На вулиці вийшла молодь, яка не жила в риториці «сильного лідера»
Вони не дивилися «Слугу народу», не слухають телемарафон, не сприймають державу як сакральну інституцію.
«Навіщо мені система, що працює проти мене?» — бачив на багатьох картонках.
Це запитання сьогодні не риторичне — воно стає політичним вироком. Щоразу, коли українці стикаються з владою — у судах, на блокпостах, у лікарнях чи при спробі домогтися справедливості, — вони бачать не союзника, а механізм стримування, покарання, зневаги.
Молодь вийшла, бо на неї не витрачала увагу провладна пропаганда.
Вийшла молодь, яка не жила в риториці «сильного лідера». Вони не дивилися «Слугу народу», не слухають телемарафон, не сприймають державу як сакральну інституцію, яку не можна зачепити. Вони не інфіковані телевізійним страхом.
І тому не спитали дозволу, щоб вийти. Вони не бояться бути названими «агентами Кремля», бо знають, що найбільша агентура Кремля сидить усередині української вертикалі.
- «путін в ахуї», бо ми не боїмося власного голосу.
- російські стратеги — і на Банковій, і за порєбріком — не очікували цього.
Усе було розраховано: чотири роки марафону, пресинг бізнесу та активних громадян силовиками, суспільна апатія, війна як індульгенція на все.
Але те, що українці наважаться вийти проти власної системи під час війни, — це злам парадигми. Це не протест — це акт національного визволення.
Московії страшніші республіки, ніж війни.
Для Кремля найбільша загроза — не тільки ЗСУ, а й українська громадянська свідомість, що здатна організовуватись, чинити опір, вимагати підзвітності, бачити владу як сервіс, а не царя. Малоросія — це те, що вони будують тут руками тих, хто начебто «у владі»: де суд — не інстанція, а елемент лояльності; де закон — не для всіх; де репресія — не тимчасова помилка, а механіка стабільності.
Нам потрібна не система — мені потрібна держава, у якій я не підозрюваний, не жертва, не тінь, а громадянин.
