Мир, який так і не настав
13 вересня 1993 року світ повірив у можливість примирення між палестинцями та «Ізраїлем».
13 вересня 1993 року світ побачив одну з найвідоміших політичних фотографій кінця ХХ століття.
На галявині перед Білим домом, за посередництва президента США Білла Клінтона, прем'єр-міністр «Ізраїлю» Іцхак Рабін і голова виконкому Організації визволення Палестини Ясір Арафат підписали Декларацію про принципи палестинської автономії.
Здавалося, десятиліття крові добігають кінця.
Документ, що став основою так званих угод Осло, передбачав виведення ізраїльських військ із сектору Газа та району Єрихона, створення палестинської адміністрації й поступову передачу їй повноважень на частині окупованих територій.
На папері все виглядало майже оптимістично.
У реальності за спиною Рабіна й Арафата стояли десятиліття війни, вигнання, терору, окупації та взаємної ненависті.
Конфлікт між арабським і єврейським населенням Палестини загострився ще у 1920-х роках, коли територія перебувала під британським мандатом. Єврейська імміграція з Європи та росії зростала, арабське населення чинило спротив, а зіткнення дедалі частіше перетворювалися на організоване насильство.
У травні 1948 року було проголошено створення державного утворення «Ізраїль». Уже наступного дня у війну вступили сусідні арабські держави — Трансіорданія, Єгипет, Сирія, Ірак і Ліван.
Перша арабо-ізраїльська війна завершилася перемогою «Ізраїлю» та встановленням контролю над територіями, значно більшими за ті, які відводилися йому планом поділу Палестини, ухваленим Генеральною асамблеєю ООН у 1947 році.
Для палестинців наслідком стала Накба — «катастрофа»: сотні тисяч людей залишили або були змушені залишити свої домівки.
Частина біженців опинилася на Західному березі Йордану, який перейшов під контроль Йорданії, частина — у секторі Газа, що контролювався Єгиптом.
У 1964 році була створена Організація визволення Палестини. Її метою стало створення палестинської держави, а тодішня політична програма ОВП фактично заперечувала право «Ізраїлю» на існування.
Новий етап конфлікту настав у 1967 році.
Під час Шестиденної війни «Ізраїль» захопив Західний берег Йордану, Східний Єрусалим, сектор Газа, Сінайський півострів та Голанські висоти.
Сінай згодом був повернутий Єгипту після мирного договору 1979 року. Але на інших територіях ізраїльська присутність збереглася, а будівництво єврейських поселень стало одним із головних каменів спотикання у конфлікті.
Палестинський спротив тим часом дедалі більше асоціювався з ОВП та її лідером Ясіром Арафатом.
У 1970–1980-х роках пов'язані з палестинським рухом угруповання здійснювали теракти, захоплення заручників і збройні напади як на території «Ізраїлю», так і за його межами.
Але наприкінці 1980-х риторика ОВП почала змінюватися.
У листопаді 1988 року Палестинська національна рада проголосила незалежність Держави Палестина. У грудні того ж року Арафат заявив про відмову від тероризму та фактично визнав право «Ізраїлю» на існування.
Дорога до переговорів була відкрита.
Реальний прорив стався після приходу до влади в «Ізраїлі» Іцхака Рабіна.
У січні 1993 року в Норвегії розпочалися таємні контакти представників «Ізраїлю» та ОВП. Те, що ще кілька років тому здавалося неможливим, поступово перетворилося на політичну угоду.
13 вересня 1993 року її закріпили у Вашингтоні.
Рабін і Арафат потиснули руки.
Клінтон стояв між ними.
Світові телеканали показували кадри, які мали стати символом завершення одного з найдовших конфліктів ХХ століття.
У травні 1994 року почалося виведення ізраїльських військ із сектору Газа та Єрихона. У липні Арафат повернувся на палестинські території. Почала формуватися Палестинська національна адміністрація.
У жовтні того ж року Ясір Арафат, Іцхак Рабін і Шимон Перес отримали Нобелівську премію миру.
Здавалося, історія зробила поворот.
Але вже через рік Рабіна вбив ізраїльський ультраправий екстреміст, який виступав проти мирних домовленостей із палестинцями.
Мирний процес почав розвалюватися.
Поселення продовжували розростатися. Теракти не припинилися. Недовіра лише накопичувалася. Друга інтифада поховала залишки оптимізму 1990-х.
Минуло понад три десятиліття.
Палестинської держави в межах, про які говорили під час процесу Осло, так і не з'явилося.
Конфлікт не завершився.
А рукостискання Рабіна й Арафата, яке 13 вересня 1993 року подавали світу як початок нової епохи, сьогодні виглядає радше фотографією втраченого шансу.
