Колапс режиму Асада вигідний Україні, бо наближає катастрофу для РФ
95% — саме стільки голосів набрав сирійський узурпатор на президентських «виборах» 2021 року. Нині ці відсотки його країна витравлює кров'ю.
Ми ще не знаємо, чи впаде режим фахового стоматолога Башара аль-Асада і чи не чекає нас (українців зокрема та весь світ у цілому) якась чергова тимчасова деескалація. Проте варто все ж розібрати, що може спричинити потенційне падіння або суттєва криза для алавітського друга Кремля.
Для початку розберім один міф: от, якщо Асад швидко впаде, то РФ усе перекине сюди й нам буде важко. Насправді росії немає чим підсилювати український фронт коштом сирійського.
Так, у них там є певна кількість літаків, але у війні проти України у них ніколи не було дефіциту носіїв зброї, у них всю війну дефіцит самої зброї. Тому по ракетах вони давно вистрілюють те, що виробляють; і по бомбах, — те саме.
Єдиний суттєвий людський ресурс — угруповання терористів «Вагнер», — росія витягла із Сирії ще 2022 року, а минулі півтора року вона звідти найманців тягала, однак зовсім не навпаки. Тепер перейдімо до інших позицій.
Потенційний колапс режиму Асада є суттєвим ослабленням РФ як глобального гравця. Від моменту початку воєнного втручання у Сирії 2015 року Москва витратила значні ресурси — як фінансові, так і військові — для підтримки сирійського узурпатора.
Втрата режиму Асада покаже, що навіть масштабна військова та фінансова підтримка РФ не гарантує виживання її союзників. Це створить сумніви у надійності росії серед її наявних і потенційних партнерів, таких як Венесуела чи Білорусь.
Окремо слід згадати про додатковий підрив впливу РФ на Близькому Сході й у Середземноморському регіоні у цілому. Тобто це й Північна Африка також:
- РФ має 2 ключові військові бази у Сирії — морську базу у Тартусі та авіабазу Хмеймім, які забезпечують їй контроль за маршрутом постачання енергоресурсів із Близького Сходу до Європи, тож утрата цих баз стане серйозним ударом по глобальних військових можливостях росії.
- Втрата впливу у Сирії зменшить здатність Москви впливати на країни регіону, такі як Туреччина, Іран, Ізраїль і Саудівська Арабія.
- Втрата впливу також позбавить росію можливості використовувати Сирію як важіль тиску на ЄС через міграційні кризи або енергетичні маршрути.
- Присутність у Сирії була потужним аргументом у перемовинах з Іраком і Південним Курдистаном (який має широку автономію у складі Іраку) щодо відновлення роботи підконтрольного нафтогону з Іраку до Туреччини та Середземного моря.
Для РФ присутність на Близькому Сході є критичною — і через нафтове питання, і через загрозу, яку нібито несе росії ісламізм. Тому зараз путіну доведеться шукати обхідні маневри, у тому числі дуже ризикувати та розширювати підтримку хуситів.
А це може призвести до кризи відносин з Саудівською Арабією, Ізраїлем і навіть Єґиптом. Окрім того, чим гірше Асаду — тим гірше Ірану і навпаки — позиції Саудівської Арабії, Туреччини та США посиляться, що ще більше буде відвертатиме сили режиму аятол на близькі регіональні проблеми.
Послаблення позицій РФ та Ірану автоматично посилює позиції західних країн і України у будь-яких дипломатичних контактах із росією. Раніше Москва використовувала ескалацію у Сирії та свою роль у боротьбі проти терористів ІДІЛ як привід мати із нею справи у регіоні.
Зараз цей привід стрімко відвалюється. Тому, незалежно від того чекає нас довга агонія режиму Асада чи його швидкий крах, вплив росії значно впаде; вже стрімко падає.
Нині Сирія припиняє бути активом у російській політиці трикстера-ескалатора, а стає пасивом, за який треба або триматися (і інвестувати гроші та інші ресурси у стабілізацію ситуації), або фіксувати збитки й відгрібати всі негативні політичні, військові й економічні наслідки. З цікавістю будемо спостерігати за стражданнями всіх цих мудаків.
