«Український Гомер»: життя і творчість Уласа Самчука
Той, хто відкрив Україну світові: Улас Самчук і його боротьба
«Належимо до племені людського роду, що, можливо, з усіх решти племен світу найтяжче переживає втрату землі предків», — Улас Самчук.
«Нарід, який стає до змагу за своє існування, нарід, який кладе на терези все, чим жив і живе, нарід, який жертвує кров’ю своїх ліпших з-поміж найліпших, — розуміється, що такий нарід, коли він має хоч трохи живої біологічної сили, не може дозволити собі такої слабкості, як м’якість, як вибачливість до певних обставин, як той чи інший сегмент. Тільки тверда, послідовна, вперта до останнього віддиху, до останньої краплі крові боротьба».
20 лютого 1905 року у селі Дермань на Рівненщині в заможній селянській родині Олексія Антоновича й Настасії Улянівни Самчуків народився один із найвизначніших українських письменників ХХ століття — Улас Самчук. Зарубіжні дослідники називали його «українським Гомером», підкреслюючи, що він відкрив світові досі невідому Україну.
Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай», низки повістей, оповідань і статей. Він одним із перших розповів світові про трагедію Голодомору 1932–1933 років. У 80-х роках точилися розмови про висунення Уласа Самчука на Нобелівську премію за «Волинь», але, на жаль, цього не сталося.
Історією та літературою Улас Самчук захопився змалку, тим більше, що саме місце народження до цього спонукало — Дерманський монастир, настоятелем якого свого часу був відомий полеміст Мелетій Смотрицький, здавна був своєрідним інтелектуальним центром. Саме тут, у чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Святофеодорівській учительській семінарії, розпочав 12-річний Улас навчання. Пізніше була Кременецька українська мішана приватна гімназія імені Івана Стешенка.
Перед закінченням гімназії Уласа Самчука призвали до польського війська (гарнізон міста Тарнова), однак він дезертирував і втік до Веймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит у одного міщанина — розвозив по копальнях і гутах залізо. Як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову.
Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежках» з’явилося у 1926 році в журналі «Духовна бесіда» у Варшаві, а з 1929 року він почав постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (Львів), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою». У 1933-му народжується художньо-психологічна повість «Марія» — перший художній твір про злочин Голодомору (побачив світ у 1934 році у Львові).
У 1929 році Улас Самчук переїжджає до Праги, яка на той час була одним із центрів українського наукового та культурно-мистецького життя в еміграції, вступає до Українського вільного університету, входить до Студентської академічної громади. Утім, жодного вищого навчального закладу закінчити йому так і не вдалося, тому більшість наук довелося опановувати самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше — французькою мовами.
У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, головою якої став Улас Самчук. Був учасником буремних подій у Карпатській Україні у березні 1939 року, на певний час навіть потрапив до в’язниці.
У 1941 році в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, Самчук перебрався через український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською. Письменник вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. У «Волині» тоді ж працював молодший брат Симона Петлюри Олександр. В газеті друкувалися статті й вірші Євгена Маланюка, Олега Ольжича й Олени Теліги. Також Улас Самчук зорганізував у Рівному видання дитячого часопису «Орленя».
Після війни Улас Самчук емігрував і деякий час жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух). Після переїзду до Канади у 1948-му був співзасновником Організації українських письменників «Слово» та Світового конгресу українців.
Письменник помер 9 липня 1987 року. Похований у Торонто.
«Православіє, опричина, Святейший синод і нарешті большевицький комунізм з ЧК — ось основа, на котрій спочивала й спочиває імперія Кремля», — писав Улас Самчук про сучасну йому росію.
У 1933-му Улас Самчук пише художньо-психологічну повість «Марія» — перший художній твір про злочин Голодомору. Його було надруковано у 1934 році у Львові. «Присвячую матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933», — написав Самчук.
Він також автор одного з перших романів у світовій літературі про радянську систему ГУЛАГу — «Темнота» (1957). «І якщо перший роман перекладався англійською і французькою, проте наклади, не без втручання російських спецслужб, були знищені, то другий світ ще не знає», — писав Петро Кралюк.
Після появи «Темноти» за Самчуком стежили радянські спецслужби, а в радянських виданнях розпочалося його цькування.
У шкільній програмі роман «Марія» про Голодомор в Україні, уривки з роману «Волинь» та стаття «Нарід чи чернь?» були введені для обов’язкового вивчення на початку незалежності України.
Але у 2012 році, за часів президентства Віктора Януковича, коли міністром освіти і науки був Дмитро Табачник, низка авторів та творів, які відігравали роль у формуванні української національної свідомості, зникли зі шкільної програми. Вилучили зі шкільного курсу української літератури й твори Уласа Самчука, зробивши їх лише рекомендованими для позакласного читання.
Це рішення лишається чинним і досі. У 2022-му Рівненська обласна рада звернулася до міністра освіти і науки України з проханням повернути Самчука в обов’язкову програму української літератури.
«Для образності мусимо уявити собі якийсь один стрижень цілого великого чиряка, що так болить і гниє на тілі Европи й цілого світу. Навколо того чиряка концентрично кружляє цілий концерн більших чи менших болячок, які оточують собою цілу ту нерозумно-заплутану систему… Тим-то стрижнем був і є Кремль Москви.
…Іван Жорстокий, Петро Великий, Микола І-й, ІІ-й, Распутін, Ленін, Сталін. Ось цілий ряд постатей, на тлі чинів котрих снувалось страшне полотно історії Сходу. Далі — Достоєвський, Толстой, Арцибашев, Мережковський й Горький, ось ті постаті, що кинули в далечінь будучого страшні гниючі тіні, які ціле людство скутали гниючим мороком каторги, запахом пролитої крови, гниючих струпаків та безпросвітним відчаєм нерозумно страдаючої хаотичної души.
Батіг, кайдани, каторжанська пісня «Сонце всходить і заходить», що різко міняється на «Хох, яблучко, та куда котішся», — ось класичні зразки національних ознак культури того дивовижного племені. Православіє, опричина, Святейший синод і нарешті большевицький комунізм з ЧК — ось основа, на котрій спочивала й спочиває імперія Кремля…»
«Ми вернемося в свою велику, вимучену, вистраждану землю предків. Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні; вернемось не тільки як жива матерія, а і як живий дух, вернемось, і то передовсім у продовженні…».
