Михайло Сорока: Підпільник у якого забрали все, але не зламали
16 червня минуло рівно п’ятдесят років з дня смерти Михайла Сороки – організатора ОУН-Північ, який 34 роки провів в ув'язненні.
Кілька днів тому – 16 червня минуло рівно п’ятдесят років з дня смерті Михайла Сороки – члена ОУН, політв’язня, одного з лідерів Кенгірського повстання. Організатора ОУН-Північ – тюремної держави сотен тисяч україїнців-політв’язнів, які волею долі опинилися далеко від дому – в совєтських ГУЛАГах і ГОРЛАГах.
Але які не опустили голову та продовжили боротьбу.
Сорока помер 1971 року в ув’язненні – його скосив серцевий напад під час прогулянки. На той момент оунівцю було 60 років. Із них 34 він провів у неволі.
Статтю про нього під незвичним ракурсом написала журналіст Інна Волоська.
Бо зазвичай дослідники звертають увагу на його революційні шляхи, а пані Інна написала про Сороку як про батька, сина, чоловіка, гарного сім’янина, але який попри безумовну любов до рідних зумів на ділі довести ще більшу і жертовну любов до України.
Михайло Сорока.
У лютневі морози чорна "Волга" їздила вулицями Львова. Крізь вікно Михайло Сорока розглядав близькі й знайомі форми будинків, схованих за засніженими віттями дерев.
Авто мчало в напрямку Медових печер, далі повз Личаківське кладовище, потім і Стрийський парк… "Може, Богдан де блукає", – повернув голову вправо, сподіваючись побачити сина.
Ввечері він проходив повз в’язницю на Лонцького. Про себе гірко всміхнувся: повіяло чимось близьким. Так само без надії сподівався зустрітися очима із дружиною Катериною.
Сорока не був тут багато років. Він стояв на Воровського, 27 й очима ловився за знайомі вікна. Кагебісти викликали його з далеких таборів і вбрали в образ професора архітектури з Канади.
Щоб опинитися вдома, казали йому, – треба лише перейти дорогу. Щоб опинитися вдома – треба лише декілька тижнів на формальності. Щоб опинитися вдома – треба підписати заяву і відмовитись від політичних поглядів.
Бабця матір
Дев’ятнадцятирічна Ганна народила первістка 27 березня 1911 року у селі Великі Гнилиці, що на Тернопільщині. За два місяці перед тим втратила чоловіка. Сина назвала Михайлом, на честь його покійного тата. Але згодом залишила Михася на опіку своїх батьків.
Хлопець ріс. Бабуня, як потім згадував у спогадах, бідкалася, що народилася не дівчинка. Бо з нею було би легше. "Мусіла погодитись з таким нещастям, і ми разом у згоді жили, за винятками днів, коли збитки робив. А їх було дуже багато", – зізнавався Михайло Сорока.
Восьмирічним пішов вчитися у початкову школу у Великих Гнилицях. У 13 років вступив у перший клас Української гімназії в Тернополі. Мешкав тоді в Анелії Хром’якової, землячки зі сусіднього села. Вона була вдовою, мала трьох доньок. Жила з того, що здавала кімнати гімназистам. Серед них і був юний Сорока.
Українська гімназія в Тернополі.
Анелія Хром’якова розповідала квартирантові про родичів його батька. Від неї ж уперше почув про математика Мирона Зарицького – згодом важливу людину у його житті.
Вчительська дочка
Гімназія належала до класичного типу установ із австрійським звичаями. На латинь і античну літературу виділяли більше часу, аніж на математику й фізику. Через це учні часто страждали.
– Незнання мого шкільного товариша так розгнівало Івана Галущинського, що схопив голову у свою медвежу лапу і почав товкти ньою до таблиці. Я тоді сидів у першій лавці і чомусь видалось мені, що зараз, коли розправиться біля таблиці, почне молотити нас усіх. Серце злякано забилось у грудях наче птиця і я зігнув голову, чекаючи нападу. На щастя, на тому закінчилося, – згадував Сорока.
Михайло таки полюбив математику. Все почалося в один зі звичайних навчальних днів, коли в клас зайшов керівник гімназії разом із високим чоловіком. Це був Мирон Зарицький. Він умів добре пояснювати алгебру й геометрію дітям. Бувало що й на практиці – просто у шкільному дворі.
– Є погідний день на подвір’ю, взявшись за руки, рисували коло, відкладали на обводі проміри (діяметри) і практично знайомились з "Пі", – згадував Сорока.
Під час навчання Михайло Сорока приєднався до спортивного товариства "Хортиця" і до "Пласту". У великому місті бачив те, про що навіть не мріяв, бо навіть не знав, що таке існувало.
У листі до дружини Катерини Зарицької потім писав: "Тоді я навіть не здогадувався, що виросту подорожником, якого піратують копита, місять, а він собі росте".
Червоно-чорна калина для Тичини
У 15 років Михайло переїхав у Чехословаччину. Почав навчатись в українській гімназії у місті Ржевниці, що неподалік від Праги.
Як пише Леся Бондарук у книзі про Михайла Сороку, у переїзді йому допоміг дядько Іван Лисий, колишній поручник Української галицької армії, який до 1930 року був розпорядником одного з інтернатів гімназії. "Ця українська гімназія, крім знань, давала учням добре моральне й національне виховання", – пише Бондарук.
Михайло займався спортом – був першим у бігу, стрибках та вправах на приладах. Співав у хорі басом.
Від природи Сорока мало говорив і любив самоту. Але в дискусіях був чітким, лаконічним і стриманим, згадував Михайлів товариш Іван Вергун.
Після навчання юнак вступив у Празький політехнічний інститут на факультет архітектури. Додатково займався скульптурою.
Під час студій, у 1934-1935 роках, спілкувався із українськими митцями на еміграції. Серед них був і професор Роберт Лісовський.
Одного вечора Лісовський запросив Сороку додому. Михайло побачив майстерню художника і вразився однією роботою: "Я перший раз зобачив в оригіналі обкладинку "Сонячні кларнети" (Роберт Лісовський проілюстрував берлінське видання Павла Тичини 1922 року, – ЛІ), де він використав оспівану калину та зложив із кетягу калини сонячні кларнети, які грають своїми гарячими кольорами акорди і про "промені, як вії сонячних очей". До того часу я був переконаний, що митці такої величини вирішують будь-які задуми "на коліні", без жодних зусиль, граючись", – писав Сорока в оповіданні "Мистецька Прага".
Заборонена література під Говерлою
У Празі Михайло Сорока приєднався до осередків "Пласту" й "Сокола". У 1930-1934 роках він належав до третього куреня старших пластунів імені Остапа Вахнянина.
Ці організації справили великий вплив на подальший вибір спудея.
"Очевидно, що через “Пласт” відбувся його вступ в юнацтво ОУН, а вже під час навчання у Чехословаччині – у дійсне членство Організації", – пише Леся Бондарук.
Пані Бондарук цитує в книзі цікавого листа від невідомої жінки з Канади. Вона описувала про своє знайомство зі Сорокою у липні 1935 року під час походу пластунів на Говерлу. Перетинали кордон без паспортів. Ночували у невідомої жінки. На ранок дівчина дізналась, що Михайло перевозив заборонену націоналістичну літературу, надруковану у Празі.
Року 1933 польська поліція затримала Сороку за нелегальний перехід кордону та підозру на членство в ОУН. Його заарештували на місяць.
Року 1937 Михайла схопили зі забороненою літературою і засудили до чотирьох років ув’язнення.
Покарання відбував у Станіславі, Березі Картузькій та Гродно. Вийшов на волю, щойно почалася Друга світова війна.
Він – засуджений на 4 роки ув’язнення за підозрою у причетності до ОУН. Вона – засуджена на 4 з половиною роки за звинуваченням у вбивстві польського міністра Броніслава Пєрацького; згідно з матеріалами слідства, переховувала вбивцю та сприяла його переходу за кордон. Обоє – відбувають покарання у в’язниці в Станіславові. Обоє приходять у церковну каплицю. Так Михайло Сорока вдруге зустрів Катерину Зарицьку, непосидюче дівчисько з гімназії і свою майбутню дружину.
Катерина Зарицька 30-ті роки.
Михайло з Катериною почали спілкуватися через листи, які передавав отець Тарнавецький. Домовились, що після звільнення обоє зустрінуться у Зарицької вдома у Львові.
"Коли Сорока вже був у Гродно, почалась Друга світова війна – Польща впала як держава. Поляки, на відміну від радянської влади, яка розстрілювала в’язнів, просто відкривали тюрми і відпускали ув’язнених. Михайло йшов пішки багато днів через Білорусь, Волинь, Полісся на Львівщину", – описує Леся Бондарук.
Михайло Сорока згадував у оповіданні "М. Зарицький", що при столі на нього звідусіль почали сипатися питання:
"— Ти азбуку знаєш? — Я одним віддихом випалив і закінчив "ь".
— Е, та ти, бачу, дійсно письменна людина.
Усі засміялись і, здається, для нас усіх почалось нове життя".
Через кілька тижнів, 5 листопада, Катерина та Михайло побралися у Соборі Святого Юра.
Народжений в "Бригідках"
Коли 22 березня 1940 року енкаведисти прийшли по Зарицьку, Михайло заступився за дружину. До відділку забрали обох.
Сороку тримали під вартою два тижні без санкції на арешт. Пропонували "співпрацю". Врешті засудили його до восьми років таборів, бо "був одним із активних діячів ОУН". Відправили у Владивосток, а згодом – у Воркуту.
Катерина із сином Богданом
Катерину Зарицьку, котра на момент арешту була при надії, залишили у львівській тюрмі "Бригідки". У вересні 1941 року вона народила сина Богдана. Через вісім місяців оформила опікунство на батьків і передала немовля.
ОУН у таборі
Михайло Сорока 1947 року створив у Воркуті підпільну організацію «ОУН-Північ», або «Заполярний провід ОУН».
Головним завданням організації було забезпечення належного морального і фізичного здоров’я українців. В’язневі вдалося налагодити зв’язок із підпільниками із інших таборів, а відтак – вийти на Україну.
Сорока працював топографом у топогеодезичній конторі. Його вважали «соціально небезпечним», тому не планували дозволяти переїзду в Україну. До того ж, не хотіли відпускати його як кваліфікованого спеціаліста. Михайло дав згоду, що залишиться вільнонайманим. А тоді домігся відпустки й поїхав до Львова навідати родину.
В Україні Сорока сконтактувався із націоналістичним підпіллям через зв’язкову Романа Шухевича Галину Дидик. Повернувся у Воркуту з інформацією про зміни в Західній Україні, більшовицьку владу та настрої населення і рекомендаціями, як зберегти членів ОУН.
Сорока з друзями в Іркутській області
"Це була розгалужена підпільна мережа і згодом її не розкрили повністю. Сорока як підпільник – геній. Тому що він зумів підпілля організувати таким чином, що якщо сипалась одна-дві ланки, інші – припиняли будь-яку діяльність, щоб їх не викрили. А потім відновлювались з новими лідерами і назвами. І так стало з “ОУН-Північ”", – пояснює Леся Бондарук.
На страту
У травні 1949 року під час чергового приїзду до Львова Михайло Сорока знову вийшов на зв’язок із українським підпіллям. Зв’язкова Шухевича Дарія Гусяк організувала у лісі під Львовом йому зустріч із головою штабу УПА Олексою Гасиним та Осипом Дяківим.
У липні Сороку затримали прямо посеред вулиці. Був судовий процес. Михайла відправили у Красноярський край. Там його у 1952-му заарештували ще раз – ніби через появу нових свідчень. Сороку разом із групою обвинувачених запідозрили у державній зраді, шпіонажі, підготовці повстання та організації підпілля.
Сорока із сином Богданом
Михайло писав у спогадах: під час слідства давали спати лише 1-2 години на добу. Йому здавалося, що не дотягне до суду. На судове засідання в’язня привезли виснаженим і зі запаленими очима.
Сорока заявив: "Ми вважаємо зовсім природним для всього, що живе, боронити своє життя. Наша “провина” заключається лише в тому, що ми вирішили вмерти стоячи, а не лежачи, бо вважаємо негідним віддати своє життя насильникам без протесту".
Михайла Сороку засудили до страти. Згодом вирок замінили на 25 років ув’язнення.
Йога у засланні
Михайло Сорока кілька разів змінював місце відбування покарання. На думку істориків, влада навмисне перевозила таких політв’язнів від табору до табору, щоб унеможливити розвиток підпілля.
У травні 1954-го Сороку відправили у в’язницю "Степлага", що в Південному Казахстані. 16 червня там спалахнуло Кенгірське повстання, один із найбільших бунтів у радянських таборах. Сорока був одним із ідейних лідерів повстання. Утім радянська влада про це не дізналася.
Шевчкенківські вечори у таборі
Зі слів Лесі Бондарук, у московських архівах прізвища Сороки немає. Ймовірно, в’язні берегли побратима від покарання, адже розуміли важливість лідерства Михайла і все ще пам’ятали процес 52-го року.
Під час заслання Михайло Сорока займався спортом, практикував йогу. Організував хор, літературні вечори, святкові молебні. Одного разу влаштував виставку художніх робіт свого молодого сина Богдана.
– В’язні розповідали, що як тільки вони потрапляли з Михайлом в камеру, то життя мінялося. Почалися молебні, розмови на релігійну, історичну, літературну тематику. Це було дійсно культурне життя, як писав Заливаха. Попри важку роботу і виживання, біля Сороки вони розуміли, що можна читати, займатися спортом, допомагати і підтримувати один одного, – розповідає Леся Бондарук.
Спроба вербування
На початку 1960-х Михайла Сороку почали часто викликати у Львів та Київ. Товариші вимагали пояснень від керівництва. Тим часом, Михайла перевдягали у костюм, водили в театр, музеї, університети, представляли як канадського архітектора.
Михайло Осадчий у спогадах переповів:
– Вони тиснуть руку і не знають, що це рука зека. Вони забули б про свої науки, якби дізналися, що то за «канадець»!
Аґенти КГБ возили Сороку у чорній "Волзі" вуличками Львова і Тернополя, приводили під вікна дому, де жив син Богдан, організували зустріч із родичами та сином. У листі до Катерини Михайло зізнавався: його водили, наче "одного із екземплярів зоопарку".
– Богдана викликали в КГБ, не повідомили причини, що бувало часто. Привели в готель "Інтурист". Відкрилися двері – і заходить тато. Звичайно, що всі тоді здивувалися, що він тут робить, – розповідає дружина Богдана Сороки Любов.
Як пояснюють історики, радянські органи застосовували такі способи психологічного тиску до важливих і авторитетних політв’язнів. Цей же прийом використали і зі сестрами Бандери у намаганні зламати переконання їхнього брата.
Сорока від співпраці відмовився. Його повернули в табір.
Після подорожі він відчув проблеми зі здоров’ям, пережив перший інфаркт.
Поки смерть не поєднає нас…
Михайло Сорока підтримував контакт із близькими через листи. Його невістка Любов Сорока розповідає, що вся кореспонденція проходила цензуру. Траплялося, що частина написаного була викреслена, інколи листи не приходили. Деякі думки доводилося читати між рядками.
– Мама писала, та не на окремому листку, а бабуся мала здогадатися, що це Михайлу. Вона відривала картку і вставляла у лист до Михайла. І так само тато писав листи додому, де треба було здогадатися, що то лист мамі, або зверху надписував: "Дорогій Катрусі", – розповідає Любов Сорока.
У червні 1970-го у табір до Михайла Сороки приїхали гості – син та невістка. Довгоочікуване побачення тривало три дні. Мешкали разом у кімнаті з трьома ліжками. Розмови, як і листи, не могли бути відкритими: їх пильно слухали.
Наступне побачення могло відбутися лише через рік. Та подружжя Сороки-молодшого вже не встигло. 16 червня 1971 року під час прогулянки Михайло Сорока пережив другий інфаркт і невдовзі помер.
На місці смерти Сороки в’язні посадили лісову троянду. Вони любили збиратися біля куща – згадували Сороку, спілкувались між собою. Це місце також уподобав Василь Стус. Помітивши це, керівництво табору викорчувало троянду.
Родина довідалася про смерть Михайла Сороки не одразу: керівництво табору не надіслало оповіщення. Богдан і Любов дізналися про татову кончину від жінки, яка повернулася з таборового побачення. Що гірше, від родини Сороки приховали справжнє місце поховання померлого.
Лише 1991 року, після Першого всесвітнього конгресу українських політв’язнів, відбулася повноцінна панахида. Траурна процесія пройшла Львовом – і прах Михайла Сороки та Катерини Зарицької поховали на Личаківському кладовищі у Львові.
