Останній бій комдива Кучеренка
Фронтові дороги звели батька й сина, разом вони й загинули
Меморіал Солдатської слави у Полтаві… Вічний вогонь… Поруч – гранітні плити, під якими лежать ті, хто загинув, визволяючи наше місто та область… Біля одного з надгробків відвідувачі Меморіалу зазвичай обов’язково зупиняються. Напис на мармурі змушує задуматися: «Командир дивізії, Герой Радянського Союзу гвардії полковник Кучеренко Микола Пантелеймонович і його ад’ютант, рідний син старший лейтенант Кучеренко Микола Миколайович, 1945».
Як загинули батько й син?
Чому вони поховані разом? І чому саме тут, хоча дата смерті вказує на 45-й рік, коли війна була вже далеко від Полтави?
Ось на ці запитання ми й спробуємо відповісти, адже, на жаль, Кучеренко досі залишається у нас «маловідомим» героєм.
Микола Пантелеймонович Кучеренко – наш земляк. Народився він 1 березня 1907 року в селі Білухівка Карлівського району, де закінчив неповну школу. У 20-річному віці був призваний до лав Червоної армії, вчився на піхотних курсах, а пізніше, як одного з кращих бійців, його направляють на прискорені курси підготовки командирів «Выстрел».
Із перших днів війни Микола Кучеренко на фронті; будучи молодим лейтенантом, одразу ж зарекомендував себе відважним і тямущим командиром. Саме тоді армія відчувала дуже гостру потребу в таких командирах, і Кучеренка направляють на навчання до Військової академії імені М.В.Фрунзе. І знову ж – на передову: воював на Північно-Західному і 1-му Українському фронтах, двічі був поранений.
У січні 1943-го 34-річного Кучеренка призначають командиром 302-ї стрілецької дивізії, яка на той час вела бої на Донбасі, а пізніше брала участь у визволенні Києва. Пам’ятаєте фільм «Батальйони просять вогню»? Там в одному з епізодів командир дивізії полковник Івєрзєв хапає автомат і сам кидається на поле бою, аби підняти в атаку необстріляних іще бійців. Ось таким був і комдив полковник Кучеренко ! Він теж мав «звичку» особисто водити солдатів у атаку, а в одному з боїв, очоливши групу бійців, наніс такий несподіваний удар ворогові з флангу, що німці в паніці тікали, кидаючи зброю…
Особливо тяжкими для дивізії стали бої за Тернопіль. Ось як описує це Костянтин Симонов, який був тоді фронтовим кореспондентом, у своїх спогадах «Різні дні війни»:
«В городе идут уличные бои, немцы бомбят окраины, но мы уже восстановили одну колею железной дороги, идущую через станцию Тернополь. Все кругом дымится от разрывов, а через еще не взятый город с одного участка фронта на другой по рокаде проскакивают товарные поезда. Дым над домами стоит сплошной стеной. В конце улицы две наши самоходки со стуком прямой наводкой бьют в стену дома… В штабе дивизии – план города, на котором пронумерованы кварталы. Взятые нами дома обведены красным карандашом, оставшиеся у немцев – синим. Некоторые обведены дважды – по синему красным. Это те, которые взяты сегодня утром. Командир дивизии полковник Кучеренко говорит, что, по его сведениям, в городе обороняются остатки охранной дивизии СС, остатки пехотной дивизии и офицерский штрафной батальон.
Спрашиваю: «Как дерутся немцы?» Смотрит на меня, как на человека, задавшего дурацкий вопрос, и отвечает со злобным одобрением: « Здорово сопротивляются, сволочи!».
Перед началом артподготовки, после которой будет новая атака, идем на наблюдательный пункт. Узкий высокий трехэтажный дом. Артиллерист – майор, совсем еще молодой безусый юноша с тремя орденами, сидит перед стереотрубой в плетеном кресле, как на даче. На кушетке – вышитые подушки. На стене – распятие… За сегодня взято всего два дома. Звонит командарм Черняховский. По лицу командира дивизии видно, что он получает разнос. – Есть... Есть... Будет сделано. Кладет трубку. Снова берет. Вызывает к себе командиров полков. Ставит задачу. Пока ждет их, «ругательски ругает» Тернополь за крепость и толщину стен, за глубокие подвалы, из которых никак не выбьешь немцев, за узкие кривые улицы в центре, где и самоходкам-то не развернуться, чтобы бить прямой наводкой. Говорит про командующего беззлобно: – Конечно, ругается. А меня самого уже тошнит от этого города. Восьмой день чикаемся и не можем забрать последние три квартала. Сегодня опять взяли только два дома, точнее – полтора. Про один сообщили, что взят, а потом оказалось, что немцы продолжают вести из него огонь. Командир дивизии в ярости звонит командиру полка: зачем наврал? Тот упорствует, что дом взят и там находится его командир батальона. – Соедини меня с ним! В конце концов командира дивизии соединяют с командиром батальона, который действительно сидит в подвале этого дома. Оказывается, командир батальона действительно ворвался на первый этаж и даже протянул туда связь. А потом оказалось, что на втором и третьем этажах немцы. И их все еще не могут выбить оттуда. Сначала считали, что вот-вот, с минуты на минуту выбьют и не стали уточнять первоначальное донесение. Из-за этого погибло несколько солдат, сунувшихся в открытую по улице мимо дома, который, по донесению, считался занятым нашими… Командир дивизии багровеет от гнева, кричит в телефон: – Не терплю лжи! Есть у тебя совесть? Если через час не приведешь положение в соответствие с донесением, отстраню! Бросив трубку, молчит, колеблется. Видимо, очень не хочется уточнять обстановку. Уже донес наверх, что занято два дома, а на поверку – один. Потом вздыхает, берет трубку и все-таки доносит наверх действительное положение и долго покорно слушает по телефону неприятности. Слушает, закрыв глаза от усталости. …Между прочим, только сегодня узнал, что адъютант Кучеренко , молодой лейтенант, с которым мы всюду ходили в эти дни, его собственный сын. Если бы не случайно услышанный разговор, я, наверное, так и не узнал бы об этом. Ни от отца, ни от сына. И не понял бы по их отношениям. Быть может, это и мелочь, но, пожалуй, важная... »
«Дрібниця» й справді важлива: навіть не всі в дивізії знали, що комдив і його ад’ютант – це батько і син, адже на людях вони за жодних обставин субординацію не порушували. Всі думали, що однофамільці.
Кажуть, що їхні дороги перетнулися на війні випадково (за деякими свідченнями, навіть у госпіталі, де обоє лікувалися після поранень)… На той час уже стало зрозуміло, що перемога не за горами, і батькове серце щось підказало: син – такий же запальний, як і він, – має бути поруч, аби вберегти…
Якби ж знати тоді!..
14 квітня 1944 року після упертих і тривалих вуличних боїв війська 60-ї армії Івана Черняховського, у складі якої була і 302-а дивізія Миколи Кучеренка , повністю розгромили оточений німецький гарнізон Тернополя, а дивізія отримала почесне найменування «Тернопільська». Та напруження на фронті не спадало. Під час однієї з операцій, одержавши наказ атакувати ворога, Кучеренко вирішив не чекати ранку: пройшовши вночі десятки кілометрів, підрозділи його дивізії опинилися в глибокому тилу німців. Ошелешені таким «нахабством», гітлерівці стягнули сюди всі «вільні» танки й рушили на наших воїнів кількома ешелонами. Але й тут Кучеренко не розгубився: розташувавши всю свою артилерію по колу, а піхоту в центрі, він наказав підпускати ворожі танки якомога ближче й розстрілювати їх прямою наводкою…
Понад годину тривав жорстокий бій, у результаті якого німці втратили 56 бойових машин, але так і не здолали опору кучеренківців! 302-а стрілецька Тернопільська Червонопрапорна дивізія під командуванням полковника Кучеренка відзначилася і в боях за Краків: форсувавши річку Ніда, її бійці захопили плацдарм на західному березі, а в ніч на 19 січня 1945 року першими ввірвалися до Кракова й спільно з частинами 4-го гвардійського танкового корпусу оволоділи містом. У ході цієї операції дивізія завдала ворогові значних втрат: одних лише полонених було захоплено кілька сотень, понад дві тисячі гітлерівських солдатів і офіцерів убито й поранено…
Наприкінці березня 1945 року дивізія полковника Кучеренка вийшла на рубіж річки Одер у районі Вроцлава. 30 березня командувач і його ад’ютант знаходилися на командному пункті. Намагаючись зупинити форсування ріки нашими військами, німці вели шалений артилерійський вогонь. Один зі снарядів влучив у командний пункт… Певне, щось передчуваючи, полковник ще напередодні просив своїх бойових побратимів: «Раптом що… Хочу, аби поховали на батьківщині…». Одного лише уявити не міг полковник: що цей заповіт стане заповітом і для сина Миколи, з яким вони разом «повернуться» на Полтавщину. І хоч в умовах воєнного часу навіть командирів високого рангу прийнято було хоронити там, де вони загинули, ніхто не наважився тоді порушити заповіт комдива . Указом Президії Верховної Ради СРСР за зразкове командування дивізією в ході Вісло-Одерської операції і проявлені при цьому особисту мужність і героїзм полковнику Миколі Пантелеймоновичу Кучеренку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його подвиги відзначені й трьома орденами Червоного прапора, орденами Суворова ІІ ступеня, Великої Вітчизняної війни І ступеня, багатьма медалями. Іменем героя названо вулиці у Тернополі й Полтаві. Є вулиця імені Кучеренка і в його рідній Білухівці.
І насамкінець – знову процитуємо Симонова:
«Остается сказать об одном: сравнительно недавно полученном письме, которое связано с Тернополем. В моих корреспонденциях военного времени имя и фамилия Николая Пантелеймоновича Кучеренко, в дивизии которого я был, не упоминались. В «Красной звезде», как того и требовала военная цензура, указывалось только звание и первая буква фамилии – «полковник К.» Но угадать, о ком шла речь в этих корреспонденциях, его сослуживцам, видимо, было нетрудно. Свидетельством этому оказалось письмо, полученное мною от полковника в отставке В.П.Грузенберга: «...После Вашего отъезда из Тернополя я был назначен в дивизию полковника Кучеренко, в которой и продолжал службу до дня гибели т. Кучеренко и его сына. Полковник Кучеренко и его сын были убиты одним снарядом на наблюдательном пункте дивизии, и по желанию т. Кучеренко, высказанному за неделю до смерти, их тела были похоронены на родине, в г. Полтаве. В этом году мне довелось быть в Полтаве, где на центральной площади похоронены Кучеренко – отец и сын. Вспомнив о Вашей корреспонденции, я подумал, что, возможно, Вам будет интересно знать о судьбе людей, которых Вы упоминали...»
Залишається лише додати, що полковник Грузенберг не помилявся, коли писав, що Кучеренки поховані на центральній площі міста. Так воно й було. Адже і генерала Олексія Зигіна спершу теж поховали на Жовтневій площі (тепер Кругла), неподалік від пам’ятника Слави. Там була і могила Кучеренків – правда, з дещо іншим, ніж нині, написом на гранітній плиті: «Командир дивизии, Герой Советского Союза гвардии полковник Николай Пантелеймонович Кучеренко и его адъютант, родной сын ст. лейтенант Кучеренко Николай Николаевич погибли за Родину 30. III.1945 г.»
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
