Москва посприяла появі фінляндсько-шведського блоку у складі НАТО

Для сучасної РФ і Швеція, і Фінляндія – валіза без ручки. Впливати важко, а відпустити до НАТО – шкода.

Втім, ось це «всё вокруг колхозное, ведь, где флаг Росии был однажды поднят, там он не должен спускаться никогда» досить таки муляло під російськими урядовими задами. Тá справа не в цьому...

Конфлікт зі Швецією та Фінляндією не несе для росії жодних відчутних вигод. Карело-фінська ССР розформована ще в 1957 році, тоді ж впали й усі спроби, а нові не робилися.

Чому РФ так спокійно іде на конфлікти? Провокує війни, сама в них бере участь, потім виторговує собі перезавантаження в стосунках із Заходом.

Певно, не лише тому, що командири нафти та газу досить обґрунтовано вважають свої енергоносії привабливим фактором, аби Захід усе проковтнув. Річ у тому, що менеджмент конфліктів, метод "провокації" – штука чисто походження зі спецслужб, управління згенерованими протиріччями, розкол середнього опонента на двох слабших і підживлення їх.

Звісно ж, кадрові ґебісти перенесли це у політику. Передусім тому що це ключове, щó вони вміють робити взагалі.

Економісти, мабуть, згенерували б якісь там відсотки доданого ВВП і роздавали б соціалку, політтехнологи при владі (страшне словосполучення, просто жахливе) б крутили веселі картинки та сюжети про загрози, які ось-ось відвернуто (уявіть собі росію, в якій Владіслав-Асланбєк Сурков не один, а одразу десять, і всі на вищих посадах).

Один із важливих російських політологів лівого спрямування з орбіти сурковського проєкту "За правду!" Міхаіл Дєлягін свого часу схарактеризувати саме явище "спецоперацій", "провокацій" як ключових методів управління внутрішньополітичною дійсністю у самій РФ. Звісно ж, на росії досі думають, що політична реальність у Києві, Мінську, Баку, Тбілісі чи Ташкенті не відрізняється від російських реалій: генерувати конфлікти й проводити "операції" виглядає для російського політикуму придатним методом впливу і щодо них.

Важливо інше. Поки не почалася нова велика війна 24 лютого, всі наші крики про цé Захід мало зрушували з місця.

Власне, як мало зрушували Захід і наші розповіді про те, що російська нафта і газ так само не є стабільними підставами корегувати на користь РФ свої політичні рішення, бо течуть ці енергоносії лише поки росія у доброму настрої та їй дають бажане. Щойно змінюється політична ситуація – краник будуть крутити одразу ж, як це було у нас починаючи з 2000-х років, газових воєн які важко навіть рахувати.

Згадаймо літо-осінь 2013 року, які передували Майдану. Тоді росія зовсім не задобрювала Віктора Януковича подачками: десь із березня Партія Регіонів розпочала говорити з усіх усюд про швидку угоду про Асоціацію з ЄС, вангуючи собі близькі політичні зиски й навіть проводячи ідіотські мітинги "В Европу без фашизма!".

Кого хвилювало, що це підривало довіру навіть проросійських виборців: адже навіщо їм Янукович, якщо він не може домовитися навіть з РФ? Тому провладний Антимайдан Януковича і був таким жидєнькім і звезеним за гроші.

Росія спершу сама допомогла йому стати на ноги, отримати булаву, а згодом почала цькувати й заганяти, у тому числі підживлювати альтернативні проросійські проєкти типу КПУ, "Українського вибору" Віктора Медведчука, "Русского блока" та інших. «Не сделаешь как надо, Витя, мы пацанов пошустрее найдём!», – звучало з Кремля.

Справа у чому, генерування конфліктів і взяття "на принцип" річ ефективна лише коли ти сильніший. Коли ні, то виходить так, що ти просто йдеш на таран без шансів на успіх, а звичка така, і стиль вироблення політики на росії такий, що відвернути штурвал вбік коли вже реально невигідно вони не вміють.

На вчорашнє рішення про подачу заявки Фінляндії та Швеції до НАТО росія відповіла готовністю припинити постачання газу до цих країн вже з п'ятниці, тобто від сьогодні. Раніше це вже сталося з Польщею та Болгарією.

По суті, це могло статися з усією Європою одразу внаслідок ідіотського сценарію керівництва РФ різко перевести оплату в рублі. І ось тут Захід таки розгледів річ, яку не хотів слухати раніше: газовий краник із росії таки крутиться в політичних цілях і це таки повний шантаж та нахабство.

Causa differt est: для РФ напівдружба із Заходом була ефективним методом спускати все собі з рук, посилатися на свій особливий ("складний", як кажуть психологи) характер і генерувати новий підпал. Тепер уже буде по іншому, російський газ і нафта дійсно можуть знадобитися комусь ще у світі, але чи так потрібна у перспективі цим людям Росія як така, щоб його звідти отримувати?

Російське керівництво саме зробило себе ж для Заходу людьми, з якими важко домовлятися, тобто "все або нічого". А тепер влада РФ самостійно заганяє себе у статус людей з якими домовитися неможливо.

І це не щодо війни в Україні, яка хвилює далеко не кожного західного виборця, а щодо надважливих для усіх одразу тем – нафти, газу і промислових підприємств які від них залежать. Тут росія успішно ставить підніжки навіть власним ферштеєрам й тим, хто не так і однозначно дивився у бік Лондона чи Вашинґтона, руйнує створені собою ж політичні можливості для газового лобі РФ в Австрії, нівелює нейтралітет Фінляндії.