П’ять зауважень стосовно програми розвитку УІНП

Нещодавно я писав про перспективи політики української національної пам’яті у зв’язку з призначенням нового директора УІНП Антона Дробовича. І ось знову доводиться повертатися до цієї теми, бо днями Дробович презентував своє «Нове бачення роботи УІНП», ще раз озвучив завдання і навіть назвав історичних персонажів, навколо яких можна побудувати політику об’єднання українців.

Давайте все це розглянемо. Спочатку зазначу, що такий важливий документ складений поспіхом, бо в ньому присутні друкарські помилки, які місцями паплюжать сенс. Наприклад, в переліку тем (пункт 2 «стратегічних кроків»)  ми бачимо слово «катастрофа», яке незрозуміло до чого відноситься (винесу припущення, що тут ішлося про Чорнобильську катастрофу).

А в пункті 4 присутнє малозрозуміле словосполучення «Недержавні актори». Мабуть, тут мались на увазі не актори, а автори, хоч так само залишається малозрозумілим, що таке «недержавний автор»? Автор, який не отримує зарплату від держави? Чи як?

Тобто бачимо, що такий серйозний документ виявився погано відредагованим, що, як на мене, в принципі є неприпустимим для документів подібного рівня. Тепер стосовно його сутності.

Пріоритети, стратегічні кроки і кроки в перші шість місяців «нового УІНП» ви можете побачити самі. Висловлю свою думку стосовно деяких моментів.

1. Документ містить явне протиріччя стосовно прагнення сприяти «суспільному діалогу», «критичному мисленню», популяризації «складних тем», одночасно з переліком цих тем (пункт 2 «Стратегічних кроків»). Бо жодна з перелічених тем апріорі не є «складною». Навпаки, вони доволі однозначні і практично не допускають подвійних трактувань. Звісно, можна «критично осмислювати» певні деталі, проте, якщо розглядати всі ці проблеми саме в українському контексті, то жодного «критичного мислення» тут не потрібно – все і так очевидно.

2. Оскільки в нас планується «реалізація міжнародних проектів діалогу» і вироблення «ціннісної рамки», в межах яких обов’язково зазначено «засудження геноцидів» і «спільні підручники», то це означає, що ніякого «критичного мислення» чи «складних тем» не передбачається. Навпаки, все буде суто в руслі сучасних європейських ліберальних парадигм трактування історії, без жодного відхилення.

3. Дійсно, складні теми, такі як національно-визвольна боротьба першої половини ХХ століття, її різноманітні аспекти і особливо, участь українців у Другій світовій війні, тобто ті питання, які дійсно викликають чимало дискусій і суперечок, судячи з зазначеного документу, підніматися не будуть взагалі.

Кожен регіон буде мати власну історичну пам'ять (хтось про січових стрільців і вояків УПА, а хтось про червоних козаків і бійців РСЧА), а спільної української пам’яті про все це не існуватиме. Я розумію, що добитися формування цієї спільної пам’яті важко, що це найскладніше питання, але ж для того і створюються подібні інституції як УІНП, чи не так?

4. Подобається це комусь, чи ні, але надскладне питання історії Другої світової війни і місце українців в ній наразі є ключовим в плані розбудови української національної пам’яті. Хоча б тому, що цю тему активно експлуатує Росія, а не менше половини території України до сих пір перебуває в її інформаційно-ціннісному полі. І ось де потрібно буде «критичне мислення» – в поборенні старих, але ще таких живих радянських міфів. Тому відсутність з боку УІНП прагнень займатися цими темами і питаннями не може не хвилювати.

5. «Спільні історії країн і регіонів», мабуть призведуть до того, що саме українського в нашій національній пам’яті залишиться дуже мало.

Утім, озвучене Дробовичем прагнення об’єднати українське суспільство не можна не вітати. Зокрема, 11 грудня він заявив: «Інститут національної пам'яті, власне, продовжить пошук героїчних особистостей, але з акцентом на таких особистостях, які будуть об'єднувати українське суспільство, які допоможуть нам нарешті прийти до згоди з таким особистостям».

В якості прикладу Дробович навів художника Казимира Малевича і футболіста і тренера Валерія Лобановського. Що й казати, цікавий вибір персонажів. І стосовно Лобановського, на перший погляд, дійсно влучний. Бо спорт взагалі, і футбол зокрема, це те, що насправді об’єднує, нехай і на короткий час. Наприклад, згадайте українське Євро-2012 і патріотичну ейфорію, яка тоді відчувалася, в тому числі і в Донецьку. І сьогодні важко відшукати щось більш консолідуюче українців, як перемога нашої футбольної збірної в важливому матчі – в цей момент радіють усі, не дивлячись на власні ціннісні орієнтири чи політичні переконання.

Зазначу, що спортивна тема давно використовується в пропаганді. За прикладом далеко ходити не треба – в Росії протягом останніх років зняли три успішні, касові фільми на спортивну тематику, і всі вони містять в собі об’єднуючі суспільство ноти.

Проте, значення спорту для національної консолідації не треба перебільшувати. Бо вплив його короткотривалий і не глибокий. Згадуваний приклад Донецька-2012 тут найбільш промовистий.

Це легко пояснити, бо «спортивну пам'ять», як на мене, можна віднести до пам'яті народу. Але ж це не пам'ять нації! І створювати національну ідею навколо спортивних перемог не вийде при всьому бажанні, бо немає в них тої глибини, яка б запалювала серця мільйонів через століття.

Про князівських дружинників чи козаків Хмельницького навіть зараз знають чимало людей. Але хто, крім фахівців звісно, згадає, кого там перемогла українська збірна 30 років тому? Саме тому є герої-спорту, а є – герої-державники, чи герої-бійці. І внесок тих чи інших в історію незрівнянно відмінний.

Популяризувати історію спорту звісно треба, бо вона не менш цікава, ніж політична чи воєнна, але робити з неї панацею від усіх «історичних бід»? Ні, то не спрацює.

Що ж стосовно художника Малевича, то особисто для мене велика загадка, як його образ буде використаний для консолідації українського суспільства і національної пам’яті.

Підсумовуючи зазначу, що попередні мої прогнози поки справджуються: в політиці національної пам’яті Україна продовжує рухатися ліберальним шляхом. І тепер в цій пам’яті буде значно менше героїчного і патріотичного. А що прийде на заміну згодом побачимо.

Спеціально для «Останнього Бастіону»