Не той козак, хто за водою пливе, а той, – хто проти води
Спадковість роду Піддубних. Того роду, який нахабно приписали собі окупанти з Московії...
Починаю писати і лютую. Так лютую, що мою лють можна відчувати зсередини. Моя лють іде від самісенького серця.
Московити за 370 років у нас вкрали все – мову, культуру, літопис, пісні, назву "Русь". Але не змогли вкрасти тільки одне – наші нескорені Українські гени.
Наші стародавні гени бунтують і вимагають волі і правди, звитяги і гідності. Протягом віків нас били, а ми не бились, нас гнули, а ми не гнулись, нас вбивали голодом, а ми живемо в наших дітях і онуках.
Загартовані, гідні, сталеві, закіптюжені, заряджені на перемогу. Щоби своєю силою підірвали мури московитської брехні, звільнили від рашистських міфів про "братерство", "слов'янізм", "єдиний народ".
Отже хочете відчути міць наших стародавніх генів, силу духа Українського богатиря? Тоді читайте про Івана Максимовича Піддубного; і, як приклад цитата з книги "Пишаюсь, що я Українець або Лелеки рідним гніздам не зраджують" Сергія Мартинюка:
«Ще один показовий приклад. Непереможний борець, чемпіон світу Іван Піддубний. У місту Єйську йому поставлено пам'ятник, на якому написано: "Русскому богатирю (?)". Мабуть увесь світ знає його як русского. Він такий русскій, як я – американець.
Коли цій сильній, гордій людині видали паспорт, в якому в графі "національність" було записано рускій, він олівцем закреслив слово "русскій" і написав "українець". Після цього пішов поміняти паспорт. Він душею не міг цього прийняти.
Як він може бути рускім, коли він – українець. Як він може бути "мама – турок, папа – грек, а я русский человек". Він же з козацького рону і він українець. Як вам сила нашого українського духу? Московити написали багато книжок, зняли кінофільми про російського богатиря. Як вам така брехня? Мені не подобається, це потрібно виправляти».
Наведемо деякі приклади з книг (ці книги без москвинської брехні) Марії Приліпко "Іван Піддубний – сила України", Валентина Собчука і Сергій Смаглюка "Піддубний. Перемога й непрощена любов до України". Прекрасні книги, які розкривають незнищенність всього роду Піддубних.
Книги, які розкривають таємниці Івана Максимовича Піддубного – Чемпіона чемпіонів. Книги, які розкривають могутність і життєдайність українського козака і богатиря.
І ця могутність доводить тільки одне і величне: «Можна вигнати українця з України, але неможливо вигнати з серця українця – Україну». Отже можна писати багато: кінця краю немає цієї теми, але запрошуємо до постаті легендарного Піддубного, донині затьмарену і привласнену Москвою.
Іван Максимович Піддубний (Чемпіон чемпіонів) народився 8 жовтня 1871 року у родині спадкового козака Максима Піддубного на Полтавщині у селі Красенівці поблизу Золотоноші (нині в адміністративних межах Черкаської області – прим. ред.). Прапрадід Івана Піддубного в 1709 році за Полтаву, спільно з козаками Іркліївського куреня лицарства Низового, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та козацьким військом гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну.
Чи не єдиним багатством, що дісталось у спадок Іванові, було богатирське здоров'я і прищеплені з дитинства чесноти – працелюбство, любов до рідного краю і висока моральність. Батько Піддубного, Максим Іванович, мав невелике господарство в Красенівці.
У нього було троє синів і три дочки. Максим Піддубний був богатирського зросту, наділений великою фізичною силою: сам, без жодної напруги, піднімав п'ятипудові мішки із зерном і кидав їх на віз. Через багато років Іван Піддубний скаже, що людиною, сильнішою за нього, був лише батько.
Мати Івана, Ганна Данилівна, походила зі старовинної козацької родини Науменків, рід яких славився своїм довголіттям. Кажуть, дід Івана по лінії матері, колишній солдат, відслуживши в армії чверть століття, дожив до 120 років.
Ріс Іван так само, як і всі селянські діти; з дитинства був привчений до важкої селянської роботи. Від батька Іван успадкував високий зріст, неабияку силу і витривалість, а від матері, яка гарно співала, тонкий музичний слух.
У дитячі та юнацькі роки в недільні та святкові дні співав у церковному хорі. Аж до зрілої молодості Іван прожив у селі, дивуючи земляків розвинутою статурою та міццю, а потім поїхав на заробітки задля одруження з дочкою заможного селянина, Оленкою Вітяк.
Працював вантажником у Севастополі, у 1895 році переїхав до Феодосії, де дізнався від земляків, що Оленку видали заміж за багатія. Кажуть, що батько, відправляючи його на заробітки, казав:
«Пам'ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам'ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені, і я не батько тобі».
Незабаром доля звела Івана з двома учнями морехідних класів Антоном Преображенським і Василем Васильєвим – завзятими спортсменами, пристрасними шанувальниками важкої атлетики. Преображенський подарував Іванові автобіографічну книгу знаменитого атлета Карла Абса.
Піддубного зацікавило твердження автора, що постійними тренуваннями йому вдалося збільшити свою природну силу втричі; Іван вирішив серйозно тренуватися. Щодня вправлявся з гирями, займався гімнастикою.
А в 1897 році на гастролі до Феодосії приїхав цирк Безкоровайного. Це був звичайний бродячий цирк того часу, до трупи якого входили атлети і борці; серед них були знамениті люди того часу, як-от Янковський, Луріх, Семипалий...
Через деякий час дирекція цирку влаштувала чемпіонат боротьби "на поясах". За два тижні виступів на арені Піддубний не програв жодного двобою; його залізна стійкість, вага і чіпкість рук дозволяли йому здобувати перемогу за перемогою.
Сезон у цирку закінчився, борці роз'їхалися, а Іван залишився, як і раніше, робітником у порту. Та радість успіху встигла порушити його душевний спокій – все частіше він почав думати про те, аби присвятити життя спорту.
На початку 1898 року Піддубний знову переїхав до Севастополя. Він вступив до місцевого цирку, що належав Жіжетто Труцці, одному з членів старовинної італійської циркової родини Труцці.
Бувши спостережливим і допитливим, він дуже швидко перейняв й опанував тонкощі боротьби "на поясах". Почав перемагати суперників не лише грубою силою, але й за допомогою техніки, викликаючи красивими і спритними прийомами схвалення глядачів.
Прочитавши книги із важкої атлетики та боротьби, Іван склав для себе програму тренувань. З Севастополя Піддубний переїхав до Одеси, а згодом під час виступу у Новоросійську стався цікавий випадок – проти Івана випустили відомого шведського борця Андерсона.
Через хвилину швед був піднятий у повітря і покладений на лопатки. Це сталося так швидко, що публіка вирішила – швед піддався українському борцю; Піддубний запропонував повторити сутичку.
Однак, коли шведу передали цю пропозицію, він відповів, що боротиметься тільки тоді, коли Піддубний погодиться на поразку. Іван Піддубний був просто обурений, але дружина директора цирку зі сльозами на очах благала Піддубного погодитися, – в іншому випадку довелося б повернути людям гроші за квитки, а це б призвело до розорення цирку.
Передчуваючи перемогу, швед вийшов на арену. Але тут сталося неймовірне – Піддубний узяв його за пояс, підняв над собою, як кошеня, і, тримаючи на витягнутих руках, ліг на лопатки, а противника поклав собі на груди.
У 1900 році Іван переїздить до Києва й починає виступати в київському цирку братів Дмитра, Якима і Петра Нікітіних. Медична комісія, що оглянула борця, зафіксувала такі антропометричні дані його атлетичної статури: зріст – 184 см, вага – 118 кг, груди – 137 см, біцепс – 44 см, передпліччя – 36 см, зап'ястя – 21 см, шия – 60 см, стегно – 68 см, гомілка – 47 см.
Тут він уперше знайомиться з прийомами французької боротьби у Київському атлетичному гуртку лікаря Є.Ф. Гарнич-Гарницького (ці прийоми одразу захопили його). Впродовж 5 років він гастролював країною, а у 1903 році вступив до Санкт-Петербурзького атлетичного товариства, від якого виступив на чемпіонаті світу в Парижі.
Іван Піддубний, як всесвітньо відомий борець, відрізнявся від інших майстрів боротьби не лише винятковою силою, але і витривалістю. «У боротьбі все найголовніше: і руки, і ноги, і плечі, і шия, і спина, і живіт, і груди... і голова», – любив він казати своїм учням.
Секрет непереможності видатного богатиря полягав у чудовому поєднанні виняткових фізичних даних із високим спортивним стилем, який він сам виробив шляхом наполегливої й тривалої праці. Іван Максимович упродовж усього життя, до сімдесятирічного віку, коли він залишив заняття спортом, не припиняв щоденного тренування і дотримувався правильного режиму.
Він більше не палив і не вживав спиртного, після того, як почав займатися боротьбою. Під час підготовки до першого чемпіонату світу 1905 року у Парижі, тренувальний день починав завжди з ранкової зарядки, потім приймав холодний душ, після чого був масаж, сніданок і година теоретичного вивчення правил боротьби та прийомів.
Опісля короткого відпочинку Іван Піддубний тренувався. Проти нього виходили один за одним три борці-любителі, а з першим він боровся 20 хвилин, з другим – 30 хв., з третім – 40 хв.; потім 10-15 хв. бігав із 20-кілограмовими гантелями у руках.
У вільні від тренувань дні, його, за тогочасним методом фізичного загартування, садили на двадцять 5 хв. у так званий "докторський ящик" – парову ванну з температурою до +50°C. За ванною був крижаний душ, після якого Піддубний відпочивав, закутавшись у теплі ковдри.
Вечорами він, тримаючи в руках двопудову металеву палицю, прогулювався. Завдяки таким систематичним тренуванням, поміркованому способові життя й раціональному харчуванню, він легко перемагав своїх найтитулованіших супротивників і до кінця зберігав свіжість і силу.
Піддубний виступав у важкій вазі й мав 118 кілограмів. Сутички з найкращими борцями світу іноді тривали по кілька годин, а чемпіонати могли тривати по сорок днів і більше.
На першому чемпіонаті світу у Парижі 1905 року йому довелося боротися з найсильнішим важковаговиком Європи, данцем Єнсом Педерсоном, який мав колосальну силу, легко ламав підкови, сплітав із залізних прутів вісімки, підіймав величезні вантажі, до того ж бездоганно володів технікою боротьби й химерною витривалістю. Проте Піддубний переміг його тактично.
У середині поєдинку він раптом ослабив наступ, почав діяти повільно, немов утомлений, дихати часто й важко, рухатися невпевнено й мляво. Єнс Педерсон, який до того дотримувався оборонної тактики, відчувши, що настав час діяти рішуче, кинувся в шалену атаку, але раптом втратив пильність і за мить уже лежав на лопатках, кинутий на килим блискавичним і майстерним кидком Піддубного.
Тож під словами "у боротьбі важлива голова" Піддубний мав на увазі насамперед не силу, а техніку й досконалу тактику боротьби. Саме ці засади відрізняли його стиль боротьби від стилю інших борців світу.
Ім'я Івана Піддубного було в міжнародному спорті одним із найбільш відомих і почесних. Він упродовж 25 років був у світі символом непереможної сили, блискучої майстерності і техніки.
Вся спортивна преса у численних статтях, нарисах і фейлетонах одностайно славила богатиря із Полтавщини, який за чотири роки, з 1905 по 1909-й, переміг "туше" найкращих у світі борців, у тому числі трьох чемпіонів світу, кількох чемпіонів Європи і десятки чемпіонів окремих країн світу. Його називали "чемпіоном чемпіонів", – титулом, яким до нього ніхто не володів.
Іван Піддубний був тривалий час не лише найкращим борцем світу, а й пристрасним пропагандистом чесності у спорті. Почуття заздрощів чи нездорового суперництва було йому незнайоме.
Велика популярність чемпіонатів із боротьби та велизезні прибутки антрепренерів приваблювали до спорту темних ділків та аферистів. Змагання в Європі нерідко будувалися на попередній домовленості між антрепренерами й борцями.
Зі спортивного видовища змагання перетворювалося на театральну виставу із заздалегідь розподіленими ролями. Іван Піддубний завжди рішуче відхиляв вигідні пропозиції махінаторів від спорту, до кінця життя пам'ятаючи напутні слова батька, який, випроводжаючи його колись із села до Севастополя на заробітки, сказав:
«Пам'ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам'ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені і я не батько тобі».
Піддубний прославився як великий майстер французької боротьби (у наш час її називають класичною), але коли в Америці, де не визнавали французької боротьби, йому довелося опанувати й боротьбу вільного стилю, він і в цьому виді був непереможний, у 50-річному віці поклавши на лопатки молодого славнозвісного американського богатиря Колофа у двох сутичках поспіль. Згодом були блискучі перемоги над іншими визначними атлетами світу.
Могутній, досвідчений, обережний Піддубний мав таку перевагу в силі й тактиці ведення боротьби, що спокійно й упевнено перемагав своїх набагато молодших, але самовпевнених і гарячкуватих супротивників. Нью-Йорк, Чикаґо, Філадельфія, Лос-Анджелес, Сан-Франциско, ряд інших великих міст Америки аплодували перемогам Піддубного.
На початку 1930-х років у СССР запровадили паспорти. У різних джерелах зустрічається історія про те, що коли Піддубному дали паспорт, в ньому прізвище було записане через "о" – на російський лад, а не через "і", а національність була вказана "русский"; він, недовго думаючи, власноруч написав "і" замість "о", та замість "русский", вписав "українець".
Іван Піддубний трохи не дожив до вісімдесяти років – 9 серпня 1949 року в Єйську тисячі людей проводжали його в останню путь. Він залишив по собі легендарну славу атлета, ім’я якого стало символом незламної сили народу.
Донині в Україні, коли говорять про людей великої сили, кажуть: «Він – як Піддубний». Пам'ятаю, в один з днів у нашому клубі в Києві з'явилася велетенська постать, яка справила враження і на нас, серед яких було чимало дужих і великих зростом людей, вирощених щедрою українською природою; це був Піддубний...
Крім колосальної сили, великого зросту і ваги, Піддубний володів й іншими необхідними для борця якостями: він відрізнявся блискавичністю орієнтування, чудовою координацією своїх рухів, йому легко давалися складні комбінації прийомів... До того ж у Піддубного була ще одна неоціненна для кожного спортсмена якість, яку знавці спорту влучно називають "спортивним серцем", вкладаючи в це не фізіологічне значення, бо серце має бути здоровим у кожного спортсмена, а психологічне.
Піддубний здатний був у потрібні хвилини виявити колосальну енергію, схожу на вибух, і не втрачати "куражу" у найскладніші і найнебезпечніші моменти боротьби. Залишивши спорт, Іван був забутий всіма й останні роки життя провів у злиднях.
Це правда, що "останні роки провів у злиднях". Але (це магічне слово "але") настав час убити імперію зла і повернути Україні вкрадену історію, героїв, богатирів.
Французький письменник Ернест Ренан у 1882 році писав: «Нація – це величезний єдиний колектив, цього створення вимагало жертв, які будуть мати місце і в майбутньому. Вона усвідомлює себе через своє прошле і в той же час через сьогодніщнє... Існування нації, так само як і існування людини, підрозуміває постійний вибір однієї із декількох запропонованих життям відповідей».
Отже, цей новий тип сучасного українського політика і письменника, аграрія і військового, вчителя і науковця в культурному середовищі треба починати з створення новітніх героїв України. Ми переконані, що саме боротьба українського богатиря Івана Піддубного – це є культурна спадщина України.
Саме культурна спадщина. Боротьба Піддубного мала свій стиль – козацький і аристократичний, і цей козацький стиль шляхетності боротьби був візитівкою нашого Чемпіона чемпіонів!
Мало хто знає (воно не досліджено в науковому колі), але Іван Піддубний мав власну методику фізичного навантаження і тренувань. Не знання ранить і вбиває.
Тому сьогодні, у час війни з імперською тоталітарною Росією, вкрай важливо мобілізувати зусилля моральних авторитетів нації, аристократів духу, письменництво на зміцнення національної єдності. Отже "не дамо чужинцям наше жити жати".
І ще один приклад. У 1869 році Казимир Делямар (французький політик і сенатор) писав: «В Європі існує нарід, забутий істориками – нарід Русинів... Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться.
Історія не повинна забувати , що до петра І той нарід, який ми нині називаємо рутенами, звався руським або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їхня земля – Московією. Наприкінці минулого століття всі у Франції та в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії».
Розірвавши пута наукової обмеженості, ми зможемо глибоко переосмислити своє минуле. Перед українцями стоїть надважке завдання – відтворити невідомі та перекручені сторінки українського народу.
Так створюється нація переможців. Кличу Вас і вимагаю, – скажіть собі: «Я Українець і маю розум Переможця».
