Недооцінений діяч або непроста доля Олександра Оглоблина

Опінії
21 листопада, 17:54
Недооцінений діяч або непроста доля Олександра Оглоблина
Фото: Google

Історик зробив багато для збереження української минувшини та зумів дожити до незалежності України.

Журналіст, історик

В останніх публікаціях ми неодноразово підіймали питання тяжкої долі української інтелігенції, яка творила на межі епох: царської та совєцької. І лише у невеличкому проміжку між ними, ті кілька років, поки українці мали власну державу та армію, яка впала під ударами ворогів, вдалося багато зробити для завоювання українського національного руху, а саме розвитку інтелігенції.

Однак, відносна «відлига» у цьому питанні у 1920-ті роки, змінилася справжнім жахом сталінізму. Тяжка доля випала і ще на одного культурного діяча, історика Олександра Оглоблина.

Він народився в Києві у 1899 році; закінчив історико-філологічний факультет Університету святого Володимира (нині КНУ імені Тараса Шевченка), а вже в 1919 році почав викладати історичну науку. У березні 1921 року ректор Київського університету М. Лобода влаштував його викладачем університету; у травні того ж року вчений очолив комісію, яка працювала над статутом цього навчального закладу.

А вже у квітні 1922 року О. Оглоблина обрали професором кафедри нової історії України, паралельно його призначили головою цієї ж кафедри. Він викладав історію України другої половини XVII – початку XX ст., проводив спецсемінари з історії класової боротьби та історії господарства в Україні.

Велику роль, науковець відіграв і для збереження полтавської культурної спадщини. У лютому 1923 року, перебуваючи у Полтаві, він зумів домогтися збереження Покровської церкви Калнишевського, збудованої у 1764 році, яку більшовики хотіли знищити; паралельно він очолив комісію, яка займалася питаннями створення музею М.П. Драгоманова.

Протягом 1921-1926 рр. учений був завідувачем історичної бібліотеки імені Лазаревського. У червні 1926 року, О. Оглоблин захистив в Одеському інституті народної освіти (ОІНО) докторську дисертацію, присвячену проблемі «Передкапіталістичних фабрик в Україні», де він з поміж інших, підійняв проблему розвитку та еволюції міст; його зусиллями, у квітні 1929 року, у місті Миколаїв заснували Центральний історичний архів Південної України.

В умовах більшовицького нищення і нехтування минулим, коли руйнували старий світ, а на його уламках намагалися збудувати новий – це мало колосальне значення для збереження історичної спадщини.

У 1929 році О. Оглоблин досліджував у московських архівах питання взаємин гетьмана «ханської України» Петрика (Петра Іваненка) із вищими колами старшини, та гетьманом Мазепою. На основі віднайдених документів він написав ряд досліджень: «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року», «До історії Руїни», «До історії політичної думки на початку XVIII століття», що мали вагоме значення для розвитку української історичної науки та зростання національної свідомості українців.

Про Мазепу, дослідник говорив стримано; з одного боку вказав на економічний, культурний підйом при ньому після Руїни, з іншого – не відходив від офіційних трактувань, як це подавала совєцька пропаганда. Тому можна констатувати, що професійна праця Оглоблина, якби він працював у демократичній незалежній Україні, очевидно, була б більш всеосяжна і ґрунтовна.

Чималу частину своїх праць того часу О. Оглоблин присвятив проблемі українського автономізму в другій половині XVIII століття — початку ХІХ століття. У своїх дослідженнях вчений показував безперервність боротьби за українську державність з еміґрацією І. Мазепи, до початку 1760-х років, коли була активна міграція на чолі з П. Орликом та його послідовники.

Багато зробив вчений для вивчення історії господарства. За дослідження історії докапіталістичних фабрик України, він був відзначений премією Укрголовнауки у 1926 році; чимало урбаністів брали її за основу для вивчення історії міст.

У січні 1930 року вченого, завдяки підтримці іншого відомого історика. краєзнавця Дмитра Багалія, призначили керівником Комісії по вивченню суспільно-економічної історії України XVIII-ХІХ століть у зв’язку з історією революційної боротьби (КВСЄІУ).

На початку комісію очолював сам Д. Багалій; однак він помер у 1932 році й тоді продовжив його справу саме О. Оглоблин. Останній організував засідання, редагував працю учасників; попри обмеження дослідження ХVІІІ-ХІХ століттям, Комісія вивчала проблему і повстання Петрика.

З розгортанням репресій, негатив влади торкнувся й О. Оглоблина. Точно не відомо, що інкримінували вченому: на початку 1931 року дослідника примусили виступити із самокритичними статтями; у травні 1931 року він засудив власні наукові дослідження 1920-1925 роках, вимушений був визнати недооцінку класової боротьби в Україні.

На засіданні Всеукраїнської академії наук (ВУАН), він, під тиском, визнав помилковим, схиляння до наукових концепцій Грушевського, дружбу зі Слабченком, вплив на нього школи Довнар-Запольського. У травні 1931 року у Києві, за ініціативою місцевої філії товариства істориків-марксистів, на основі доповіді Т. Скубицького, який обвинуватив О. Оглоблина у буржуазному націоналізмі, почалися переслідування і новий виток засуджень вченого — його визнали буржуазним істориком, який паплюжить «соціалістичну Україну».

Попри неймовірний тиск, вчений продовжував роботу. Він редагував праці Д. Багалія. Спільно із М. Тищенком та М. Ткаченком увійшов до групи Н. Полонської-Василенко, яка займалася друком запорозьких архівів; учені планували видати 7 томів, складених згідно проблемно-хронологічним принципом.

У 1934 році вченого перевели до археографічної студії Історико-Археографічного інституту, куди його перевела Президія ВУАН після того, як ліквідувала соціально-економічний відділ. Також О. Оглоблин був у цей час директором Київського архіву стародавніх актів (КАСА); Комісія архіву, з ним на чолі, склала описи 4 актових книг за період з 1646 по 1657 рік, що містили в собі 3000 аркушів, було переглянуто 139 актових книг, упорядковані архіви Кулаківського, Рубцова, Довнар-Запольського, Федотова-Чехівського, Левитського, Іконникова, Каманина, Бубнова.

Після цього, Олександра Оглоблина знову піддали нищівній критиці.

Архів назвали клубом, де збиралися українські буржуазні націоналісти, кублом контрреволюційного історичного табору, що підтримувало Грушевського, учасника «спілки визволення України» (СВУ) Гермайзе, націоналіста Романовського, «фашиста» Дубровського. Вченого, як директора КАСА, обвинуватили у тому, що він спрямував роботу на обслуговування документальної бази класово-ворожих елементів; за це О. Оглоблина зняли з посади та звільнили з архіву.

Також працював вчений у Всеукраїнському історичному музеї імені Т.Г. Шевченка, очолював відділ феодалізму. Тут він займався проблемою «Рудництва на Правобережному Поліссі в кінці XVIII століття» матеріали для роботи, він використовував з експедицій, які проводив протягом 20-х років.

В Інституті історії матеріальної культури АН УРСР він також отримав посаду старшого наукового співробітника. О. Оглоблин мав керувати науковою експедицією на Поліссі, інспектувати й проводити археологічні розкопки феодального городища у Городську під Києвом, в районі села Трипілля; але його була звільнено, за затримку здачі планової роботи «Металургія Правобережної України XVII-ХІХ століття», саботажу розпоряджень адміністрації.

Йому вдалося здобути посаду співробітника Інституту історії України АН УРСР, де він працював до 1941 року, до моменту окупації Києва німцями. Почав займатися проблемою дослідження біографії І. Мазепи; що висвітлив у монографії «Україна в часи Петра I» в 11 друкованих аркушах.

Паралельно працював у галузі шевченкознавства. Найбільш відомі його праці, присвячені даному питанню: «Шевченко і його епоха», «Шевченко – борець проти кріпосництва й царизму». Крім того, О. Оглоблин, очолював наукову роботу: К. Гуслистого, І. Премислера, Ф. Ястребова, В. Дядиченка, Н. Полонської-Василенко, Ф. Лося, М. Марченка, О. Сенченка.

У листопаді 1939 року його призначили завідувачем кафедри історії України Одеського державного університету; а в 1941 році почав очолювати кафедру історії України Київського державного університету. Після окупації Києва німцями, він став керівником управи; в 1943 році перебрався до Львова, потім до Праги, звідти до Мюнхена, а вже потім опинився на еміґрації у США.

Науковець багато зробив для західної української діаспори: був професором Гарвардського університету, очолював українські товариства: генеалогічне та історичне. Вчений таки дожив до незалежності України й помер у 1992 році — останній спочинок, цей чоловік, який зробив титанічну працю для вивчення і збереження української історії, знайшов у місті Спринґфілд в американському штаті Массачусетс.

Читайте також:
У зв'язку з посиленням карантинних обмежень музейні працівники вирішили оживити образ прозаїка і драматурга Панаса Мирного.
14 листопада, 15:44
У селі Жизномир небайдужі активісти Тернопільської області вшанували свого земляка і борця за волю України Олексія Бабія.
21 жовтня, 10:27
Його боялися та ненавиділи вороги України. За ним йшли сотні тисяч юнаків і юнок, бо його клич будив приспану мільйонну націю до бою.
15 жовтня, 15:09
На півночі тривають "незворотні процеси". Ми ж зостаємося в ізоляції — жодних кодів комунікації з новою Білоруссю у нас нема.
09 жовтня, 09:32
Михайло Рудинський здійснив неоціненний внесок у питання дослідження історії Полтави.
29 серпня, 20:59
Він був не лише майстром спорту з вільної боротьби, але й відданим сином гордого аварського народу, яким його і пам’ятатимуть.
03 липня, 15:49