«Ми вижили в оточеному Маріуполі»: історія Миколи Ніжніковського
Усі новини молодий хлопець-інвалід та його мама дізнавалися від сусідів. Радіо вимкнулось, а про інтернет годі було мріяти...
Друзі, куди стукати, коли ти маломобільний і не можеш сам виїхати з окупованої теріторії? Стисло описала історію маломобільного хлопця, тому прошу поширення та порад.
Повномасштабне вторгнення Микола Ніжніковський, який втратив обидві ноги та руку, зустрів у Маріуполі. Він разом із мамою та маленькою сестричкою дивом вижив, коли місто знищили рашисти.
Однак 19-річний хлопець разом з родиною і досі живе на окупованій території у страхітливих умовах. Лише влітку 2023 року нам із Миколою та його мамою вдалося повноцінно поспілкуватися відеозв'язком; вони були максимально відверті за умов життя в окупації.
«Якщо б мама та сестра загинули, я б не вижив», – каже Микола. За кілька місяців у Маріупольській облозі він остаточно усвідомив свою цілковиту залежність від родини.
Ніжніковські ще більше згуртувалися, як могли підтримували одне одного та намагалися не дати знати, що відчувають страх смерті. Микола, його мама та сестричка пили дощову воду з ванни на дворі: вода перетворилася на кригу, її довелося рубати сокирою та розтоплювати на вогні.
«До льоху як до сховища ми жодного разу так і не сховалися, хоча він є в будинку. Микола туди на протезах не може спуститися. І сидіти там без світла в кімнатці... А якби раптом сталося пряме влучання, то склеп би вийшов», – розмірковує Алла.
Усі новини Микола й мама дізнавалися від сусідів, радіо вимкнулось, а про інтернет годі було мріяти. На початку повномасштабного вторгнення родина намагалася виїхати з Маріуполя за допомогою інших маріупольців, які тікали автівками.
Але для хлопця з інвалідністю там місця не знайшли. Микола не полишав спроб вирватися з пекла:
«Я дуже хотів евакуюватися, але це була не найкраща ідея, бо ми від сусідів чули, що евакуаційні автобуси розстрілювали. Навіть якби ми дивом туди вибрались, то був би великий ризик, що ми б там загинули».
«З Миколою важко пересуватися. Протези, візок. Я не до такої міри навіжена, щоб бігти під обстрілами. З Миколою на той час це було просто нереально. Згодом запропонували Миколу як інваліда забрати в якійсь пансіонат на території Росії. Хотіли його самого забрати. Звісно, такий варіант нікого не влаштував. Ми відмовилися від цього», – розповідає мама Алла.
Ніжніковські звернулися по допомогу (щодо евакуації) до міністерки реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірини Верещук. Однак виїхати знову не судилося.
Міст поряд із будинком підірвали, тому дійти до місця збору поблизу розбомбленого торговельного центру "ПортCity" було неможливо. Алла сприйняла цю відповідь як образу:
«Нас культурно послали. Можливості немає. Були евакуаційні автобуси в іншій частині Маріуполя. Ось, якщо хочете, ви через усе місто можете туди дістатись незрозуміло як. А от як туди дістатись – ваші проблеми. Виходить, що ми нікому не потрібні. Роби, що хочеш та виживай як хочеш».
Перебування в Маріуполі та його околицях ставало небезпечним не тільки через постійні обстріли. У Нікольському мародери пограбували бабусю Миколи – старенькій зламали руку та мало не вбили.
Дізнавшись про це, Микола й мама вирішили негайно переїхати до селища, щоб захистити бабцю. За містом на Миколу чекали спартанські умови: вбиральня на вулиці стала іспитом на міцність для хлопця, який пересувається на візку.
Готувати їжу в сільській хаті людині з однією рукою так само важко, тому й кулінарні експерименти пішли в минуле. Упродовж дня Микола здебільшого сидить у кімнаті – грає в комп'ютерні ігри. Іноді хлопець виходить на двір для "собакотерапії" – бавиться з трьома псами, яких він намагається дресирувати.
Микола майже не користується протезами, вони остаточно стали йому замалі. Зрідка за допомогою мами Алли пересувається розбитими тутешніми дорогами на візку.
19-річний Микола жаліється, що через війну його відрахували з останнього класу школи – через тривале лікування пропустив кілька років навчання й намагався їх надолужити. Ніжніковський зізнається, що скучив за плаванням, але так себе вже запустив, що про якісь колишні досягнення не може бути й мови.
Лише 2 роки тому хлопець за пів години переплив Дніпро. Зараз Микола усвідомлює: щоби відновитися, треба багато працювати, але залюбки б і далі плавав.
Утім, поки Микола з мамою можуть хіба що відвідати понівечений Маріуполь, щоб оформити там документи на мізерну допомогу від держави-окупанта. Виплати від українського пенсійного фонду вони досі так само отримують, але ціни в Маріуполі залишаються втричі вищими, ніж у вільній Україні.
«Я не знаю, куди мені рухатися, що мені робити. Це хвилює найбільше. Я вперся в якусь стіну, і куди далі рухатися – не розумію!» – у відчаї підсумовує Ніжніковський.
Біля потрощеного будинку Ніжніковських у Маріуполі – суцільні могили. Трупи лежали просто на вулиці, їх об’їдали собаки; поховання поруч з магазином, поховання біля багатоповерхівок...
«Намагаюся хоча б раз на місяць приїжджати до себе додому, дивитись, що там відбувається. Зараз уже не такий жах, усе не в такому прикрому стані. На початку це була суцільна розруха. Все чорне, побите, спалене, з великими дірками», – розповідає Алла.
Поруч із будинком Ніжніковських було три прильоти. Тоді покосило дах, його залатали дошками, руберойдом, але через великі дощі дах все одно потік. Відпала штукатурка, відклеїлись шпалери.
Треба робити вікна, двері, батареї, скло, – залишилися тільки стіни.
За ці стіни Микола з мамою і тримаються, хоча родині запропонували летіти у Канаду.
Наважитися на цей довгий шлях вони бояться через брак коштів і бюрократичні питання. Алла знаходить відмовки: «До Канади кличе батько моєї меншої доньки Злати. Але виїхати туди – не все так просто, у нас з Миколою українські паспорти недійсні, вони закінчилися. За російськими документами виїзд закрито».
Переживши ще одну життєву травму, Микола так само почав скептично ставитися до евакуації: «Я, звісно, не проти поїхати в Україну, потім до Канади. Але я не хочу пережити ще обстріли, все це... Мені вистачило Маріуполя. Але так, насправді я з радістю повернуся до України».
