Концентрація болю виміряна назвою зруйнованого міста
Українській ідентичності стільки років, як і Києву. Багато чого може змінитися на нашу користь і тоді якусь сотню років поживемо по-людськи.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Головне завдання всякого народу — виживати за всяку ціну, зберігати максимально довго свою ідентичність, тобто весь час бути самим собою: мислити, творити, проявляти себе. І от, у в процесі цього, реалізовувати себе, досягати своїх цілей і виконати місію, як для окремого індивіда, так і для народу — найголовніше.
«Чи сумую я за Авдіївкою?», — пише жінка. І сама собі відповідає: а ви самі як думаєте? І далі їй пишуть інші люди.
«Коли почалась війна у Чечні, мені було 5 років, ми приїхали в Україну. Я дуже сумувала за домом і думала, що ми повернемось. Але минуло 27 років. Зараз я у Німеччині, а росія не дає спокою вже четвертому поколінні у моїй сім'ї».
«У Лимані мій колега загинув на початку війни, коли займався евакуацією. Я ненавиджу те місто, бо там загинув мій братик! Але я сподіваюсь, що колись туди поїду...».
«Я покинула Донецьк у 2014-му, Часів Яр — у 2022-му. Дуже вас розумію...», — погодьтеся, читати подібне не у кожного вистачить сліз і стриманості.
«Я з Авдіївки. 9-й квартал ДУ. Ми із дитиною поїхали ще 10 років тому, але приїжджали до батьків. Тепер лишились лише фото і спогади».
«Нещодавно мій син зустрічався з однокласниками, хлопцям по 30 років. Виявилось, що ні в кого немає шкільних фото... Лисичанськ. Спершу я втратила Луганськ, а потім і Лисичанськ».
«Мені болить Авдіївка, там поліг у бою мій чоловік. І в переддень, як він загинув, мені ніби хтось шептав на вухо: Авдіївка, Авдіївка...».
«Я із Покровська. І мені немає що сказати, бо ви й самі знаєте».
«Мій дім знищили у Херсоні».
«Я з Мар'їнки, якої більше немає. Мені 66 років. Вони забрали у мене все. Немає нікого з рідних. І дім, який ми будували своїми руками, знищено. Я кожний день, подумки, гуляю вулицями свого рідного міста. Щоб не забути. Бо мої душа і серце залишились там».
«А у мене є моє місто. І є мій дім, але коханий пішов із нашого дому, щоб уже ніколи в нього не повернутися».
«Мій дім в окупації. Лівобережна Херсонщина. Ми ледве встигли виїхати. Не встигли знайти котів, які поховались. Я і досі себе картаю, що їх залишила...».
«Немає мого Куп'янська, а у сусіда — Бахмута. Нічого немає. І батьки загинули».
«Моє село місяць було в окупації. Зруйнували й спалили все. Я родом з Харківщини. Моє мала батьківщина розбита, як і моє серце...».
«Наш Українськ знищили. Повивішували свої криваві ганчірки. У нас було все. Тепер немає нічого. Ні людей, ні житла».
«Ми у грудні, за 3 місяці до лютого 2022-го, купили свою квартиру, на яку збирали 15 років. Так, певно відбудувати можна все, та от наших людей знищили, тварюки!».
