Не треба допомогати ворогу!

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Кожен із нас робить різні внески у перемогу, але цими внесками не можна мірятися. Внесок кожного, який би маленький він не був, не можна знецінювати...

Будьмо відверті, тема роз'єднання якось дуже активно увійшла в український інформаційний простір От багатьох тригерить обкладинка журналу "NV", бо на ній не тільки військові й це несправедливо, на їхню думку, говорити про те, що хтось наближає перемогу окрім військових.

А інші кажуть, що жити в Україні майбутнього, в ЄС і під парасолькою НАТО, будуть не достойні мільйони українців, які виїхали під час війни. Типу, «нє фіг повертатися, ви – зрадники».

І це все дуже небезпечно, і це треба зупинити, бо це руйнує нашу єдність. І це обіцяє нам дуже багато проблем у майбутньому, оскільки поширювати такі тези – новий вид "різних сортів українців" – можуть точно не друзі України.

Після війни й так буде багато психологічних стін між різними українцями. Просто тому, що у людей буде кардинально різний життєвий досвід протягом декілька років і навіть без штучного розділення.

Люди, які жили у тиловій Україні, під час обстрілів і постійних повітряних тривог, будуть просто мати інший досвід, ніж люди, які жили в Європі, – це природно. Просто декілька різних років і це вже віддалить людей один від одного; навіть, якщо вони свідомо не будуть шукати приводи для протиставлення.

Люди, які відчули на собі всі жахи фронту будуть мати кардинально різний досвід із будь-якою людиною сучасного світу. Жахливий травматичний досвід, а різний досвід – різна реакція, різне сприйняття світу.

Коли починалася повномасштабна війна, коли йшов першій рік війни, коли у суспільстві ще було багато оптимізму і не так багато втоми, домінували інші тези:

• тези, що почуття провини недоречне;
• тези, що не треба звинувачувати себе у тому, що ти робиш замало;
• тези, що ми всі українці, де б ми не були.

А зараз все змінилося – шалена втома і роздратування й от ми бачимо зовсім іншу історію. Наративи, які сприяють розділенню, озлобленню, нерозумінню...

Чи внесок військових є найбільшим? – Звісно, його не можна порівняти із досвідом і внеском цивільних, але навіщо знецінювати досвід і почуття, емоції людей, які перебувають у тилу.

Чи є у них стрес? – Так, звісно, і так, його не можна порівняти зі стресом людини в окопі, але це не має значення, бо це знов таки той самий стрес і та сама втома, а люди це відчувають.

Не можна казати людям – «Ти не втомився насправді, бо комусь важче». Так, комусь важче, але це не змінює того факту, що люди страждають і, що цивільні мають такий самий ПТСР як і військовики.

Чи маємо ми бажати повернення людей, які зараз поїхали? – Так, ми конче потребуємо повернення якомога більшої кількості людей і останнє, що у такому випадку суспільство має робити, – це виставляти претензії до тих, хто поїхав, спекулюючи на темі справедливості.

Спекулюючи у першу чергу на втому військовиків, які можуть справедливо нарікати на несправедливість цього світу, коли хтось проливає кров в окопах, а хтось у цей час п'є каву у кав'ярні. Але парадокс у тому, що треба, аби люди 3 тилу пили каву, треба, щоби намагалися жити якомога повноцінним життям, бо це також життя економіки, а економіка забезпечує армію.

Армію, кількість людей у який під час будь-якої війни у будь-якій частині світу є, була і буде меншою, ніж людей у тилу. Породжуючи те саме відчуття несправедливості й різний досвід, але це одночасно і несправедливо, і природно, і з цим треба навчитися жити, суспільству та державі.

Люди, які поїхали, прийняли раціональне рішення і не можна нікого звинувачувати у тому, що він вирішив жити своє життя якомога далі від жахів війни. Особливо дико це звучить, коли лунають звинувачення у бік матерів, які вивезли дітей, коли вони будуть приймати рішення, чи повертатися їм, чи ні, то це також буде раціональне рішення.

І як багато з них приймуть раціональне рішення повертатись, якщо їх тут будуть зустрічати ненавистю? А деякі люди ще може запропонують зняти з них спеціальний податок за право жити в мирній Україні? Бо вони не наближали перемогу!

Звинувачення у бік українців, що поїхали, такі самі безглузді, як пропозиції з іншого флангу створити якісь спеціальні умови для тих, хто повернеться. При тому, що повернення цих людей в інтересах всього суспільства, бо все суспільство відчує на собі проблеми депопуляції, які неминуче прийдуть після війни.

Ніхто не знає, коли і як закінчиться війна, але в Україні майбутнього буде дуже багато проблем. Навіть враховуючи, що це буде країна на шляху до ЄС, із припливом інвестицій і економічним зростанням.

Буде багато популізму, дуже багато. Буде велика травма, яка буде приводити до багатьох конфліктів і буде зростання злочинності просто тому, що мільйон людей повернеться з фронту, маючи бойовий досвід і певний відсоток цих людей захочуть вирішувати таким чином питання й у мирний час.

Це все, на жаль, природні наслідки війни. І не треба створювати, своїми ж руками, додаткові проблеми, стримувати таким чином людей від повернення додому.

Перестаньте змушувати багатьох задумуватися про еміграцію, руйнуючи те майбутнє, за яке зараз проливають кров наші захисники. Нам всім треба зупинитись і видохнути!

Нам всім треба зупинити цю жахливу накрутку, яка йде у суспільстві. Бо те, що не зробили росіяни минулої зими, те, чого не досягли вони в перші місяці війни, ми можемо створити собі самі, власними руками.