Не здавайтеся ніколи
Велика Едіт Піаф. У неї був не тільки прекрасний голос, а й прекрасне, щире серце!
«Кілька років тому, коли я співала в «ABC», одного вечора я спустилася в бар, за два кроки від мюзик-холу, щоб випити чашку кави. Сидячи біля стійки, я побачила у вікно жінку, що проходила по вулиці, в погано зшитому габардиновому пальті. У руках вона несла якийсь пакунок. Я б не звернула на неї уваги, якби не помітила зацькованого погляду зневіреної людини.
Я не рушила з місця, розмірковуючи, що могло привести її в такий стан? Раптом вона знову пройшла повз кафе. Вона віддалялася маленькими, швидкими кроками. Наче бігла від чогось, у руках у неї вже нічого не було. Я вискочила надвір. Напружуючи зір, пройшла темним провулком. У глибині одного підворіття я помітила пакунок. Це був невеликий ящик з-під фруктів, набитий лахміттям, а всередині спало, немов янголятко, новонароджене немовля! Я обернулася і побігла, як божевільна!
Я наздогнала нещасну, схопила її за руку і суворо сказала:
«Зараз поверніться за ним. І не соромно вам! - Я образила її, вона заплакала. «Не кличте поліцію. Не кличте, благаю вас..» — безперервно повторювала вона.
Я відвела її в провулок, поклала їй на руки дитину і вислухала історію, банальну, звісно. Її спокусили і покинули, вона народила, а сім'я викинула її на вулицю...
Тут заплакала я. Вона була така молода. Їй ще не було дев'ятнадцяти років! Така худенька, така маленька.
Я сказала їй: «Зачекайте мене тут». Піднялася до своєї вбиральні, заповнила чек, бігом спустилася вниз і засунула їй у руку.
Я сказала:
Вона глянула на чек мільйон! Я тільки почула: «О, мадам! Мадам..». І вона побігла.
Через два роки вона мені написала, що вийшла заміж. Свою дочку назвала Едіт. У конверті був маленький медальйон-амулет — з єдиним вигравіюваний словом: «Спасибі».
Цей медальйон завжди при мені» — розповіла Едіт Піаф.
