Майже 60 років цей лист Бєлінського був заборонений в Росії, за його читання етапували на каторгу

вчитуємося у джерела

Останній бастіон пропонує своїм прихильникам (і не лише) цікавий матеріал російського автора під ніком Асъ Есмь щодо світоглядної позиції ще донедавна відомого й нашим широким масам сусідського революційного демократа Віссаріона Григоровича Бєлінського.

Ви зараз познайомитеся з його не вельми лояльними висловлюваннями на адресу тодішньої російської влади, народу, церкви. Зрозумієте, чому царат ховав листи ідейного керівника журналу «Соврємєннік». Але наперед, для повноти уявлення, його наскрізь антиукраїнська ментальність в листі 1847 року до літературного критика Павла Аннєнкова:  

«Ви пам'ятаєте, що віруючий друг мій говорив мені, що вірить, що Шевченко — людина гідна і прекрасна. Віра робить чудеса — творить людей з ослів і дубин, стало бути, вона може і з Шевченки зробити, мабуть, мученика свободи. Але здоровий глузд в Шевченкові повинен бачити осла, дурня і негідника, а понад те гіркого п'яницю, любителя горілки по патріотизму хохлацьким. Цей хохлацький радикал написав два пасквіля на государя імператора — один на государя імператора, інший на государиню імператрицю… Я не читав цих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих їх не читав (що, між іншим, доводить, що вони анітрохи не злі, а тільки плоскі та дурні), але впевнений, що пасквіль на і<мператрі>цю має бути обурливо бридким через причину, про яку я вже говорив. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його, коли б я був його суддею, я зробив би не менше. Я мав особисту ворожнечу до такого роду лібералами. Одна скотина з хохлацьких лібералів, якийсь Куліш (отаке свинське прізвище!) в «Зірочці», інакше званої … журналі, який видає Ішимова для дітей, надрукував історію Малоросії, де сказав, що Малоросія або повинна відторгнутися від Росії або загинути … Ось що роблять ці скоти, безмозкі лібералішки. Ох, ці мені хохли! Адже барани, а ліберальничають в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом …».

Далі Асъ Есмь у нашому посильному перекладі:

У цьому році виповнюється 173 роки найвідомішому листу В. Бєлінського, в якому автор вкрай різко охарактеризував царську владу і релігію.

Цей лист Бєлінський написав Гоголю у відповідь на його книгу «Вибрані місця з листування з друзями», в якій автор «Мертвих душ» вихваляв самодержавство і православ'я, а також пристрасно виправдовував кріпосництво.

Як сказали б у наші часи, лист Бєлінського справив враження бомби, що вибухнула. Реакція влади була негайною – за зберігання і поширення копії листа відразу відправляли на каторгу.

Серед постраждалих був і письменник Ф. Достоєвський. В 1849 році він був заарештований за «недонесення» про поширення листа Бєлінського і  засуджений до смертної кари.

З вироку:

«Розстріляти… інженер-поручика у відставці Достоєвського – за недонесення про поширення злочинного щодо релігії і уряду листа літератора Бєлінського…».

Вже стоячи на ешафоті, за декілька хвилин до страти, Достоєвський та інші заарештовані «у справі Петрашевського» почули слова про помилування їх Миколою І і заміну розстрілу каторгою.

Пізніше Достоєвський писав братові Михайлу:

«Ми, петрашевці», стояли на ешафоті і вислуховували наш вирок без найменшого розкаяння… Вирок смертної кари розстріленням… десять жахливих, без міри страхітливих хвилин очікування смерті… але ця справа, за яку нас засудили, ті думки, ті поняття, які володіли нашим духом, уявлялися нам не лише такими, що потребують розкаяння, але навіть чимось таким, що нас очищає, мучеництвом, за яке нам багато чого пробачиться!».

Так що ж було в тому листі Бєлінського такого, за що сотні людей були відправлені на каторгу, а саме існування листа трималося у найсуворішій таємниці аж до 1905 року, тобто майже 60 років.

В цьому листі Бєлінський критикував діючу тоді владу Росії і російську православну церкву.

Про російський народ

✔️ «По-Вашому, російський народ – найбільш релігійний у світі: брехня! Основою релігійності є пієтизм, благоговіння, страх божий. А російська людина вимовляє ім'я боже, чухаючи собі зад. Він говорить про образ: годиться – молитися, не годиться – горщики прикривати. Придивіться пильніше, і Ви побачите, що це за вдачею своєю глибоко атеїстичний народ. У ньому ще багато забобонів, але немає й сліду релігійності».

✔️ «Невже ж і насправді Ви не знаєте, що до нашого духовенства російське суспільство і російський народ відчувають загальне презирство? Про кого російський народ розповідає брутальну казку? Про попа, попівну, попову доньку і попового робітника. Кого російський народ називає: дурна порода, колухани, жеребці? – Попів. Чи не є піп на Русі, для усіх росіян, представником обжерливості, скупості, низькопоклонства, безсоромництва?».

✔️ «Ви, наскільки я бачу, не вельми розумієтесь у російській публіці. Її характер визначається станом російського суспільства, в якому киплять і вириваються назовні свіжі сили, але, задавлені важким гнітом, не знаходячи виходу, продукують лише зневіру, тугу, апатію».

Про церкву

✔️ «Церква ж з'явилася ієрархією, отже поборницею нерівності, підлесником влади, ворогом і гонителькою братерства між людьми, - чим продовжує бути по сьогодні».

✔️ «Подивіться собі під ноги: адже Ви стоїте над безоднею… Що Ви подібне вчення опираєте на православну церкву – це я ще розумію: вона завжди була опорою батога і угодницею деспотії; але Христа навіщо Ви тут приторочили? Що Ви знайшли спільного між ним і якою-небудь, а тим паче православною церквою?».

✔️ «Вольтер, котрий засобом глузування погасив у Європі вогнища фанатизму і невігластва, звісно, більше син Христа, плоть від плоті його і кістка від кісток його, ніж усі Ваші попи, архієреї, митрополити і патріархи, східні і західні. Невже Ви цього не знаєте? Адже все оце тепер не є новиною для будь-якого гімназиста…».

Про продажну інтелігенцію

✔️ «Коли європейцем, особливо католиком, оволодіває релігійний дух – він стає викривачем несправедливої влади, подібно єврейським пророкам, котрі викривали беззаконня сильних землі. У нас же навпаки, спіткає людину (навіть порядну) хвороба, відома лікарям-психіатрам під назвою religiosa mania, він тієї ж миті земного бога улестить більше, ніж небесного, а ще й так переборщить, що той і хотів би нагородити його за рабську старанність, але бачить, що цим би скомпрометував себе в очах суспільства…».

Про державний лад

✔️ «Росія «… представляє собою жахливе видовище країни, де люди торгують людьми, не маючи на це й того виправдання, яким лукаво користаються американські плантатори, стверджуючи, що негр – не людина; країни, де люди називають себе не іменами, а кличками: Ваньками, Стешками, Васьками, Палашками; країни, де, нарешті, відсутні не лише гарантії особистості, честі і власності, але немає навіть поліцейського порядку, а є лише величезні корпорації різних службових крадіїв і грабіжників».  

✔️ «Росія вбачає своє спасіння не в містицизмі, не в аскезі, не в пієтизмі, а в успіхах цивілізації, просвітництва, гуманності. Їй потрібні не проповіді (чимало їх вона чула!), не молитви (чимало вона їх виголосила!), а пробудження в народі почуття людської гідності, стільки віків загубленого в бруді і гної, права і законів, узгоджених не з вченням церкви, а зі здоровим глуздом і справедливістю, і суворе, за можливості, їх виконання».

✔️ «А Ваше розуміння національного російського судочинства і кари, ідеал якого Ви відшукали в словах дурної баби з повісті Пушкіна і за розумом котрої слід пороти і тих, що мають рацію, і винних? Так це й так у нас роблять постійно, хоч частіше шмагають лише того, чия правда, якщо йому нічим відкупитися від злочину – бути безвинно винним!».

* * *  

З моменту написання цього листа пройшло вже 173 роки. Як ви гадаєте, діагноз «апатичний напівсон», який поставив Бєлінський Росії у цьому листі до Гоголя, залишається незмінним?

Як ви гадаєте, за читання цього листа вголос на вулиці можна отримати умовний термін? Я перевіряти не буду, лише цікавлюся.

ДЖЕРЕЛО: ЛИСТ В.Г. БЄЛІНСЬКОГО до М.В. ГОГОЛЯ

Ви лише частково маєте рацію, побачивши в моїй статті розгнівану людину: цей епітет надто слабкий і ніжний для висловлення того стану, до якого мене привело читання вашої книги. Але ви зовсім не маєте рації, коли приписуєте це вашим, справді, не вельми утішним, відгукам про шанувальників вашого таланту. Ні, тут причина була важливішою. Ображене почуття самолюбства ще можна пережити, і у мене вистачило б розуму промовчати про цю справу, якби вона полягала в цьому, але не можна проминути ображеного почуття істини, людської гідності: не можна мовчати, коли під покривом релігії і захисту батога проповідують брехню і аморальність, як істину та чесноту.

Так, я любив вас з усією пристрастю, з якою людина, кревно пов'язана зі своєю країною, може любити її надію, честь і славу, одного з великих вождів її на шляху свідомості, розвитку, прогресу. І ви мали ґрунтовну причину хоч би на мить вийти зі стану спокійного духу, втративши право на таку любов. Кажу це не тому, що я вважав любов свою нагородою великого таланту, а тому, що у цьому сенсі представляю не одну, а безліч осіб, з поміж яких ні ви, ні я не бачили найбільшого числа (…) про той гнів, який викликала ваша книга у всіх благородних серцях, ні про ті крики дикої радості ваших ворогів! від її появи, і нелітературні – Чічікови, Ноздрьови, городничі… і літературні, чиї імена добре вам відомі. Ви самі бачите, що від вашої книги відступилися навіть люди, здається, одного духу з її духом. Якби вона й була написана внаслідок глибокого, щирого переконання, то й тоді вона мала б справити на публіку таке ж враження. І якщо її сприйняли всі (за винятком небагатьох людей, котрих треба бачити і знати, щоб не порадіти їхньому схваленню) хитрою, але надто безцеремонною витівкою, для досягнення небесним шляхом чисто земної мети – у цьому лише ваша вина. І це ніскілечки не дивує, а дивує те, що ви цьому дивуєтесь! Я гадаю, це тому, що ви глибоко знаєте Росію лише як художник, а не як мисляча людина, роль котрої ви так невдало взяли на себе у вашій фантастичній книзі. І це не лише тому, що ви не були мислячою людиною, а тому, що упродовж стількох років звикли дивитися на Росію з вашої прекрасної далечіні; адже відомо, що немає нічого легшого, як здалеку бачити предмети такими, якими хочеться; тому, що у цій  п р е к р а с н і й  далечіні ви живете цілковито чужим до неї, у самому собі, всередині себе, чи в одноманітності гуртка, однаково з вами налаштованого і не здатного противитися вашому на нього впливу. Тому ви й не помітили, що Росія вбачає своє спасіння не в містицизмі, не в аскетизмі, не в пієтизмі, а в успіхах цивілізації, просвітництва, гуманності. Їй потрібні не проповіді (чимало їх вона чула!), не молитви (чимало вона їх виголосила!), а пробудження в народі почуття людської гідності, стільки віків загубленого в бруді і гної, права і законів, узгоджених не із вченням церкви, а зі здоровим глуздом і справедливістю, і суворе, за можливості, їх виконання. А замість цього, вона представляє собою жахливе видовище країни, де люди торгують людьми, не маючи на це й того виправдання, яким лукаво користаються американські плантатори, стверджуючи, що негр – не людина; країни, де люди називають себе не іменами, а кличками: Ваньками, Стешками, Васьками, Палашками; країни, де, нарешті, відсутні не лише гарантії особистості, честі і власності, але немає навіть поліцейського порядку, а є лише величезні корпорації різних службових крадіїв і грабіжників. Найбільш живі, сучасні національні питання в Росії наразі – знищення кріпосного права, відміна тілесної кари, запровадження, за можливості, суворого виконання хоч би тих законів, які вже є. Це відчуває навіть сам уряд (який добре знає, що роблять поміщики зі своїми селянами, і скільки останні щороку вирізають перших), у чому переконують його боязкі і безплідні напівзаходи на користь білих негрів і комічні заміни однохвостного батога нагайкою з трьома хвостами. Це питання, які тривожать всю Росію у її апатичному сні! І в цей час великий письменник, котрий своїми дивно-художніми, глибоко-істинними творіннями так могутньо сприяв самосвідомості Росії, дав їй можливість поглянути самій на себе, ніби в дзеркалі, з'являється з книгою, яка на славу Христа і церкви навчає варвара-поміщика наживати від селян більше коштів, навчає їх лаятися зліше… І це не повинно було у мене викликати гніву?.. Та якби ви здійснили замах на моє життя, і тоді я би не зненавидів вас більше, ніж за оці ганебні рядки… І після цього ви хочете, щоб була віра щирій спрямованості вашої книги! Ні. Якби би справді сповнилися істиною христовою, а не диявольського вчення – зовсім інше написали б у вашій новій книзі. Ви б сказали поміщику, що, оскільки його селяни є його братами у Христі, і оскільки брат не може бути рабом свого брата, то й він повинен або дати їм волю, або, принаймні, користуватися їхньою працею з якомога більшою вигодою для них, усвідомлюючи себе в глибині своєї совісті таки негідним стосовно них. А вираз «Ох, ти, неумите рило!». У якого Ноздрьова, у якого Собакевича підслухали ви його, щоб повідати світу велике відкриття на користь і на повчання мужикам, котрі і поза тим тому не умиваються, що повірили своїм баринам, самі себе не вважають людьми? А ваше розуміння національного російського правосуддя і покарання, ідеал якого ви  відшукали в словах дурної баби з повісті Пушкіна і за розумом котрої слід пороти і тих, що мають рацію, і винних? Так це й так у нас роблять постійно, хоч частіше шмагають лише того, чия правда, якщо йому нічим відкупитися від злочину – бути безвинно винним! І ось така книга могла бути результатом важкого внутрішнього процесу, високого духовного просвітлення! Не може бути! Чи ви хворі, і вам слід лікуватися, чи… не смію закінчити своєї думки!.. Проповідник батога, апостол невігластва, поборник обскурантизму і мракобісся, панегірист татарських характерів – що ви дієте! Погляньте собі під ноги – адже ви стоїте над безоднею… Що ви подібне вчення опираєте на православну церкву, це я ще розумію: вона завше була опертям батога і угодницею деспотизму; але Христа навіщо ви тут приторочили? Що ви знайшли спільного між ним і якоюсь, тим паче православною церквою? Він перший сповістив людям вчення волі, рівності і братерства, і мучеництвом ствердив істину свого вчення! І воно лише до тих пір і було спасінням людей, доки не перетворилося на церкву і не прийняло за основу принципи ортодоксії. Церква ж з'явилася ієрархією, відтак поборницею нерівності, підлесницею влади, ворогом і гонителькою братерства між людьми, чим продовжує залишатися до цього часу. Але зміст христового слова відкритий філософським рухом минулого століття. І ось чому якийсь Вольтер, котрий засобом глузування погасив у Європі вогнища фанатизму і невігластва, звісно, більше син Христа, плоть від плоті його і кістка від кісток його, ніж усі Ваші попи, архієреї, митрополити і патріархи, східні і західні. Невже Ви цього не знаєте? Адже все оце тепер не є новиною для будь-якого гімназиста… А тому, невже ви, автор «Ревізора» і «Мертвих душ», невже ви щиро, від душі, виспівали гімн мерзенному російському духовенству, вивершивши його незрівнянно вище духовенства католицького? Допустимо, ви не знаєте, що останнє колись було чимось, тоді як, між іншим, перше ніколи нічим не було, окрім як слугою і рабом світської влади; але невже ж насправді ви не знаєте, що до нашого духовенства з глибоким презирством ставляться російське суспільство і російський народ? Про кого російський народ розповідає брутальну казку? Про попа, попівну, попову доньку і попового робітника. Кого російський народ називає: дурна порода, колухани, жеребці? – Попів. Чи не є піп на Русі, для усіх росіян, представником обжерливості, скупості, низькопоклонства, безсоромництва? І ніби ви всього оцього не знаєте! Дивно. По-вашому, російський народ найбільш релігійний у світі: брехня! Основою релігійності є пієтизм, благоговіння, страх божий. А російська людина вимовляє ім'я боже, чухаючи собі… Вона говорить про образ: годиться – молитися, а не згодиться – горщики накривати. Придивіться пильніше, і Ви побачите, що це за вдачею своєю глибоко атеїстичний народ. У ньому ще багато забобонів, але немає й сліду релігійності. Забобони зникають з успіхами цивілізації, але релігійність часто уживається з ними; живий приклад – Франція, де й дотепер багато істинних католиків поміж людей освічених,  і де багато хто, відійшовши від християнства, все ще вперто стоять за якогось бога. Російський народ не такий; містична екзальтація не по ньому, у його розумі для цього забагато здорового глузду, ясності і позитивізму, і саме в цьому, можливо, огром історичних доль його у майбутньому. Релігійність не прищеплювалася йому навіть до духовенства, бо декілька окремих видатних особистостей, котрі вирізнялися такою холодною  аскетичною свідомістю, нічого не доводять. Більшість же нашого духовенства завжди відрізнялася лише товстими черевами, схоластичним педантизмом та диким невіглаством. Його гріх звинувачувати в релігійній нетерпимості і фанатизмі, його швидше треба похвалити за зразкову індиферентність у вірі. Релігійність виявилася в нас лише в розкольницьких сектах, настільки протилежних за духом своїм, масі народу і настільки ж нікчемною чисельно.  Не стану говорити про ваш дифірамб любовному зв'язку російського народу з його владиками. Скажу відверто: цей дифірамб ні в кого не зустрів співчуття і принизив вас в очах навіть тих людей, котрі були близькими вам в інших сенсах. Стосовно мене особисто, надаю вашій совісті можливість хмеліти від споглядання божественної краси самодержавства (воно спокійно, та й вигідно), тільки продовжуйте розсудливо споглядати його з вашої прекрасної далечіні: зблизька вона не настільки прекрасна і не настільки безпечна… Зауважу лише одне: коли європейцем, особливо католиком, оволодіває релігійний дух, він стає викривачем несправедливої влади, на кшталт єврейських пророків, котрі викривали беззаконня сильних землі. У нас же навпаки: спіткає людину (навіть порядну) хвороба, відома лікарям-психіатрам під назвою religiosa mania, він тієї ж миті земного бога улестить більше, ніж небесного, а ще й так переборщить, що той і хотів би нагородити його за рабську старанність, але бачить, що цим би скомпрометував себе в очах суспільства… Бестія наш брат, російська людина!..

Згадав я ще, що у вашій книзі ви стверджуєте, як велику і незаперечну істину, нібито простому російському народові грамота не лише не корисна, але навіть шкодить. Що вам сказати на це? Та простить вас ваш візантійський бог за цю візантійську думку, якщо тільки ви, виклавши її на папері, не знали, що говорили… але, можливо, ви скажете: «Припустимо, що я помилявся, і усі мої думки помилкові, але чому ж позбавляють мене права помилятися і не хочуть вірити щирості моєї хибної упередженості?». Тому, відповідаю я вам, що подібний напрямок в Росії давно не новина. Навіть ще недавно він був цілком вичерпаний Бурачком з братією. Звісно, у вашій книзі більше розуму і навіть таланту (хоч і того, й іншого у ній не так багато), ніж в їхніх творах; зате вони розвинули спільне з вашим вчення з більшою енергією і більшою послідовністю, сміливо добігли до його останніх результатів, все віддали візантійському богові, нічого не залишили сатані; тоді як ви у бажанні поставити свічки і тому, й іншому суперечите самі собі, відстоюючи, наприклад, Пушкіна, літературу і театри, які, з вашої точки зору, якби ви лише мали добросовісний намір бути послідовним, ніскілечки не можуть прислужитися спасінню душі, але можуть послужити її погибелі… Чия ж голова змогла переварити думку про тотожність Гоголя з Бурачком? Ви надто високо подали себе громадській думці російської публіки, щоб вона могла повірити щирості подібних переконань. Що видається природним в дурнях, те не може здаватися таким в геніальній людині. Деякі зупинилися було на думці, що ваша книга є плодом розумового розладу, близького до позитивного божевілля. Але вони невдовзі відступилися від такого висновку – ясно, що книга писана не день, не тиждень, не місяць, а, можливо, рік, два чи три; у ній є зв'язок, крізь недбалий виклад проглядає обдуманість, а гімн можновладцям добре влаштовує земне становище набожного автора. Ось чому в Петербурзі поширилися  чутки, нібито ви написали цю книгу з метою обійняти посаду наставника сина спадкоємця. Ще напередодні в Петербурзі став відомим ваш лист до Уварова, в якому ви говорите з жалем, що зміст ваших творів в Росії перекручують, затим виявляєте незадоволення своїми попередніми творами; і оголошуєте, що лише тоді будете задоволені своїми творами, коли ними буде задоволений цар. Тепер посудіть самі, чи можна дивуватися тому, що ваша книга зницила вас в очах публіки, і як письменника, і ще більше – як людину?

Ви, наскільки я бачу, не зовсім розумієте російську публіку. Її характер визначається станом російського суспільства, в якому киплять пристрасті і рвуться назовні свіжі сили, але, задавлені важким гнітом, не знаходять виходу, продукують лише зневіру, тугу, апатію. Лише в літературі, не дивлячись на татарську цензуру, ще є життя і рух вперед. Ось чому звання письменник у нас таке почесне, чому у нас є таким легким літературний успіх навіть за маленького таланту. Титул поета, звання літератора у нас давно вже затінило мішуру еполет і різнокольорових мундирів. І ось чому у нас особливо нагороджується загальною увагою всілякий, так званий, ліберальний напрямок, навіть за бідного таланту, і чому так швидко зникає популярність великих талантів, які щиро чи нещиро йдуть служками до православ'я, самодержавства і народності. Разючий приклад Пушкін, котрому варто було написати лише два-три вірнопідданих вірші і одягти камер-юнкерську ліврею, щоб раптом позбутися народної любові! І ви дуже помиляєтесь, якщо не жартома гадаєте, що ваша книга впала не від її негожої спрямованості, а від різкості істин, нібито висловлених вами усім і кожному. Припустимо, ви могли так подумати про пишучу братію, але публіка як могла попасти до цієї категорії? Невже в «Ревізорі» і «Мертвих душах» ви не так різко, з меншою істиною і талантом, і менше гірких правд висловили на її адресу? І стара школа, дійсно, сердилася на вас до сказу, але «Ревізор» і «Мертві душі» від того не впали, тоді як ваша остання книга ганебно провалилася крізь землю. І публіка тут має рацію: вона бачить російських письменників єдиними вождями, захисниками і спасителями від російського самодержавства, православ'я і народності, а тому завжди готова пробачити письменнику невдалу книгу, ніколи не вибачить йому шкідливої книги. Це демонструє, скільки в нашому суспільстві є свіжого, здорового чуття, хоч ще й у стані зародку, і це ж говорить про наявність у нього майбутнього. Якщо ви любите Росію, порадійте зі мною падінню вашої книги!..  

Не без певного самовдоволення скажу вам, що мені здається, що я трохи знаю російську публіку. Ваша книга настрахала мене можливістю негативного впливу на уряд, на цензуру, але не на публіку. Коли проповзли Петербургом чутки, що уряд має намір надрукувати вашу книгу тисячним накладом і продавати її за найнижчою ціною – мої друзі зажурилися; але я їх заспокоїв, сказав, що, не дивлячись ні на що, книга не матиме успіху, про неї швидко забудуть. І дійсно, вона пам'ятна тепер усіма статтями про неї, ніж сама по собі. Так, у росіянина глибокий, хоч ще й не розвинений, інстинкт істини.  

Ваше звернення, мабуть, могло бути й щирим, але думка довести його до відома публіки, була нещасною. Часи наївного благочестя давно минули і для нашого суспільства. Воно вже розуміє, що молитися скрізь все рівно, що в Єрусалимі Христа стануть шукати люди, які або ніколи не носили його в грудях своїх, або ті, хто загубив його. Хто здатен страждати від вигляду чужого страждання, кому важке видовище пригнічення чужих йому людей, той носить Христа в грудях своїх, і тому нічого пішки простувати до Єрусалиму. Смиренність, яку ви проповідуєте, по-перше, не нова, а, по-друге, відгукується, з одного боку, страшною гординею, а з іншого – найганебнішим приниженням своєї людської гідності. Думка про те, щоб стати якоюсь абстрактною досконалістю, стати вище за всіх у своїй смиренності, може бути плодом або ж гордині, або недоумкуватості, й в обох випадках невідворотно призведе до лицемірства, ханжества, китаїзму. І при цьому ви у вашій книзі дозволили собі цинічно-брутально висловлюватися не лише щодо інших (це було б лише неввічливо!), але й щодо самого себе – це вже гидко; тому що, якщо людина, котра б'є свого ближнього по щоках, викликає гнів, то людина, котра б'є сама себе, викликає презирство.  Ні, ви лише затьмарені, а не просвітлені; ви не зрозуміли ні духу, ні форми християнства нашого часу. Не істиною християнського вчення, а хворобливою боязню смерті, норта і пекла віє від вашої книги! І що за мова, що за фрази? «Поганню і ганчіркою стала тепер усяка людина», – невже ви гадаєте, що сказати «усяка» замість «всяка» ‒ значить висловлюватися біблейськи? Яка це велика істина, що коли людина уся віддається на поталу брехні, її полишає розум і талант. Не будь на книзі вашого імені, хто би подумав, що ця роздута і неохайна шумиха слів і фраз – твір автора «Ревізора» і «Мертвих душ».     

Що ж стосується мене особисто, повторюю вам: ви помилилися, сприйнявши мою статтю, як вираження досади за ваш відгук про мене, як про одного з ваших критиків. Якби тільки це розсердило мене, я тільки б на це й відгукнувся досадою, а про все інше висловився б спокійно, безпристрасно. А це правда, що ваш відгук про ваших шанувальників подвійно негарний. Я розумію необхідність інколи дати щигля дурневі, який своїми похвалами, своїм захватом до мене робить мене лише смішним, але й ця необхідність важкувата, тому що якось по-людськи незручно навіть за цю обманливу любов платити ворожнечею. Але ви мали на увазі людей якщо й не з відмінним розумом, то все ж не дурнів. Ці люди, зачаровані вашими творіннями, можливо, завдали своїми вихваляннями мало користі, але все ж їхній ентузіазм стосовно вас не слід би здавати з головою спільним їхнім і вашим ворогам, так ще до того ж звинувачувати їх у намірах неправильно витлумачити ваші твори. Ви, звісно, зробили це, захопившись головною думкою вашої книги, і за недоглядом, а В'яземський, цей князь серед аристократів і холоп серед літераторів, розвинув вашу думку і надрукував на ваших шанувальників (а відтак, на мене найбільше) чистісінький наклеп. Він це зробив, ймовірно, з вдячністю вам за те, що ви його, поганенького віршомаза, посвятили у великі поети, здається, скільки я пам'ятаю, за його «зів'ялі вірші, які землею волочаться». Все це погано. А на що ви очікували стільки часу, коли і вам можна буде віддати належне, і шанувальникам вашого таланту (переадресувавши його з гордим смиренням вашим ворогам), цього я не знав; не міг, та й, признатися, не хотів би знати. Переді мною була ваша книга, а не ваші наміри: я читав її і перечитував сто разів і все-таки не знайшов у ній нічого, крім того, що в ній є, а те, що в ній є, глибоко обурило і образило мою душу.

Якби я дав волю своїм почуттям, лист цей невдовзі перетворився би на товстелезний зошит. Я ніколи не мав наміру писати до вас щодо цієї проблеми, хоч і палко бажав цього, і хоч ви усім і кожному дозволили писати до вас без церемоній, маючи на увазі одну лише правду. Мешкаючи в Росії, я не міг би цього зробити, бо тамтешні «Шпекіни» роздруковують чужі листи не заради свого особистого задоволення, але й за службовим обов'язком, заради доносу. Нинішнім літом, коли у мене почалися сухоти і я змушений був виїхати за кордон, і Некрасов надіслав мені ваш лист до Зальцбрунна, звідки я сьогодні ж їду з Анненковим до Парижу через Франкфурт на Майні. Несподіване отримання вашого листа дало мені можливість висловити вам все, що гнітило мені душу з приводу вашої книги. Я не вмію говорити наполовину, не вмію хитрувати: це не по мені. Нехай ви, чи сам час доведе, що я помилявся щодо вас у своїх висновках. Я першим порадію цьому, але не розкаюсь у тому, що сказав вам. Тут мова йде не про мою чи вашу особистість, але щодо предмету, який вищий не лише за мене, а навіть за вас; тут справа в істині, російському суспільстві, Росії. І ось моє останнє заключне слово: якщо ви мали нещастя з гордою смиренністю відректися від ваших істинно великих творів, то тепер вам слід зі щирою смиренністю зректися вашої останньої книги і важкий гріх її видання спокутувати новими творами, які б нагадували ваші попередні.

Зальцбрунн,

3 липня (15 липня за новим стилем) 1847 року.