Ницість в шароварах

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).

Ви чули? Вони вибачилися.

Ну принаймні 1+1 і Квартал вважають, що це було вибачення: канал виріже тупий жарт із Youtube версії шоу, а Квартал — «.ми хотіли показати, що ніколи не пізно вчитися говорити українською». Тобто усі кого порвало на ховрашки від ницості і блюзнірства ситуації, на думку Кварталу, просто не зрозуміли творчого задуму. 

Ані розірвання контракту із фабрикою шовіністичних антиукраїнських ржаків, ані кардинальної зміни розважальної інфополітики що у каналу, що у Кварталу не буде. Ну, власне не дивно, бо…
Вся ситуація не про гумор.

Це (розуміють вони це чи ні) реалізація куди більш ширшого явища, що має коріння в кабінетах Луб’янки та інших адрес, де формувалася радянська доктрина возвеличення «русского» на тлі приниження нацменшин. І тут варто зафіксувати кілька моментів… 

Момент перший — шовіністичне приниження через примітивний гумор було цілком плановою і контрольованою політикою та інструментом ліплення радянської нації. На основі російської, ясна річ. Це працювало просто, старші віком можуть пам’ятати анекдоти, котрі висміювали «глупість і примітив» чукчів (це  увійшло в меми просто), «провінційну простодушність» українців, ще більшу «простоту» молдован, «розсипайство грішми і любовні пригоди» грузинів… із напливом гастарбайтерів до Москви — погану російську і чужорідність в мегаполісі узбеків, казахів, дагестанців…

Усі ці гумороподібні конструкції легко заходили в примітивні розуми радянської  і пострадянської людини. Їх використання привчало народонаселення СРСР, а потім і СНД, що зверхність до національних «квартир», це норма. 

Цю імперську зверхність культивувала Москва в різний спосіб і ще до СРСР. Просто на певному етапі генсеки підхопили і розвинули ідеологічну канву царів. Це було потрібно Сталіну для ілюстрації радянського плавильного котла — з одного боку, дивіться, які у нас тут є «нац.недоліки», але ми (Москва) їх приласкали-пригорнули і вони одразу стали кращими (російськомовними і взагалі - росіянами). Щоб ілюструвати цю радянську «еволюцію» була потрібна стартова національна точка і фінальна — радянська людина. 

Для досягнення використовували різні культурні ніші. Щось типу компліментарно, ансамбль ім. Вірського, наприклад. Або наявність на офіційних радянських концертах Мусліма Магомаєва, Надії Чепраги, Вахтанга Кікабідзе, Софії Ротару, Анне Вескі, Лайми Вайкулє, ВІА «Вєраси» та інших. А щось — навпаки. 

В гуморі працював фактор Штепселя і Тарапуньки, де українець був простакуватим, а росіянин типу інтелігентніший і розумніший. До слова, формулу Штепселя і Тарапуньки потім використав Зеленський у Сватах — хто мав нещасті бачити, можуть помітити як подані російські і українські старші в родині. 

Отже — збиткуватися і насміхатися над національним, щоб показати його забитість, провінційність, другорядність, було цілеспрямованою політикою як в СРСР, так і Росії.

Момент другий – реалізатори.

Хтось пам'ятає, звідки взявся Масляков? У витоків КВК стояв не він. Зі слів самого Маслякова він опинився випадково і навіть після закриття проєкту (наприкінці  71 року) не бачив в тому якоїсь творчої біди. Але потім КВК відродили. 

Буремні вітри перебудови — партноменклатурно-КДБшна машина скидає радянську шкіру і адаптовується до капіталістичних реалій. Здається  версія, що КДБ досить оперативно взяло під контроль Маслякова і КВК як  явище, озвучувалася не раз. Вочевидь, вона має усі підстави бути правдою – цензура із потрібними акцентами в КВК була зажди помітна. Це був дозований вентиль скидання напруги через сміх. 

Але головною задачею КВК було в лайтовій шоу-манері реалізовувати традиційні для ідеології імперії задачі — принижувати васалів і возвеличувати титульну націю. В росії так працює. Але чому це культивується в Україні?

Ще 2019 року Радомир Мокрик написав для видання  «Збруч» статтю «Ницість в шароварах». Ось цитата звідти: 

«…процес (створення знущального образу українця) набув розмаху якраз в радянські часи і поступово викристалізував певний стереотипний образ — потішного простакуватого хохла. В шароварах, з оселедцем і салом. «Племя поющее и пляшущее» за Миколою Гоголем.

В часи незалежності цей стереотип активно культивувала саме комедійна студія нинішнього Президента України. Сам Володимир Зеленський радо одягав вишиванку з шароварами і жував сало на сцені Кварталу, при цьому смачно «шокаючи» і «гекаючи». Постколоніальний синдром не обмежувався творчістю Володимира Зеленського та сценою Кварталу: серіали на кшталт «Сватів» та «Великих вуйків» успішно йдуть на близькому для Президента каналі 1+1, а вдячні українці мільйонами захоплено сміються з пародій на самих себе. Не усвідомлюючи, що це безпосередній спадок принизливих штампів про меншовартість українців, який прямим ходом перекочував з радянського минулого.» (с)

Як бачимо, навіть Велика війна не змінила світогляд дітища Зеленського. Враховуючи відсутність жодної реакції особисто Президента на ганебний випадок в новорічній програмі — сам Зеленський також не вбачає нічого поганого в шовіністичних жартиках. 

Той же Радомир Мокрик на своїй сторінці в ФБ відрефлексував і на скандальний випад в бік Скадовська. При чому наголосив, що проблема примітивного гумору стосується не лише Кварталу… 

Цитую: 

«…наші «гумор-шоу» продовжили цю (російську практику приниження через гумор) стратегію розвивати. В цьому не складно пересвідчитись переглянувши деякі новіші номери Кварталу або Дізеля. Висміювання або глумління над національно-мовними особливостями продовжилось на постійній основі. Не тому, що це якась хитра і продумана колонізаторська стратегія (майже впевнений, що автори про це не задумуються), а тому, що це працює. «Зал» рже, «зал»  до такого звик. Саме тому, що публіці таке подавали десятиліттями. Справді, що може бути смішніше, ніж висміювання «засідання львівської міської ради», де всі сидять у вишиванках з вусами чи специфічної мови закарпатців, правда ж?

Те, що вони зараз зробили в номері зі Скадовськом — це інша грань тієї самої історії. Ситуація змінилась, але ідеї ні. Зараз «не модно» висміювати вусатих галичан у вишиванках — зараз «україноцентричність» в тренді. Але нічого кращого, ніж те саме приниження до якого вони звикли,  автори не придумали. Просто перекинулись на жителів інших регіонів. Регіонів, де люди зараз страждають і борються за життя.» (с) 

Навіщо так діє росія — зрозуміло. Навіщо це культивують в українському телепросторі? Чи історія контролю КДБ\ФСБ не завершилася? 

Але найболючіше питання – навіщо український глядач досі хоче принижувати себе переглядом ТАКОГО продукту?