Кузьма Нездолій – останній Герой Радянського Союзу на Полтавщині
Є люди, без яких важко було уявити нашу полтавську громаду, наше минуле і сьогодення. Адже у долях їхніх — ціла епоха, та й самі вони вже частинка історії країни, історії Полтави. Героя Радянського Союзу Кузьму Павловича Нездолія по праву можна було вважати саме такою людиною. Ветеран-фронтовик згадував, що 50 років тому, коли він переїхав до Полтави, у місті проживало 13 Героїв Радянського Союзу! Та час невблаганний — донедавна Кузьма Павлович залишався останнім із них.
Мабуть, тому й прагнув кожен новий день прожити з честю — і за тих, хто не повернувся з фронту, і за тих, хто пішов від нас уже в мирні дні. Ці невеличкі розповіді — найпам’ятніші епізоди фронтової біографії Героя, про які розповідав колись автору Кузьма Павлович.
Так починалася війна...
22 червня 1941 року я запам’ятав на все життя. Було це у селі Кумейки на Черкащині, де я народився. Ми щойно закінчили школу, і 19 червня на випускному вечорі нам вручили атестати. А наступної суботи ми пішли на Дніпро, веселились, мріяли. Та нашим планам не судилося здійснитися. В неділю ми, однокласники, знову зібралися разом, та дорогою до Дніпра побачили гурт людей біля репродуктора... Тоді й вперше пролунало для нас це страшне слово «війна!». А вже увечері мене викликали до військкомату.
Мене часто запитують: як сталося, що потрапив на фронт 17-річним? Ще у школі до нас приїздили з військкомату і агітували вступати до військового училища. У мене була чудова військова підготовка: я єдиний у класі крутив на турніку «сонце». От мене й примітили. Я і ще кілька хлопців написали заяви до військового училища. А як почалася війна — військкомат згадав про ті заяви. Ще через день ми вже їхали до Ярославля, до піхотного училища. А невдовзі училище отримало наказ обороняти Смоленськ. І там уже ніхто не питав, скільки тобі років! За кілька місяців до свого 18-річчя я й опинився на передовій. Там у званні молодшого сержанта і командира кулеметного відділення й зустрів зі своїм «максимом» ворога. То були страшні часи відступу і відчаю, коли ми, відрізані від тилів, змушені були ділитися з товаришами останнім сухарем, але ворога таки затримали!
З параду — на фронт!
5 листопада нам наказали залишити позиції і вночі зібратися на лісовій галявині, де на нас уже чекали ЗІСи. Може, перекидають на іншу ділянку фронту? Та через кілька годин ми опинилися у Москві. Весь день марширували в «коробках», готуючися до військового параду з нагоди річниці Жовтневої революції. О сьомій тридцять вже стояли на Червоній площі, бачили, як на трибуну Мавзолею піднімаються керівники держави і військові... Розпочався парад відомим виступом Сталіна, який закінчувався словами: «Наше дело правое! Враг будет разбит! Победа будет за нами!». Досі ми звикли оборонятися і відступати, але виступ Головнокомандувача викликав неабияке піднесення, вселив надію. Та ще й після параду нам приготували небачений досі обід: гречану кашу з м’ясом, видали по паляниці білого хліба, масло, цукор, напоїли чаєм... Отож під Яхрому, звідки до Москви менше 30 кілометрів, ми прибули зовсім іншими! Там наш 50-й кулеметно-стрілецький полк і тримав оборону цілий місяць, а я в одному з боїв дістав перше поранення. На щастя, легке, бо врятувала каска, та все ж таки два тижні довелося провести в госпіталі.
Під час оборони Москви дістав і друге поранення: цього разу у ногу влучила розривна куля. Важко уявити відчай 17-річного юнака, якому «світила» ампутація ноги, та коли отямився у шпиталі, медсестра мене заспокоїла: «Щасливчик! Тебе оперував сам Вишневський!» Так, це був один з кращих хірургів країни, про якого ми й нині знаємо завдяки відомій мазі його імені.
Куди подівся страх?
У боях за Сталінград я вже виглядав бувальцем — як-не-як, а позаду два поранення, а на погонах — лейтенантські зірочки! Куди й подівся страх! Хоча, ніде правди діти, траплялися серед нашого брата й боягузи. Декого доводилося витягувати з окопів буквально «за шкірку», щоб підняти в атаку, а вже далі ти сам повинен був показати іншим, що не боїшся... Чи боявся я? Боявся... Страх — це нормальна реакція людини. Головне — опинитися вище свого ж страху... Хай він тебе боїться, а не ти його! І хоч дехто вважав мене й справді щасливчиком, та третього поранення уникнути не вдалося.
Якось під час атаки був поранений в руку. Та після лікування у Саратові знову прибув у свою дивізію — якраз перед тим, як наші війська оточили 6-ту армію Паулюса. А на початку лютого німці капітулювали...
Прапор на кордоні
Серпень 44-го... Наші війська підійшли до кордону зі Східною Пруссією. Якось командир 18-ї Духовщинської стрілецької дивізії генерал-майор Баса Городовіков викликав мене і ще кількох офіцерів: «Є наказ у тилу німців встановити червоний прапор — на кордоні з Німеччиною!». По шмату кумачу він нам вручив, а древко, мовляв, знайдете на місці. Кілька днів ми вибирали місце для переходу лінії фронту, а в ніч на 17 серпня я з двома сержантами-українцями виконав наказ, встановивши прапор на березі річки Шешула. Коли розвиднилося, німці спершу розгубилися, а потім відкрили шалений вогонь і цілими групами посунули на нас... Ми відстрілювалися, але кожен уже подумки прощався з життям — на щастя, в цей час і почала наступати дивізія... Тож довелося німцям тікати за річку!
А невдовзі я дізнався, що саме за виконання цього завдання представлений до звання Героя Радянського Союзу. Баса Городовіков розповідав мені потім, що лише наша група впоралася із завданням. До речі, той прошитий кулями прапор і нині зберігається в Центральному музеї Збройних сил у Москві.
А думали — на курорт!..
Перемогу я зустрів у Пруссії. Кілька днів ми веселилися, бо вперше за всю війну мали змогу відпочити та виспатися. А тут раптом — марш-кидок за сотню кілометрів! Спершу думали, що ще когось «добивати», але після того, як повантажили у вагони і повезли на схід, з’явилася інша версія: певне, на Парад Перемоги... Та Москва залишилася позаду, отож хтось пустив чутку: добре, мовляв, повоювали — тепер кожному курорт належить... Так ми й вірили у той курорт, аж доки за Уралом не опинилися! Тільки там і зрозуміли, що війна для нас ще не завершилася — на нас «чекали» японці.
Там, у Маньчжурії, знову довелося зазирнути в обличчя смерті, і хоч японці й масово капітулювали, та траплялися й такі, що відстрілювалися до останнього патрона: у скелі вирубано печеру, а він сидить там, прикутий до кулемета... Але й таких ми навчилися знешкоджувати! Здолавши сотні кілометрів, наша дивізія зупинилася за десяток кілометрів від ... корейського Пхеньяна. Там і почули про остаточне закінчення війни, а майбутній вождь Північної Кореї Кім Ір Сен вручив мені медаль «За визволення Кореї».
Про наркомівські 100 грамів
Під час навчання у військовій академії у Москві до нас не раз приїздив маршал Жуков. Якось наважилися запитати в нього: а як, мовляв, Сталін дозволив видавати солдатам «по сто грамів»? Маршал і каже: «От я якось був у нього і мова зайшла про те, чим наше постачання відрізняється від німецького? Чим воно гірше? Хіба тим, кажу, що Гітлер своїм воякам ще й шнапс видає, аби вони зігрітися могли. Після того Сталін і дав відповідне розпорядження».
І от пригадую, як я на фронті вперше в житті (!) випив оту «сотку». А тут — німці в атаку! Я до кулемета і давай строчити! А, мабуть же, двоїтися почало... Куди не глянь — скрізь вони! Стріляю, стріляю, а їх, гадів, не меншає! Ледве відстрілявся... Відбилися! А я тоді перехрестився, і більше, як кажуть, і в роті не було. До самої Перемоги! Все іншим віддавав...
А от закурив уперше в Сталінграді. В одному будинку німці, в іншому — ми. А дворик весь трупами завалений. А як їх прибрати? Стояв такий сморід, що навіть їсти було несила. От бувалий солдат мені й порадив самокрутку — «обдимитися»... Всяке на війні траплялося! Довго потім не міг кинути, але кинув-таки...
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
Біографічна довідка
Нездолій Кузьма Павлович (14 листопада 1923 — 7 травня 2010) — генерал-майор, Герой Радянського Союзу. В часи Другої Світової війни — комсорг батальйону 294-го стрілецького полку 184-ї стрілецької дивізії 3-го Білоруського фронту, молодший лейтенант.
Народився 14 листопада 1923 року в селі Кумейки, що на Черкащині в селянській сім'ї. 19 червня 1941 року закінчив місцеву середню школу. Ще у школі написав заяву на вступ до військового училища.
23 червня 1941 року призваний до лав Червоної армії. Направлений до Ярославського військово-піхотного училища. Невдовзі училище отримало наказ обороняти Смоленськ. Там, у званні молодшого сержанта, командир кулеметного відділення Кузьма Нездолій пройшов «бойове хрещення».
Брав участь у параді 7 листопада 1941 року на Червоній площі у складі 50-го кулеметно-стрілецького полку. Прямо з параду частина була направлена на оборону Москви під Яхрому — там полк тримав оборону цілий місяць, а Нездолій в одному з боїв отримав перше поранення. Під час оборони Москви дістав і друге, важке, поранення. Оперував у шпиталі молодого бійця сам Вишневський.
У 1943 році закінчив прискорений курс Владимирського військового піхотного училища. Після закінчення училища отримав звання молодший лейтенант і був призначений комсоргом батальйону 294-го стрілецького полку 184-ї стрілецької Духовщинскої Червонопрапорної дивізії, що вела бої під Сталінградом. Знову був поранений. Після лікування у Саратові повернувая у свою дивізію — якраз перед тим, як радянські війська оточили 6-ту армію Паулюса.
Брав участь у звільненні Білорусі, Литви, боях у Східній Пруссії.
1 серпня 1944 року, в районі литовського міста Кудіркос-Науместіс, гвардії молодший лейтенант Кузьма Нездолій на чолі групи бійців був направлений в розвідку. Вночі розвідники непомітно проникли в розташування ворога, знищили охорону і увірвалися в приміщення одного з командних пунктів противника. Захопивши цінні документи і взявши в полон офіцера, розвідники благополучно повернулися у свою частину. Вранці наступної доби, під час наступу, розвідники Нездолія виявили, та знешкодили артилерійську батарею противника, захопили при цьому чотири гармати. Зорієнтувавшись в обстановці, Нездолій наказав воїнам розгорнути гармати і відкрити вогонь по противнику, що контратакував. П'ятірка сміливців підбила дев'ять ворожих танків, знищила велику кількість піхоти.
15 серпня 1944 року, беручи участь у танковому десанті, молодший лейтенант Нездолій прорвався в глибину оборони противника біля села Слабадай Вілкавишкського району Литви, захопив ворожу гармату і вогнем з неї підтримував просування батальйону. Отримавши наказ встановити в тилу ворога, на кордоні зі Східною Пруссією радянський прапор, Нездолій кілька днів підбирва місце для переходу лінії фронту, а в ніч на 17 серпня з двома сержантами-українцями виконав наказ, встановивши прапор на березі річки Шешупе. Коли розвиднілося, німці спершу розгубилися, а потім відкрили шалений вогонь і цілими групами посунули на розвідників… Трималися насмерть. На щастя, в цей час почала наступати дивізія. Встановлений групою Нездолія прапор і досі зберігається в Центральному музеї Збройних сил у Москві.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року «за зразкове виконання бойових завдань командування в боях за звільнення Литви і проявлені при цьому мужність і героїзм» молодшому лейтенанту Кузьмі Павловичу Нездолію було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка.
Війну з Німеччиною Кузьма Павлович завершив під Кенігсбергом. В середині травня дивізія, в якій служив Нездолій, була направлена на Далекий Схід. Брав участь у розгромі японської Квантунської армії. Остаточно війна для нього завершилася лише після капітуляції Квантунської армії 3 вересня 1945 року, за десяток кілометрів від корейського Пхеньяну. Майбутній вождь Північної Кореї Кім Ір Сен вручив тоді Кузьмі Нездолію медаль «За визволення Кореї».
Після закінчення Другої світової війни Кузьма Павлович продовжував службу в Збройних Силах. У 1956 році закінчив Військово-політичну академію, у 1962 році — Харківський державний університет (заочно). Працював начальником політвідділу Полтавського обласного військового комісаріату.
1980 року полковник Кузьма Павлович Нездолій вийшов у відставку. Жив у Полтаві. Брав активну участь у ветеранському русі, патріотичному вихованні молоді. На заслуженому відпочинку займався літературною творчістю. У своїх віршах він згадував про бойових товаришів, про війну, про прожиті літа, свої молоді роки. У 2009 році у видавництві «Дивосвіт» вийшла друком перша збірка віршів Кузьми Нездолія «Коли не спиться ветерану». За свій вік Кузьма Нездолій надрукував три збірки поезій, четверта вийшла вже після його смерті.
Помер 7 травня 2010 року, не доживши лише два дні до 65-ої річниці Перемоги. Через рік, 7 травня 2011 року, в Полтаві, на будинку № 35 по вулиці Гоголя, де мешкав Герой, встановлено меморіальну дошку (скульптор Дмитро Коршунов).
