Нобелівська хвороба

Чому деякі з найбільших вчених світу зрештою божеволіють ?

Легко висміювати нобелівських лауреатів, що збилися зі шляху, але ексцентричність часто супроводжує геніальність. Ми маємо виявити деяке співчуття.

Здобуття Нобелівської премії в галузі природничих наук, можливо, є найпрестижнішим досягненням у світі. Це справжній золотий квиток. У професійному плані нобелівський лауреат у галузі фізики, хімії чи медицини може провести залишок своєї кар'єри будь-де, вивчаючи все, що йому заманеться. Лауреати стають виразниками інтересів своїх галузей, очолюють інститути чи урядові установи. Вони є вершиною людських досягнень.

Але слава має і зворотний бік. Лауреатів часто просять висловитися з питань, що виходять далеко за межі їхньої компетенції. Це може загрожувати, особливо якщо тема зачіпає широкий суспільний інтерес, наприклад, політику, релігію чи інопланетян. Стівен Хокінг, хоч і не був Нобелівським лауреатом, регулярно опинявся у подібних ситуаціях – і часто говорив неймовірно дурні речі.

Є й професійне "підводне каміння". У той час як більшість успішних вчених вирішують проблеми, що вирішуються, нобелівському лауреату часто важко зосередитися на чомусь, крім найграндіозніших завдань. Альберт Ейнштейн зробив стільки чудових відкриттів, що міг би отримати ще чотири Нобелівські премії, але натомість він провів свої останні роки в безплідній погоні за великими єдиними теоріями всього. Так само і Стівен Вайнберг, ще один гігант у цій галузі, десятиліттями мучився теорією струн, ганяючись за своєю “остаточною теорією”. Нобелівський лауреат Річард Хеммінг описав це так: “Тепер він, як ще один лауреат, міг працювати лише над великими проблемами”.

Велика проблема полягає в тому, що все це часто призводить до розвитку у лауреата так званої “нобелівської хвороби” – жартівливого терміна, що описує зарозумілість та необґрунтовану самовпевненість, які часто супроводжують здобуття Нобелівської премії.

Шокуюча поведінка Шоклі

Вільям Шоклі був одним із винахідників сучасного напівпровідникового транзистора в Bell Labs (Він подбав про те, щоб усі про це дізналися: привласнив собі авторство робіт своїх колег і намагався витіснити їх із патентної програми). За це та інші відкриття Шоклі разом зі своїм колегою Джоном Бардіном отримав частку Нобелівської премії 1956 року. Бардін, відомий своїм скромним і поступливим характером, втомився від поведінки Шоклі і пішов із Bell, ставши професором. На цій посаді він звернувся до проблеми надпровідності. Його нова робота принесла йому другу Нобелівську премію з фізики.

У Шоклі, навпаки, розвинулася нобелівська хвороба. Він заснував першу компанію з виробництва транзисторів у Силіконовій долині, а його репутація та інтелектуальні здібності залучили до неї молодих фізиків. Однак здобуття премії розкрило найгірші риси Шоклі. Його параноя розрослася настільки, що він змушував своїх співробітників проходити перевірку на детекторі брехні. У поривах самолюбування він змушував співробітників працювати над своїми геніальними, але непрактичними ідеями і принижував їх, коли ті зазнавали невдачі.

Зрештою його зарозумілість змусила "зрадницьку вісімку", як він називав своїх талановитих протеже, піти. Надалі ці люди прославилися своїми блискучими роботами: започаткували компанію Intel, винайшли технологію сучасних мікросхем, створили інтегральні мікросхеми.

Після цього краху Шоклі повернувся до наукової діяльності, але поступово залишив фізику і поринув у питання раси та інтелекту, що зрештою призвело до того, що він став публічним представником євгеніки. Він обрушився на свою першу дружину за її нібито "неповноцінну" генетику, яка зробила його дітей не дуже розумними, здав сперму в спеціальний банк сперми нобелівських лауреатів і заборонив відвідування університетських містечок. На момент своєї смерті Шоклі став справжнім психом, який записував свої розмови з репортерами, які, у свою чергу, тролили його, щоб посміятися.

Від науки до псевдонауки

Інший фізик, Брайан Джозефсон, отримав премію за одиночну роботу, виконану у віці 22 років і яка стала основою його докторської дисертації. Якщо попереду ще 40 років діяльність, то як повторити цей успіх? Ніхто не повинен був засумніватися в геніальності Джозефсона та його прагненні нових ідей. Зрештою, він захопився трансцендентальною медитацією, яка, мабуть, призвела його до півстолітнього вивчення телепатії, парапсихології, психокінезу та інших нью-ейджевських фішок.

Джозефсона не зупинила нищівну критику з боку колег. Він продовжує шукати справжніх екстрасенсів та паранормальні явища. Крім того, він захоплюється холодним термоядерним синтезом.

Подібна кар'єрна немилість спіткала і деяких інших лауреатів: Джеймс Вотсон, один із відкривачів структури ДНК, пізніше зажив слави расистом. Лайнус Полінг останніми роками свого життя займався пропагандою різних видів альтернативної медицини. Він так добре пропагував помилкову ідею про вітамін С як про засіб від старості, раку та застуди, що багато людей і досі приймають вітамін С, коли починають хворіти. Люк Монтаньє, один із першовідкривачів ВІЛ, надалі став публічним прихильником різних вкрай сумнівних медичних теорій.

Співчуття до хворих на Нобелівську хворобу

Легко висміювати лауреатів, які захворіли на Нобелівську хворобу. Кому буде шкода впертої чи зарозумілої людини, яка несе нісенітницю?

А коли до цього додається ще й тягар слави, це може вивести деяких дивакуватих геніїв за межу. Нам слід виявляти симпатію: адже для когось нобелівська хвороба – це побічний ефект справжньої величі.