Ми маємо дві України
Одна воює і жертвує останньою копійкою заради нашої перемоги. Інша – дивиться Зе-телемарафон, сподіваючися, що "не зачепить".
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Мій особистий світ розділився; моє відчуття, – що ми маємо дві України.
Одна – має гарну каву вранці, ресторани ввечері, добрі авто та дискусії у "Facebook" про те, як зарплатня для чиновників в 67 тисяч гривень стимулюватиме їх брати хабарі у час війни.
Інша Україна – важко переживає дощі, бо в окопах мокро і брудно, там проблема як вивезти поранених, адже колісна техніка пройти не може, а гусеничної броні вкрай мало...
Вона щодня ховає своїх синів, батьків, чоловіків і дружин та мам, ось ця Україна – як одна велика рана.
Ця моя Україна ридає над відео, в якому полоненому українському захиснику російські кати відрізають голову...
А інша запекло свариться про те, чи достойні підрозділи на відновленні отримувати 30 тис премії.
У той час як в тих підрозділах залишилося вже так мало тих самих свідомих і активних добровольців, що пішли в перші дні і про яких точно можна сказати – пасіонарний генофонд нації, – щоби ви усвідомили цифру, коли я написала що їх лишилося 15-20%!
Натомість Ігор Луценко, що пройшов так багато доріг цієї війни, написав: «За моїми відчуттями – значно менше»...
А в цей час інша Украіна виказує свою "повагу" людям зі зброєю блокуванням премії в 30 тисяч гривень.
Його Украіна дивиться марафон, бо там вєщают про "швидку і неминучу" перемогу, та не особливо розчаровують кількістю втрат і жахами цієї війни.
Там можна бути "раціональними", можна ще подискутувати, а чому «кто то запрєщаєт мнє на русском гаваріть».
Можна навіть постійно казати, що «воювати мають ті, хто вміє, тому не я», і що все решта – то "популізм".
А в моїй Україні сотні хлопців без ніг не можуть вже більше ніж півроку отримати протези, ті, хто їх отримали, місяцями вчаться на них ходити.
Тут так багато людей, які після важких контузій отримують аж 750 грн, бо списані своїми підрозділами, але не демобілізовані....
Тут практично всі самотужки щось пробують зробити зі своїми ПТСР, але без професійних психологів і необхідних ліків це майже неможливо зробити; тому ПТСРи поглиблюються.
Тут чекають демобілізації за якийсь час, але знають, що її не буде, хоч здорових вже практично і не лишилося.
Тут неймовірно вдячні волонтерам, а волонтери щасливі, якщо вдається знайти замовлене, бо це такий важливий внесок...
Але як мінімум одна країна має чесними очима подивитися на іншу: на всі жахи цієї війни й бодай приміряти їх на себе – як воно там, під постійними обстрілами, в окопах, коли навпроти тебе приречені бандюки вагнерівці, їхні танки, а над тобою їх безпілотники.
Це треба, аби оцінити внесок тих, що там вже багато місяців і зрозуміти – він не вимірюється ні 100 тисячами бойових, ні 30 тисячами на відновленні!
Бо на те відновлення зі знайомого мені батальйону із 800 людей після Бахмуту пішли 200...
Так що рано ми, дорога моя Україно, почали зневажати армію, зневажати людей, що щодня ризикують і втрачають свої життя.
