Ліберальний неосталінізм на марші
Треба підвищувати податки, позичати більше грошей. Розплачуватимуться все дно ті, хто вижив в Україні після навали «зеленої» сарани.
Прикро вразило інтерв'ю професора Університету Берклі у Каліфорнії Юрія Городніченка щодо напрямків економічних реформ в Україні. Візьмемо лише деякі його цитати та максимально коректно їх прокоментуємо нижче.
Але маємо розуміти, в якому напрямку рухається макроекономічна думка експертів, які консультують НБУ та Кабінет міністрів, адже на базі їхніх рекомендацій будуть формуватись ваші безпосередні умови життя. І нічого позитивного в цьому плані очікувати не варто.
Перше питання: емісія чи податки, або чи можливо «доїти мертву корову»?
Журналіст запитує у товариша Городніченка:
– Чи є в української економіки ресурс для продовження боротьби? На який період його вистачить?
І ось його відповідь:
– Ресурс у нас є і вистачить його надовго. Ми залежимо від міжнародної допомоги: і військової, і економічної. Наразі економічної допомоги нам вистачає, але надалі вона буде зменшуватися. Нам треба більше спиратися на власні ресурси. Тут логіка дуже проста: довгу війну можна фінансувати тільки податками. Теоретично гроші можна «надрукувати», але це погана ідея, яка знищить економіку. Для війни на виснаження нам потрібна стабільна, сильна економіка. Треба підвищувати податки, позичати більше грошей. Підвищення податків — дуже болюче рішення, але якщо в нас буде більше ресурсів, то ми більше зможемо повертати кредиторам, а отже — продовжувати брати в борг.
Цікава логіка, чи не так. Емісія — це «погане рішення», а підвищення податків — «дуже болюче»; проте податки потрібні не для розвитку економіки, бо впродовж інтерв'ю професор не дав навіть стислий опис моделі, в рамках якої (за умови війни та збільшення податків) щось у нас могло би «зростати».
Адже для цього потрібні інвестиції, а як вони з'являться, коли війна і великі податки? Але думка зрозуміла — податки необхідні для того, аби погашати борги і потім ще більше позичати; більше ні для чого.
Але яким чином може бути сильною економіка, яка нарощує борги та податкове навантаження одночасно? Тим більше, дивно чути від Городніченка, що «довгі війни ведуться за рахунок підвищення податків».
Ще більш дивним є апеляція професора до досвіду Другої світової війни, адже Городніченко як монетарник мав би знати, що монетарні та бюджетні механізми суттєво змінились з тих пір. Рональд Рейґан виграв Холодну війну не за рахунок збільшення податків, а навпаки; війна в Афґаністані та Іраку велася США за рахунок емісії трильйонів доларів.
Під час пандемії застосовувались емісійні, а не податкові механізми з амортизації кризи (війна та пандемія — це все прояви кризових явищ). Можна не погодитися, мовляв, у США є долар, а в Україні — гривня; проте схожі механізми під час пандемії застосовували не тільки країни з резервними валютами, але й, наприклад, Індонезія, де центральний банк напряму кредитував уряд тощо.
Взагалі, теза, що довгі війни ведуться за рахунок податків — це жахливий анахронізм XVII-XIX століть, коли дійсно, чим довша була війна, тим жахливішим був податковий тиск на посполитих. Щодо боргів — то тут усе очевидно: на зовнішньому ринку капіталу, зважаючи на ризики, Україні у борг грошей не дадуть, тому ми можемо розраховувати лише на фінансову допомогу країн-партнерів та досить обмежений внутрішній ринок ОВДП.
Питання друге: чи мають ілюзії Зе-влади щось спільне із нашою реальністю?
Журналіст питає проффессора з Берклі:
– Про підвищення податків говорять і в уряді, зокрема через брак коштів на потреби оборони, який становить 400-500 мільярдів гривень. Однак чи можна перекрити цей дефіцит за допомогою залучень на внутрішньому ринку? Іншими словами, чи може ще ринок інвестувати в ОВДП?
Відповідь Городніченка:
– Можливості ще є, але головні точки зростання тут — це демократизація процесу запозичень. У нас багато фізичних осіб купили ОВДП, але мені здається, що цей ресурс ще далеко не вичерпаний.Як збирали гроші під час Другої світової війни США? Там була ціла кампанія. Зірки Голлівуду розказували, як це важливо. Були автоматичні відрахування від зарплати на військові облігації. Це можна було б втілити і в Україні. Так можна зібрати якщо не всю необхідну суму, то принаймні пару сотень мільярдів.
Будьмо відверті, за більш ніж два роки війни фізичні особи вклали в військові облігації менше 100 мільярдів гривень (якщо брати активний залишок). Але то були перші роки: населення ще мало оптимізм та залишки коштів з мирних часів.
За ці роки, вже від 40% до 50% населення опинилось на межі бідності і цей процес прискорюється. Більше того, в Україні і до війни була вкрай низька гранична схильність населення до заощаджень: лише 5% могли накопичувати.
У банках населення тримає один трильйон гривень і 60% цих грошей — звичайні залишки по картках, тобто не строкові депозити. Яким чином, населення віддасть в військові облігації 20% своїх залишків у банках (200 млрд з одного трильйону)?
Чи може пан Городніченко послуговується цифрами готівки поза банками? Але ці кошти обслуговують тіньову економіку, крім того їх не пропустить фінансовий моніторинг у банках і вони сконцентровані не у тих людей, хто палко бажає купувати військові облігації.
Щодо реклами: не думаємо, що заклик, наприклад, Святослава Вакарчука, «купити білетів пачку», серйозно повплине на громадян. Заклик насильно «відраховувати кошти на військові облігації» із заробітної плати на тлі ідей збільшити податки, взагалі знищить і ринок праці, і економіку — все перейде в тінь.
Можна за відмову від купівлі військових облігацій вимикати електроенергію мешканцям будинків, але у мене тут для пана Городніченка погана новина — електрику і так вимикають. Тема із податками, трохи почала –«плющити» журналіста і він знову повернувся до цієї теми:
– А чи має економіка потенціал для обслуговування збільшеного податкового навантаження?
Відповідь Городніченка:
– Нашу війну часто порівнюють з Другою світовою. Там умови були ще складніші, але й податки там постійно підвищували, щоби фінансувати всі ці військові витрати. Наприклад, на початку Другої світової війни у США податок на доходи фізосіб сплачували лише 4 мільйони осіб. 1945 року їх було вже 42 мільйони. Тобто податкову базу дуже сильно розширили. На початку війни податкова ставка становила 10-15%, у середині війни максимальна податкова ставка становила 90%. Так, її сплачували кілька тисяч людей, але це просто ілюструє, наскільки великими можуть бути податки.
Почнемо з того, звідки у США з'явилися ті самі 42 мільйони платників податків? За рахунок Трудового фронту, по суті, державної програми гарантії праці; тобто за рахунок величезних державних інвестицій, замовлень та створення мільйонів нових робочих місць.
Цього a priori немає зараз в Україні. А в чому маніпуляція? У тому, що товариш Городніченко порівнює базову ставку податку на мінімальні доходи із зростаючою під час війни ставкою на великі доходи.
В Україні дійсно треба вводити прогресивну ставку на великі доходи фізичних осіб? Але це більше із розряду соціальної солідарності, аніж щодо наповнення бюджету.
Натомість, Городніченко, згадуючи про ставку у 90% для багатих, пропонує підняти в Україні ставку на доходи для бідних, при цьому про багатих сором'язливо замовчуючи.
– Економіка — це наука про те, як максимально ефективно використовувати обмежені ресурси. У нас є певний внутрішній ресурс і є два джерела споживання: домогосподарства та держава. Нам треба перерозподілити цей ресурс від домогосподарств до держави. Один із способів, як це зробити, — змушувати чи стимулювати домогосподарства давати державі в борг. Аби вони замість споживання робили заощадження, які передавали державі. Це те, про що ми вже говорили.
Журналіст уточню, що саме проопонуэ професор-демагог із Берклі. Відповідь здивує чи вже ні, вирішувати вам:
– Підвищувати податки: або податки на доходи, або непрямі податки, такі як ПДВ та акцизи. Теоретично найлегший варіант — підвищувати ПДВ та акцизи. Скільки так можна витиснути з економіки, я не знаю, але є такий – «rule of thumb» [метод швидкого визначення математичного або технічного значення без точних технічних обчислень — прим. ред.]: якщо підвищити ставку ПДВ на 1 процентний пункт, то надходження зростають приблизно на пів відсотка ВВП. Тобто, якщо наш ВВП становить близько 8 трильйонів гривень, то підняття ПДВ на 1 процент принесе близько 40 мільярдів.
А це вже надзвичайно цікаво, бо мова йде про зародження нової політ-економічної течії: ліберального неосталінізму. На чому він базується? — На тому, про що каже товариш Городніченко: на відчуженні доходів та майна домогосподарств на користь держави.
Городніченко каже «примушувати або стимулювати», хоча стимулювати авжеж не вийде: підвищення податків та насильне утримання з заробітної плати коштів на військові облігації — ще той «стимул». Тоді залишається опція – «примушувати».
Професор із Берклі каже: формувати доходи домогосподарств та передавати їх державі, — це, по суті, замкнена економічна модель, якщо зовнішньої допомоги не буде, як її не було і в СССР у 1930-х роках. Тоді ресурс системи є константою.
І індустріалізація проводилась за рахунок відчуження селян від капіталу та перетравлення ресурсів села в індустріальний потенціал. Первинне накопичення капіталу в промисловості за участі держави за рахунок села; все це супроводжувалось репресіями та Голодомором.
Як може відбуватись таке відчуження капіталу від домогосподарств на користь держави, про яке каже товариш Городніченко? — Звісно тільки шляхом репресій, бо просто так своє майно ніхто не віддасть.
Городніченко чесно каже, що він «не знає, скільки можна буде таким чином вичавити з економіки», тому пропонує підвищувати податок на доходи та непрямі податки (акцизи, ПДВ). І дає арифметику: підвищення ставки ПДВ на 1 процентний пункт — це 40 мільярдів гривень додаткових доходів бюджету.
Тільки такі поради не враховують фактору тінезації торгівлі та падіння купівельної спроможності населення. Судячи з усього, журналіст трохи — «поплив», від таких порад, тому уточнив:
– Але ж існує також ефект Лаффера, коли підвищення ставки податку після певної межі призводить до скорочення надходжень до бюджету через тінізацію економіки.
Товариш Городніченко відповів:
– На чому побудована крива Лаффера? На тому, що ти підвищуєш ставку податку, а податкова база скорочується. В якийсь момент скорочення податкової бази стає домінуючою силою, тобто ти підвищуєш податки, але база скорочується так швидко, що насправді збори зменшуються. Питання в тому, де наступає ця точка. Дослідники порахували, що в мирний час для податку на доходи ця точка становить 60-70% для розвинених країн. Наразі ми ще зовсім не там. (Ставка ПДФО становить 18%, військового збору — 1,5%. Разом з доходів громадян сплачуються 19,5%).
А яким чином, податкове навантаження розвинутих країн в мирний час можна порівнювати з Україною, яка є розвитковою країною та воює? Думка Городніченка залишається загадкою.
Взагалі-то, високі ризики завжди компенсуються низькими податками, а не навпаки, — це аксіома. Якщо дивитися у більш довгостроковій перспективі, то якою може бути економіка України після війни?
Враховуючи, що чимало біженців не повернеться, Україна залишиться з великим держборгом та збільшеними соціальними видатками. Зокрема, на підтримку тих, хто постраждав від війни.
Але товариш Городніченко вперто «вірить у світле майбутнє української економіки, у нас все буде добре. Наш борг, по-перше, не настільки дорогий, а по-друге, витягнутий у часі. Щодо біженців, то це справді болюче питання. Проте якщо в нас настане активна фаза відновлення, то Україна перетвориться на «land of opportunity». Тобто ти зможеш досягти набагато більше в Україні, ніж, наприклад, у Німеччині чи Польщі. Це буде силою, яка стимулюватиме людей повертатися».
Правду кажучи, український борг, якраз, дорогий (обслуговування коштує 5% ВВП, що співмірно з довоєнними витратами на оборону) і не розтягнутий у часі, а сконцентрований. За багатьма випусками єврооблігацій строк погашення взагалі вже настав і як українці будуть повертатись в Україну, якщо їх тут чекатиме суцільний податкове пекло?
Прозорість і простота зі сплати податків не компенсує їх великий обсяг.
Підприємець краще заплатить бухгалтеру та перерахує в бюджет невеликі податки, замість «самостійної сплати» 70% з доходу, але Городніченко взагалі не звертає уваги на модель зростання, повністю нівелюючи її значення.
За його тезами, «лише сам факт можливості вступу до ЄС є фактором зростання» (приклад Польщі). Але ж є і приклад Болгарії, тим більше ці приклади зростання припадають на вибухову динаміку нульових, коли ефект від розширення ЄС був максимальний; очевидно, що зараз настають інші часи.
Питання третє: чим відрізняється економіка України від еккономіки РФ?
Окремо запитали у товариша з Берклі про соціально-економічне становище ресурсної федерації московії:
– Що відбувається з російською економікою? З одного боку, там теж говорять про підвищення податків, а з іншого — вони активно розвивають військово-промисловий комплекс.
Відповідь Городніченка наступна:
– Це складне питання. Багато економічної інформації на росії засекречено, тому складно намалювати об'єктивну картину. Проте деякі показники красномовні. Наприклад, інфляція на росії зараз більша, ніж в Україні. Ми говорили, що процентна ставка в Україні висока — 13%, а на росії вона ще вища — 16%. Про що це свідчить? Про те, що економіка РФ перегріта, що їм теж не вистачає робітників, не вистачає ресурсів. Вони надзвичайно залежні від нафтових доходів. Якщо з нафтовими доходами щось трапиться, росіяни матимуть надзвичайно складні умови, бо вони відключені від зовнішніх ринків, у них немає іншого ресурсу. СССР від 1986 року втратив ресурс нафтових доходів, коли ціни на нафту обвалилися. Після цього СССР закінчився дуже швидко. Так само і на росії є надзвичайна залежність. Санкційні пакети, які запроваджують країни Заходу, поступово душать російську економіку. Економічне зростання на 3% для росії в умовах неймовірних фіскальних вливань в економіку — це насправді не дуже велике зростання, тому коли в них закінчаться нафтові долари, тоді вони точно програють.
Погодьтеся, це звичайно «перемога», що в РФ інфляція 8,5%, а у нас — 3% і зростання ВВП РФ на 3% минулого року — «не таке вже й велике» (хоча пророкували падіння). Насправді, зростання минулого року 3,5%, а за перше півріччя цього року — майже 5%.
Дуже дивним виглядає теза, що в РФ перегрів «як у нас» і тому логічно, що і в Україні, і в Росії, ставки центральних банків високі. Але в РФ рівень безробіття менше 3% і це історичний рекорд, а в Україні — 15% і це теж історичний, але антирекорд.
Тож ніякого перегріву у нас немає, навпаки — суттєве охолодження економіки внаслідок втрати інвестицій, слабкого кредитного імпульсу та низької купівельної спроможності населення. Власне, порівняння геть не релевантне.
Звісно, можна вважати все це приватною думкою товариша Городніченка, але ж той же Андрій Пишний — голова НБУ, — назвав його своїм найближчим радником. Тобто, ці роздуми професора із Берклі є відлунням цілком конкретних розмов у владних кабінетах.
