Пануй Британіє у Східній Європі, але пам'ятай про незалежну Україну

Ми спостерігаємо з боку Лондона великий цикл рішень, які вестимуть до підвищення публічної суб'єктності та будуть подані якнайбільше жорстко, демонстративно і з бажаним черговим ефектом від "Global Britain", яка, мовляв, повернулася. Насправді Britain була Global завжди.

Її роль не дуже істотно різко розвернулася на тлі Brexit'у. Хоча цей вияв вважається найбільш публічним маркером нової британської самостійності.

Десь між 1946 і 2000 роками було дуже часто проговорено пусту (по суті пропагандистську) тезу про Британію як своєрідний додаток США і навіть нову криптоколонію Штатів. Ба більше: це розповідав один із міністрів закордонних справ Британії Робін Кук, він же – виходець із Робітничої партії.

Насправді ж оцінювати цю тезу слід таким чином, що вона цілком лягала у дуалізм двох моделей існування Британії та її зовнішньої політики:

1. Атлантизм (курс на зближення зі США і своєрідна внутрішня протидія спробам глибшої консолідації ЄС у монолітну наддержавну структуру);
2. Континенталізм (курс на орієнтацію на Європейський союз, Париж і Берлін, і своєрідна конкуренція зі США за контроль над колишніми колоніями).

Власне з цих двох рішень Кук був радше на боці континенталістів. Незадовго до власної загибелі за досить загадкових обставин (раптова зупинка серця під час прогулянки в горах) він встиг назвати "Аль-Каїду" дітищем західних спецслужб, натякаючи зовсім не на британські.

До всього Кук був противником операції США в Іраці 2003 року, а на його похорон прилетів міністр закордонних справ Німеччини Фішер, при цьому там не було британського прем'єра й однопартійця Кука Тоні Блера, який більше був зорієнтований на США. Словом, цікава і непересічна особа саме існування якої доводить нам глибину і давність внутрішніх конфліктів між західними державами, які очевидно не вщухали ніколи, але велися передусім не силою зброї, а інтригами, політикою, руками розвідок і чужими лобами.

Саме цей модус оцінки британської політики варто тримати в голові – економічні та воєнні сили Британії стоять позаду американських, а вплив на Європу – позаду німецького. Однак висока якість британської стратегічної культури, розвідка й інші бонуси не дають британців записати так відверто у "імперії минулого", як це часом робиться щодо Іспанії.

Протидія РФ в широкому сенсі є лише підмножиною значно глибшого і більш важливого конфлікту британців з осердям континенталізму – Німеччиною, який взагалі носить ледве не екзистенційний характер. Власне, британці перші у світі стали тим, що називається первинною політичною модернізацією, першою індустріальною імперією.

Німці ж – перший зразок вторинної політичної модернізації й успішної, але пізнішої індустріалізації, теж з величезними претензіями на участь у поділі колоній, ресурсів та розповсюдження впливу. Німецький бізнес, технологічне лобі прагне отримати ще більші зиски від російської сировини – постачати її більше і дешевше, і навряд чи ця історія всуціль має розглядатися з України виключно як ідея корумпування росіянами Німеччини, яка нічого не підозрює.

Поява цілої плеяди незалежних держав Східної Європи у міжвоєнний період дуже мало відповідала можливостям сполучити німецьку технологію із російською сировиною, побічно була так само вигідна Британії: поблизу нашого кордону це питання вирішувалося створенням Польщі, але набагато більш показовим виявилося рішення Лондона про підтримку незалежності трьох невеликих балтійських держав (які, станом на 1919 рік, ще не досить впевнено контролювали власний простір).

На Балтиці, поміж усього іншого, естонці, литовці та латвійці зіткнулися з величезним опором німецького населення (остзейські німці). Адже колишні вояки армії кайзера Вільгельма II воювали у лавах Балтійського Ландверу і Західної Добровольчої Армії німецького шпигуна в російській формі Бермондт-Авалова передусім з молодими країнами Балтії, ніби торуючи надважливий прямий кордон між Німеччиною та Росією.

Одночасно в 1919 році більшовики так само йшли до прямого кордону з Німеччиною, та і стратегічно важливий Петроград був аж надто поруч від балтійських держав. Британці підігнали власні воєнно-морські сили й висунули ультиматум того ж року, яким виключали подальший наступ більшовиків: ідея спільного російсько-німецького кордону розтанула, незалежність трьох республік була збережена, стратегічна мета Лондону частково досягнута.

У подальшому Лондону довелося досить серйозно поступитися місцем США, зважаючи на зростальну воєнну та економічну силу Штатів – після Другої світової війни фунт стерлінгів посунувся і поступився місцем долару, який отримав статус світової резервної валюти. Почалася плавна, хоч і кривава експансія США у колишні колонії Британії, над якими втрачався контроль – по суті, Вашинґтон підхопив тему демократизації та антиколоніальної боротьби, роздмухували розрив із Лондоном для багатьох важливих точок на карті світу.

Далі більше: в арабському світі США і Британія перетворилися на гострих опонентів, що вилилося у Суецьку кризу 1956 року. Британія поступилася багатьома точками, але не віддала остаточну перевагу і не змирилася з одноосібним домінуванням США, хоча безумовно у протистоянні із СССР держави діяли спільно.

Та були показовими й інші етюди. Скажімо, історія про "Кембридзьку п'ятірку", коли британські аристократи вищої проби з МІ-6, не беручи жодної копійки у СССР передали совєцькій розвідці близько 15 тисяч секретних документів протягом кількох років!

Це все мотивувалося нібито лівими поглядами аристократії, та остаточно жоден не був серйозно покараний за ці виливи, що дає можливість трохи розмити уявний антагонізм Заходу із СССР: у разі потреби, совєцького слона могли навіть використати як таран проти інших конкурентів по Західному світу. Щобільше, документи передані КДБ чинили шкоду передусім США, але не самій Британії, що і було фактором м'якого розгляду справ п'ятірки у судах.

Досить дивним виглядало і недавнє затримання німцями одного британського дипломата, який передавав розвідувальну інформацію росіянам. Його будинок нібито спеціально був ідіотськи завішений совєцькою і російською атрибутикою, гербами й прапорцями СССР, знайшлося навіть місце шевронам донбаських проксі-сепаратистів.

Так, ніби британець робив усе, щоби була довіра до легенди про його лояльність до РФ. Не досить обнадійливо виглядає і засилля російських капіталів у Лондоні та навіть обрання сина одного з офіцерів КГБ Лєбєдєва до Палати Лордів – та ця історія крутиться в обидва боки, і в ній можна розглядати як російський вплив на Британію, так і британський на Росію.

Значною мірою вже після Brext'у британська політика була позбавлена тієї стійкості, яку можна було досягати через двоголові коливання між США і ЄС, бо Берлін визначено ключовим конкурентом у внутрішньому західному протистоянні успішних держав першого світу. Власне сама Росія в цих історіях хоч і виступає більше як зручний полігон, джерело ресурсів, ширми для застосування власних стратегій, та і це не має виключати величезної ролі Росії та її загрози, адже власною воєнною силою росіяни розпоряджаються передусім на свій розсуд, хоча рівень стратегічної культури не дозволяє грати на рівні Британії чи Німеччини.

Була досить показова історія з виведенням військ США з Афґаністану, яку Британія публічно вустами топспікерів типу історика імперської школи Ніла Ферґюссона схарактеризувала ледве не як початок глобального занепаду впливу США; у цьому і є нинішня британська позиція по Україні. Штати нібито неспроможні, тож гратиме Лондон і гратиме свою партію, яка лише одним британцям зрозуміла.

Британія виграла для себе досить багато і на критиці рішення США про зняття санкцій з "Північного потоку-2", яке могло свідчити про потепління у відносинах між Берліном і Вашинґтоном. Тепер раунд Лондона дасть змогу спробувати збавити напругу на україно-російському напрямку без бонусів для будь-яких союзів з Берліном, і показові "облети" території – ще один показовий медійний удар по ФРН. 

Позиція арбітра, миротворця і навіть рівновіддаленої, але важливої сторони можуть дати Лондону ще більше самостійності у власних рухах щодо США, тим більше конкурують вони часто за одні й ті ж самі точки на мапі. Але водночас, вічних друзів і ворогів не існує, а лише вічні інтереси.

Багато щодо динаміки російсько-українського конфлікту надалі зможуть прояснити перемовини міністра оборони Британії Бена Воллеса і міністра оборони РФ Шойгу. Вони мають відбутися згодом, та дату і місце ще не призначено.