Перемога з чинним урядом неможлива, бо це – «зелений» цирк на дроті

Психологічна стійкість і зрілість критично необхідні для нашої перемоги. Дарма, що "слугам неукраїнського народу" чхати на здоровий глузд.

В американського письменника-сатирика Джозефа Геллера є роман на воєнну тему "Пастка-22". Сюжет оповідає про бійця, який потрапив у лабети формальної казуїстики й опинився на межі своїх сил.

У подібну пастку намагаються зараз загнати свідому частину суспільства, налигавши їй єзуїтський принцип "не-на-часі", щоби спалити її й без того обмежені ресурси. Спалити ці ресурси у безглуздій діяльності й вивільнити опозиційну нішу для інших суб'єктів.

Нам пропонують відкласти критику чинного уряду до перемоги. Але фішка в тому, що перемога з чинним урядом – неможлива.

Адже цирк на дроті, який виступає на Печерських пагорбах для заспокоєння і підбадьорювання манюпаса поки солідні дяді за лаштунками приймають рішення, є ознакою психологічної слабкості соціуму. Суспільства, що, як мала дитина потребує смоктушки-пустишки, а в умовах війни з противником, який має суттєву ресурсну перевагу, психологічна стійкість і зрілість є критично необхідним чинником перемоги.

Слабкі, позбавлені психологічної цілісності люди можуть час від часу проявляти нечувану впертість, у них можуть ставатися приголомшливі сплески агресії та рішучості. Але у кінцевому підсумку вони все одно ламаються, бо не здатні до тривалих систематичних зусиль, погано тримають удари й бояться глянути правді у вічі.

"Диво на Дніпрі", яке нас так надихнуло і вселило віру у швидку перемогу, є яскравою ілюстрацією означеного феномену. Російські ж функціонери, які готували й схвалювали план "спецоперації, правильно зчитали посил виборів 2019: українцям не потрібна власна держава!

Але вони не врахували ще одного фактора. Переважній більшості Зе-електорату (особливо у Центрі й на Заході країни) і російська держава з її жорсткою соціальною дисципліною та державним мілітаризмом не потрібна.

Типовий, пересічний українець у якого тривале бездержавне існування сформувало стійкі комплекси анархізму і трайбалізму, хоче ситого, безтурботного, позбавленого дисциплінарних обмежень життя. І, коли йому стало ясно, що купити собі таке життя ціною ганьби і зради не вдалося, він несподівано для зарозумілого агресора сказився.

Як писав колись Лєйба Бронштейн-Троцький, що 100 років тому теж мав справу з аналогічним явищем й успішно його здолав, «в українцях прокинувся древній козацький дух. Цей дух змушує творити їх чудеса хоробрості».

Крім того, гучні анонси демілітаризації та денацифікації та дані розвідки про розстрільні списки відрізали ЗСУ (чий особовий склад на відміну від складу лютого- травня 2014 року вже пройшов через АТО і обагрив руки «кров'ю русскіх солдат, русскоязичних младєнцов і бєрємєнних старіков Бомбаса») шлях до відступу. Командувачі вищої й середньої ланки силових структур і службовці елітних підрозділів прекрасно розуміли, що їх чекає в разі перемоги ВС РФ, тож вирішили дати бій.

Усе це разом із сучасною західною зброєю дало кумулятивний ефект і забезпечило важливий тактичний успіх. Але як показали труднощі на Сході та Півдні, чудес хоробрості, сплесків героїзму й уповання на тупість противника явно недостатньо для вироблення переможної стратегії.

Противник, зазнавши поразки, швидко перегрупувався, мобілізувався, змінив тактику і став послідовно видавлювати нас з наших територій. А керівництво України, мотивоване вузькоклановими шкурними інтересами, продовжує займатися звичною йому справою: розбещенням народного загалу, імітацією бурхливої діяльності та спекуляцією на почутті відповідальності свідомої громади.

У такому форматі можна ще деякий час протриматися і зупинити ворога на якихось підступах. Але ознакою того, що нація стала на шлях перемоги є її здатність сформувати нормальну національну патріотичну владу, для якої Україна – рідна ненька, а не кормова база, і де офіційні посадові особи мають відповідний рівень компетенції й самостійно приймають (а не озвучують) рішення та несуть за них персональну відповідальність.

У демократичній системі є таке поняття, як тіньовий кабінет. І замість того, щоби витрачати сили й енергію на підтримку карткового будиночка з джокером на дашку, зацькування конструктивної критики і мовчазного очікування примарної перемоги після якої вже можна буде відкрити рота, варто зайнятися створенням прообразу такої влади.

Але для цього потрібно зберегти в рамках здорового глузду хоча б 20-25% електорату, що в умовах табу на публічну критику чинного керівництва, неможливо. Це і є психологічна пастка, з якої слід вийти вольовим зусиллям, аби витягти країну з кривавого болота, куди її загнали хитромудрі творці пасток.