Російсько-українська війна з роками мутує, лишаючи по собі безліч ран
В Україні не так багато людей бажає пам'ятати про війну на Сході, ще менша кількість тих, хто хоче чути про неї правду.
Натужно гримали двері командних пунктів Донецьку. У кварталах, запорошених графітовим пилом, ховалися зношені кімнати.
Стіни сіріли старою штукатуркою, пилом і метастазами кракелюру. Мутні монітори зі статичною картинкою лісосмуг і полів звисали над столами.
«Укропы нам насыпают. У нас потери. Откуда бьют (?); неизвестно… Мрази!»
Стіл заставлений брудними кружками двадцятий раз здригнувся. Тут жив мат у нечистотах кутового павутиння і чад недопалків у етилових випарах.
Зіжмакані обличчя ростовських майорів дивилися через камери спостереження, як 120-ті баклажани стеляться на їхні бліндажі. Крізь бурштинові зуби втягували дим контрабандних цигарок і видихали їх із жовчю прокльонів на адресу "хахлов".
А ми, тим часом за 2 км від їхнього лігва вмивали чоло потом і зникали з місця подій. Байдуже, що стояв мороз і десь за "Республікою" безликому полю хотілося теплих еритроцитів та "чєловєчіни".
Згорнувши лютим поспіхом мінометний розрахунок кострубато засипались у салон польових джипів. Далі, тряслися мороженими шрамами ґрунтових доріг; жадібні подихи холодним повітрям розкроювали горло до присмаку крові.
Кілька секунд тому "Да Вінчі" надривно підганяв нас в ім’я невловимості й відсутності втрат з нашого боку. Сенсорикою та інтуїцією він зчитував наперед кожен непрогнозований вибрик війни.
«А командир їде з нами?», — питав мене перед виїздом боєць з позивним "Бєлка".
Потім ставав на паузу, вдавав ніби не хвилюється та застібав бронежилет на порозі казарми. Так, звісно ж!..
