Кривавий січень

У ніч на 20 січня 1990 року радянські війська увійшли до Баку, де йшли антиурядові протести

В липні 1989 року в Азербайджані сформувався Народний фронт Азербайджану (НФА), що став на чолі азербайджанського національного руху. Основним фактором, що зумовив зростання азербайджанського національного руху, стало карабаське питання.

Безуспішні зусилля центру розв'язати карабаську кризу поряд із неспроможністю республіканського керівництва захистити те, що розглядалось як національні інтереси Азербайджану, з бідовим становищем біженців та безліччю місцевих образ призвели у грудні до народного вибуху під проводом НФА.

Ситуація навколо Карабаху продовжувала погіршуватись. 11 січня 1990 року Народний фронт організував у Баку масовий мітинг, щоб висловити протест проти бездіяльності уряду. Того ж дня група радикально налаштованих членів Народного фронту штурмом взяла кілька адміністративних будівель й захопила владу в місті Ленкорань на півдні республіки, скинувши там радянську владу. Збройним шляхом було здійснено захоплення влади також й у Нефтчалі. Існувала можливість того, що Народний фронт зможе перемогти на виборах до Верховної Ради, які було призначено на березень 1990 року.

17 січня прибічники Народного фронту почали безперервний мітинг перед будівлею Центрального Комітету Компартії, перекривши до нього всі підходи. Остерігаючись радянської військової інтервенції, активісти Народного фронту Азербайджану почали блокаду воєнних казарм. По закінченню терміну ультиматума НФА о 12 годині 19 січня пікетники зайняли будівлю телецентру й відключили канал центрального телебачення. Того ж дня надзвичайна сесія Верховної Ради Нахічеванської АРСР прийняла постанову про вихід Нахічеванської АРСР із Союзу РСР та проголошення незалежності. До того часу Народний фронт вже де-факто контролював низку регіонів Азербайджану.

19 січня 1990 року перед будівлею ЦК Компартії Азербайджану відбувався багатотисячний мітинг, учасники вимагали не вводити в дію Указ Президії ВР СРСР від 15 січня про введення надзвичайного стану і домагалися відставки республіканського керівництва.

Доти Баку опинився відтятим від країни пікетами. Не виходили газети, почалися перебої водопостачання, зупинилися заводи. Пікетувальники оточили будівлю телецентру. О 12:00, після закінчення терміну ультиматуму НФА, вони зайняли будівлю телецентру і відімкнули канал центрального телебачення.

19 січня 1990 року Президія Верховної Ради СРСР без згоди Верховної Ради Азербайджану видала указ "Про запровадження надзвичайного стану в місті Баку". Указ набував чинності з 00 годин 20 січня. Проте до ранку 20 січня часу набуття чинності указом не розсекречували. Крім цього, представники Москви – секретар ЦК КПРС Андрій Гіренко і голова Ради Союзу Верховної Ради СРСР Євген Примаков – переконували офіційних представників Азербайджану і населення, що вводити війська в місто не планують. Це ввело в оману учасників мітингів та пікетувальників.

У ніч на 20 січня 1990 р. радянська армія штурмувала Баку, прагнучи розбити Народний фронт і врятувати владу Компартії в Азербайджані. Вона керувалася указом про введення в місті надзвичайного стану, починаючи з півночі. Але телеефір після вибуху блоку живлення на телестанції не працював із 19:30, тож жителі не знали, що відбувається. Більшість бакинців дізналися про введення надзвичайного стану тільки в 5:30 ранку з оголошення по радіо і листівок. Але тоді було вже надто пізно.

Війська в Баку входили з трьох сторін. Одночасно армійські частини почали розблоковувати казарми. Бронетанкові колони були обстріляні. У відповідь війська застосували зброю.

Пізніше міністр оборони СРСР Д. Язов скаже, що при Раді національної оборони налічувалося 40 тис. "бойовиків з автоматами". Але журналісти заявили, що не виявили даних про таку кількість озброєння, тим більше що навіть конфіскована зброя була здебільшого саморобною.

Вступаючи в місто, армійські частини навмисно знищували мирне населення. Солдати відкривали вогонь з автоматів і кулеметів. До моменту оголошення надзвичайного стану серед убитих 42 людини були учасниками пікетів; ще 9 осіб були вбиті при наданні допомоги пораненим. Військовослужбовці відкривали вогонь навіть по співробітниках міліції.

Найбільш кровопролитні бої були в районі Сальянських казарм. Каже очевидець подій Асіф Гасанов в інтерв'ю газеті "Коммерсант": "Солдати зламали пікети з автобусів, – обстрілюють житлові будинки, хлопці 14-16 років лягають під бронетранспортери. Вони абсолютно беззбройні, я вам чесне слово даю."

Танки змітали барикади і провокували ДТП.

Британський журналіст Том де Ваал писав:

"Танки переповзали через барикади, мнучи на своєму шляху автомобілі і навіть фургони швидкої допомоги. За словами очевидців, солдати стріляли в людей, що біжать, добивали поранених. Був обстріляний автобус із мирними жителями, і багато пасажирів, зокрема 14-річна дівчинка, загинули".

Бойові машини давили весь транспорт на своєму шляху, незалежно від того, хто в ньому перебував. Наприклад, на Тбіліському проспекті обстріляли легковик. Один із танків розвернувся і розчавив його. Серед пасажирів був 13-річний хлопчик – він вибіг із машини і спробував сховатися, але був убитий пострілом у спину.

Голова Президії ВР АССР Ельміра Кафарова по радіо відразу ж повідомила, що до введення надзвичайного стану і появи військ у Баку вона стосунку не має і це відбулося без її відома.

Після придушення повстання в Баку армія відновила радянську владу в Азербайджані. За твердженням комісії з розслідування подій ВР АССР, ця акція "мала на меті дати наочний урок залякування рухам за незалежність в Азербайджані та інших республіках Радянського Союзу".

Уже 21 січня в Баку з'явилися антирадянські листівки і написи. На будівлі ЦК було написано: "Геть радянську імперію!", "Геть КПРС!", "Радянська армія - фашистська армія", а на будівлі МВС було знесене гасло "Слава КПРС!".

Увечері відкрилася надзвичайна сесія ВР АССР, яка визнала неправомірним введення військ у Баку і призупинила Указ Президії ВР СРСР про надзвичайний стан, заявивши, що якщо Москва проігнорує це рішення, стоятиме питання про вихід Азербайджану із СРСР.

Введення в Баку радянської армії стало трагедією для Азербайджану. Британський журналіст Том де Ваал вважає, що "саме 20 січня 1990 р. Москва втратила Азербайджан".

Абульфаз Ельчибей, лідер НФА, говорив:

"Подія 20 січня послужила величезному повороту в історії азербайджанського народу... Кожен народ, який бажає здобути свободу, завжди піднімався на боротьбу і був змушений вести бій проти сил, що зробили замах на його свободу... Як би важко не було, ми повинні були пройти це випробування... Якщо якийсь етнос створює в своєму середовищі жертви внаслідок боротьби... і жертвує своїми синами, то... він починає жити заново".

Широкомасштабна акція радянської армії призвела до загибелі в Баку та інших населених пунктах у республіці 131 людини, 400 осіб заарештували, 744 – дістали поранення, четверо людей зникли безвісти.

Усе місто 22 січня прийшло попрощатися з жертвами трагедії. Їх поховали як героїв боротьби за незалежність у парку ім. Кірова, пізніше перейменованого в Алею шахідів.

Глава Духовного управління мусульман Закавказзя Аллахшукюр Пашазаде у відкритому зверненні до Горбачова, копії якого надіслав Генсеку ООН і главам урядів країн світу, звинуватив особисто Горбачова у скоєному і зажадав "негайного виведення військ із Баку".

22 січня призупинили роботу аеропорт, вокзал, міжміський телефонний зв'язок. Усі дні жалоби щогодини звучали сирени. Десятки тисяч азербайджанських комуністів публічно спалили свої партквитки.

Майкл Сміт писав про азербайджанську національну свідомість:

"Похорон загиблих у дні Чорного січня залишився в народній пам'яті як щирого дня національної скорботи. Однак події 19-20 січня 1990 р. є і застереженням про небезпеки некомпетентного керівництва, національної слабкості і громадської байдужості. Весь цей день пронизаний зрадою, "вчиненою владою проти власного народу", зрадою з боку горбачовського режиму, який організував цю акцію, і з боку лояльного радянського азербайджанського керівництва, яке її санкціонувало".

Перший Секретар ЦК Компартії АССР Везіров ще до введення військ переїхав у Москву. Діяльність Ради національної оборони була заборонена, почалися арешти членів НФА. Одного з активістів військові затримали в Ленкорані, але 26 січня під час відправки в Баку на військово-транспортному літаку його задушили петлею. Намагаючись приховати злочин, військова прокуратура направило тіло в морг як загиблого за невстановлених обставин (згодом загиблого включили у список жертв Чорного січня).

Кремль заявляв, що військова акція була необхідна для захисту вірменського населення.

У заяві правління Вірменського загальнонаціонального руху говорилося:

"...Події, що відбуваються, повинні бути розцінені як порушення суверенних прав Азербайджанської республіки, що в подальшому може негативно відбитися і на долі інших союзних республік".

Колишній член Політбюро ЦК КПРС (згодом президент Азербайджану) Гейдар Алієв 21 січня на пресконференції в представництві АССР в Москві засудив операцію в Баку і звинуватив Горбачова в порушенні Конституції.

Розслідування

Спочатку події 20 січня розслідувала генпрокуратура СРСР – не виявила складу злочину в діях військовослужбовців, справу закрили. 14 лютого 1992 р. Генпрокуратура незалежного Азербайджану анулювала це рішення.

У січні 1994 р. слідство було завершено. Винними визнали, зокрема, експрезидента Азербайджану Аяза Муталіба, директора зовнішньої розвідки Є. Примакова, президента СРСР Михайла Горбачова, міністра оборони Дмитра Язова і голову КДБ СРСР Володимира Крючкова.

Прокуратура Азербайджану звинуватила і голову КДБ АССР Вагіфа Гусейнова у сприянні радянській армії і в підриві енергоблоку телецентру в Баку "з метою ослаблення Азербайджанської держави і позбавлення населення правдивої інформації про події, що відбуваються".

У 1994 р. прокуратура Азербайджану видала ордер на арешт експрезидента Аяза Муталібова.

2003 р. Слідче управління з особливо тяжких злочинів прокуратури Азербайджану порушило кримінальну справу проти Михайла Горбачова за порушення ст. 119 Конституції СРСР і ст. 71 Конституції Азербайджанської РСР.

20 січня є траурним днем ​​в Азербайджані і відзначається як День всенародної скорботи. Люди відвідують Алею шахідів, віддають данину пам'яті жертв трагедії, приносять квіти на могили. Особи, які приїжджають в Азербайджан із офіційним візитом, також відвідують Алею шахідів.