Відносини України із Заходом важко назвати рівноправним партнерством. Ми радше клієнт, котрий бігає із протягнутою рукою: «Дай!».
Едвард Саїд у своїй науковій розвідці «Орієнталізм» описував це у вигляді моделі «Ми та Вони». Тобто, якщо Захід підбирає ментальні ключі до тієї чи іншої країни, він взаємодіє із нею у форматі «Ми» (як це сталося з Центральною Європою, країнами Балтії, Японією, Південною Кореєю, Тайванем; окремо вартий приклад Ізраїлю).
Однак, якщо ментальні ключі підібрати не можна, то взаємодія перетворюється на формат «Вони», — як це сталося щодо КНР, В'єтнаму, країн Латинської Америки, Афґаністану, Іраку, Лівії тощо. Формат взаємодії у режимі «Вони» — майже завжди колоніалізм чи неоколоніалізм.
При чому іноді відбувається і перекодифікація, як у випадку із Південноафриканською республікою з «Ми» на «Вони» (у всякому разі, я не знаю інших прикладів взаємодії поза рамками неоколоніальних практик у режимі «Вони»). Тут усе дуже схоже: проектна Ост-Індська компанія у XVIII столітті в Індії та проєктна компанія «BlackRock» із відновлення України (щоправда, у нас це поки що лише в планах і невідомо, що з цього у результаті вийде).
Неоколоніалізм може бути ресурсний (кобальтові шахти з дитячою працею в Африці), а може бути й фінансовий (наприклад, модель петродолара або розрахунків за нафту в американському доларі). Зараз ми бачимо зародження нових видів неоколоніалізму, наприклад, біосферного, коли «зелений порядок денний» стає «гамівною сорочкою» для економічного розвитку «брудних» економік країн сумнозвісного «глобального Півдня».
І навіть антропосферний неоколоніалізм, коли відбувається обмеження життєвого простору у цілому, наприклад, щодо «надлишкових продуктивних сил Китаю»(це ще та собі неоколоніальна термінологія). Щодо цього цілі Заходу в українському проєкті завжди читалися між рядками, адже в класичному розумінні неоколоніальних цілей в Україні він не має.
Судіть самі: ресурсного неоколоніалізму Заходу в Україні немає і взагалі, ресурсне значення нашої країни для Заходу дуже переоцінене. У нас немає нафти та природного газу на експорт, майже немає золота, запаси урану обмежені, як і родовища літію і титану, ба більше — ще й експорт нашої аграрної сировини до ЄС уже обмежують.
Не віриться в якийсь «ресурсний проєкт» Заходу в Україні, свої $300 мільярдів інвестицій на нашій сировині вони та за 100 років не відіб'ють. Тим більше, що головний наш природний ресурс — залізняк належить олігархам і просто так вони її не віддадуть.
Фінансовий неоколоніалізм у нас також малоймовірний через надто низьку капіталізацію нашого експорту; якщо ми продаватимемо своє зерно за рупії, цього ніхто, крім нас, не помітить. Щодо біосферного неоколоніалізму — тема була для нас актуальна ще у 2021 році, але зі втратою провідних меткомбінатів і вона зійшла нанівець.
За антропосферним неколоніалізмом, нас не потрібно обмежувати у розвитку продуктивних сил, тому що у нас функціонує лише 60% уже створеного промислового потенціалу. Тобто нам для виходу на індустріальний рівень 1991-го орати років 50, але цього ніхто не робитиме навіть без обмежень ззовні.
Плюс скорочення населення — ми рекордними темпами звільняємо життєвий простір на планеті Земля, а не займаємо його, як Азія та Африка. Тоді в чому може виявлятися неоколоніалізм Заходу щодо України?
Коли національні нормативні центри замінюються зовнішніми, суверенний наратив розвитку замінюється глобальним аутсорсингом, усі смислові ніші заповнюються зовнішнім впливом. Натомість грантова екосистема підміняє національні think tanks (дослівний переклад — «резервуар думок» і він у нас наповнений «водою» ззовні).
Це позбавляє країну можливості сформувати свій особливий цивілізаційний образ та суверенну модель розвитку, мовляв, показати свою «особливу породу». Інтелектуальний неоколоніалізм в Україні поки що приносить Заходу лише колосальні витрати фінансових та геополітичних ресурсів.
Було б наївно бачити у цьому випадковість чи дурість західних еліт, але непробачною дурістю — бачити виключно морально-етичний аспект (хоча він, безсумнівно, трапляється). Проєкт Заходу в Україні полягає у тому, що це єдиний для нього геополітичний майданчик впливу на РФ для запуску на московії прозахідного геополітичного проєкту, оскільки всі спроби запустити цей проєкт зсередини завершилися невдало.
«Зайти» до РФ із боку КНР, Середньої Азії та Закавказзя вже неможливо, хоча такі спроби також були, а потенціал Балтії для цього явно недостатній. У цьому контексті Україна стає геополітичним симулятором для моделювання геополітичної трансформації постсовєцького простору.
І для цього Заходу не потрібні ані наші ресурси, ані наші гроші, ані наш життєвий простір, оскільки ми цікаві як проміжний проєкт впливу на росію, яка і є «кінцевою зупинкою» та метою. Звісно, це жодною мірою не може виправдати війну РФ проти України, тому що замість грубої сили росії потрібно було формувати свій проєкт розвитку та вигравати конкурентну боротьбу за допомогою інструментів розвитку, а не руйнувати.
Натомість РФ спробувала компенсувати за допомогою війни свій цивілізаційний провал у 1990-х (у якому ніхто, крім неї не винен) і свій страх програшу Заходу конкуренції на постсовєцькому просторі в частині проєктів розвитку, але це вже інша тема. Хоча спонукала написати цей текст, ось ця новина:
«Нам майже вдалося запевнити британський істеблішмент у тому, що найбільше, скажімо так, гарантоване їхнє капіталовкладення, гарантоване збереження їх інвестицій – це наша освіта, це підготовка наших майбутніх міністрів, прем'єр-міністрів, губернаторів, навіть майбутнього і президента».
Це заявив посол Валерій Залужний на щорічних загальних зборах Європейської бізнес-асоціації у Лондоні. Відставний генерал розпочав свій похід у політику із передачі українських умів чужинцям.
Пам'ятаємо, як за часів президента Леоніда Кучми в Україні запустили проєкт Академії державного управління, котра мала стати кузнею кадрів для нашої держави. Нині ми бачимо тотальне банкрутство цієї моделі.
Країна з академічною наукою, університетами з віковою історією просить підготувати кадровий потенціал для себе іноземного партнера, переконуючи його у тому, що це — «найкраща гарантія інвестицій у нас». Це і є інтелектуальний неоколоніалізм і його наслідки ми ще відчуємо.