Навіть природа Східної України не скорилася російським загарбникам
Воєнне літо у розпалі. По нашій, відносно тихій ділянці фронту – обстріли.
Вороги б'ють туди, де була техніка, а також туди, де вона буде. Вони б'ють по піхоті, нищачи вразливі автівки, розносять посадки, розчахують дерева, зривають вибухами листя.
Зрідка випадкова міна обсипає нас землею. Ми клянемо ворожих артилеристів і чекаємо на паузи у їх роботі.
Тиша і прадавній спокій під наглядом курганів. Стебел у них більше, ніж зір у галактиці, і кожне стебло є неповторне: кілька колосків, багато зерен.
На поверхні ланів живуть хвилі-візернуки, повільно мандрують полями від краю до краю. У хвилини затишшя я гладжу поля по колосках, як пухнастих тварин.
Міни перемелюють зерна з пилом. "Град" дає дзвінкі ляпаси, і – простіть нас, поля! – людські машини ріжуть коліями, по своїй смертельній потребі.
Чи доживуть до осені ці пам'ятники наївності сіячів? Чи не щезнуть колоскові галактики у вогні, чи не підуть димами в небо?..
