив рецидив. Перші, якщо говорити строго, отримували не покарання, а покуту. Тяжкість покути була різною: від милостині на користь бідних або Церкви, здійснення паломництва та взяття на себе обов’язку читати певні молитви до «добровільно-примусового» ув’язнення і суворого посту (формально покутник сам брав на себе обов’язок перебувати в ізоляції, але якби він ним знехтував, це мало б для нього дуже прикрі наслідки). Що стосується тих, які за рішенням інквізиторів були офіційно відлученими від Церкви, переданими у руки світській владі і страченими, то згідно з максимальними науковими оцінками їхня кількість становила 5-7 тисяч. Все це – за неповні чотири століття існування Іспанської інквізиції (її остаточно ліквідували в 1834 році).
5-7 тисяч – це загальне число страчених. Криптоюдеї становили хоч і відчутну, та все ж частку з цієї кількості. Але цих порівняно незначних жертв було достатньо, аби звільнити Іспанію від мафії. Вжиті Фердинандом та Ізабеллою різкі заходи стосовно юдейського населення із подальшим використанням інквізиції проти криптоюдеїв якоюсь мірою були рятівними для самого цього населення. Адже інакше були б практично неминучими погроми – з тисячами жертв і без розрізнення винних і невинних. До слова, Альгамбрський едикт був скасований у Іспанському королівстві лише в 1968 році.
Звідки ж узялися різноманітні вигадки про Іспанську інквізицію – про сотні тисяч, якщо не мільйони жертв, неймовірні знаряддя тортур і переслідування кожного, у кого була хоч краплина єврейської крові?
Демонізація Іспанської інквізиції розпочалася ще на світанку Нового часу. Ця епоха відзначилася особливо напруженим протистоянням протестантської Британії та католицької Іспанії. Демонізація Іспанської інквізиція являла собою складову так званої «чорної легенди», яку використовували британці (чергування військових дій із пропагандою – це аж ніяк не винахід нашого часу).
У 19 столітті Іспанська інквізиція стала «темною сторінкою історії» у самому Іспанському королівстві. У цей час в країні набувають значного поширення масонські структури, які намагалися максимально підірвати авторитет Католицької Церкви.
У 20 столітті кроваво-садистичні образи Іспанської інквізиції та Інквізиції загалом були утверджені від СРСР до США передусім на рівні масової культури. Досить переглянути сучасні художні, а подекуди і документальні фільми, де зачіпається «інквізиційна проблематика»: нагромадження у них безглуздих вигадок може збентежити кожного, хто знайомий із історією Інквізиції принаймні за працями упереджених науковців.
Дмитро Полібійчук
