На лінії вогню

Чорною ковдрою рілля здіймалася у повітря після прильотів великих калібрів. А з настанням тиші полем снувало кілька втомлених воїнів, які збирали у  мішки розірвані кінцівки людей.

З протилежного боку завжди було втрат значно більше; щонайменше вдвічі. Але про них кремлівські ЗМІ німіють по сьогодні. 

Піски, Водяне, Опитне та Авдіївські пролетарські фазенди… Велика симфонія руїн і зчесаних стовбурів дерев; глибокі борозни у садибах і розкидані мов фігури "тетрису" уламки споруд.

Свого часу лом гаубичної артилерії вибивав з тектоніки ДАПівських мурів габаритні бетоно-блоки. І байдуже що кожен з них важив близько трьох тонн; вони жваво вилітали від доторку снаряду на 6 м вперед, немов кульки під час гри у крокет.

Така акробатика нерухомості та сейсмічне відлуння розривів отримала назву "гаряча фаза протистояння". Фронтові будні 2014-го нагадували шмат карбіту кинутого у калюжу.

Сьогодні війна набула інакшого вигляду. Вона нікуди не зникла попри те, що у вимірі цивільного простору проти неї працює повноцінна індустрія замовчування.

Лінія розмежування нуарною смугою згарищ розітнула світи. По один бік — закріпачена реальність "гранчаків" і дотаційних шахт, по інший — огріхи волелюбності та бажання йти вперед.

Іржа стабільності та інфантильний романтизм безвізу склалися у симетричний антагонізм, в глибинах якого фундаментальний конфлікт світоглядів. І його розв’язка у вигляді компромісу настільки ж неможлива, як і Мінський процес між небесним Отцем і Вельзевулом.