Полтавський правник Петро Гуйван звернувся з відкритим листом до Громадської ради доброчесності

Полтавець Петро Гуйван – кандидат на посаду судді Верховного Суду України. Втім, справді гідна людина, без п’яти хвилин доктор юридичних наук, може дочасно припинити змагання, адже Громадська рада доброчесності при Вищій кваліфікаційній комісії суддів України пред’явила до нього претензії, що виходять за межі здорового глузду. І мені як громадському діячеві прикро за колег з Києва, адже такими діями вони дискредитують усе громадянське суспільство.

Знаю Петра Дмитровича ще з полтавського Євромайдану, бо він як адвокат захищав у судах майданівців у столиці та кременчуцьких активістів у полтавських судах. Жодного разу не відмовив, коли звертаюся до нього за юридичною консультацією під час проведення журналістських розслідувань. Добрим словом згадують його й студенти Полтавської юракадемії – за вимогливість, людяність і міцні знання.

Коли почалася епопея з аркою на вул.Соборності, 27, то Петро Гуйван узяв на себе всю юридичну роботу із захисту прав мешканців будинку. Ще в липні 2016 року, коли сесія Полтавської міськради ухвалила перше рішення про виділення арки «Газетний ряд» підприємцю В.Степаненку, він подав позов до райсуду, де його, на жаль, продажні судді відхилили. Тож він пройшов усі щаблі національної судової системи й спрямував скаргу до Європейського суду в Страсбурзі. Цього року він подав ще три позови до міськради та В.Степаненка.

Людмила Стельмах (Кучеренко),

президент правозахисної громадської організації «Полтавський медіаклуб»

Петро Гуйван звернувся до «люстраторів» при Вищій кваліфікаційній комісії суддів України з Відкритим листом, який подаємо нижче.

                                  Відкритий лист

до Громадської ради доброчесності Петра Гуйвана, кандидата на посаду судді Верховного Суду України

Учора поліз до Інтернету й знайшов допис, який стосується моєї персони. Я вже звик, що в мережі часто згадуюся як науковець, а ось як чиновник (поки що кандидат у чиновники) – вперше. Документ виявився висновком Громадської ради доброчесності від 14 квітня 2017 року з промовистою назвою «Про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного СудуГуйвана Петра Дмитровича критеріям доброчесності та професійної етики».

Чим же моя особистість не догодила громадськості? Виявляється, наявністю зв’язків з Росією. Бо тривалий час за радянської доби там жив і працював (на Чукотці), отримав вищу юридичну освіту, ще й перебував у лавах Комуністичної партії Радянського Союзу. Крім того, у 2015 році аж на чотири дні їздив на Кубань. Ось, власне, і всі претензії. Але їх достатньо, навіть просто багато, аби витурити кандидата в судді Верховного Суду України.

Таким чином я дізнався, що у нас наразі до недоброчесних вчинків належать не лише отримання хабара чи придбання майна на суму, що вдесятеро перевищує сукупний дохід сім’ї. Нечесне збагачення, зловживання та інші зовнішні ознаки нуворишів від правосуддя вже стали звичним проявом недоброчесності, хоча закон (я, кандидати до Верховного Суду та всі, хто навколо цього процесу циркулює, маємо якесь відношення до закону) кваліфікує їх дещо по-іншому. Але то, зазвичай, у нас визнавалося проявом не тільки злочинної поведінки, а й недоброчесності. Як виявляється, з подачі Громадської ради доброчесності з’явилися нові кваліфікуючі ознаки недоброчесності, наприклад, набуття вищої освіти у Росії, що входила тоді в СРСР. Цікаво. Давайте визначимося, хто і в який спосіб установив певні критерії, дотримання чи не дотримання яких істотно впливають на подальшу долю людини.

Власне, питання просте: є Громадська рада доброчесності, сформована на підставі закону «Про судоустрій і статус суддів», її призначення – сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (ВККС) в проведенні добору при проведенні конкурсу на посаду суддів. То зрозуміло.

Але ж будь-яка громадська організація (а саме такою себе позиціонує ГРД, хоча, принаймні у мене, з цього приводу є застереження), а надто – орган в структурі, що регулюється ВККС – мусять діяти в межах, встановлених законом та відповідними документами. Мені та й усьому загалу відомий лише один документ, який регулює порядок діяльності ГРД – регламент. Документ цей носить дуже загальний характер на кшталт «краще бути багатим та здоровим, ніж бідним і хворим». Для мене таким, що надає хоча б якусь інформацію назовні про мету, характер та методи діяльності громадських доброчесників є ст.2 регламенту, яка буквально звучить так: «Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям». Я спеціально виділив жирним шрифтом, на моє переконання, ключові слова у цій фразі - критерії професійної етики.

Згідно з принципами справедливості, добросовісності й розумності суб’єкт, який усім оточуючим пропонує дотримуватися критеріїв професійної етики (до речі, не просто з люб’язності, а під загрозою санкцій), мав би надати для публічного ознайомлення ті самі критерії. Та насправді подібного годі шукати, вони не прописані ні нормативно, ні навіть у локальних актах, які останнім часом тиражує ГРД. Тож і маємо, що горезвісні «критерії» залежать від настрою персоналій у складі Ради. Чому б, скажімо, сьогодні недоброчесними не визнати осіб, які минулої середи носили червоні сорочки. Втім, варіанти можуть бути різні. Смішно? Але це сміх крізь сльози…

Поза тим, відсутність чітко виписаних критеріїв доброчесності взагалі ставить під сумнів легітимність і доцільність цієї громадської організації. Може, це комусь вигідно? Хтось з боку споглядає і насміхається, мовляв, старайтеся, хлопці, потім все одно ваші старання будуть визнані недійсними. Поки що, власне, так воно й виглядає. Мабуть, розуміючи це, усвідомлюючи недостатність кваліфікації, громадські активісти намагаються компенсувати її це бурхливістю діяльності. Це відверто кидається в очі.

Але повернімося до суті. Тож маємо три закиди громадської організації, які, на думку її органу, визначають поведінку, що не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики.

Мова про такі вчинки кандидата на посаду судді касаційного суду Верховного Суду Гуйвана П.Д. (нагадую, що я став кандидатом у листопаді 2016 року, а до того ніколи не перебував на державних посадах та не був суддею): візит у 2015 році до Краснодарського краю (Росія) на чотири дні; отримання диплому про вищу освіту в Російській Федерації; членство в КПРС у 80-х роках минулого століття.

Усі ваші, панове, закиди подібного штибу легко спростовуються, виходячи із норм українського, міжнародного права, здорового глузду та засад доброчесності, які, на жаль, ви для себе так і не напрацювали, тож і не дотримуєтеся їх.

Почну в хронологічному порядку. Так, працюючи тривалий час на Крайній Півночі за радянської доби, я був членом КПРС. Та, повірте мені, у той час у геофізичній експедиції та на золотому приїску, де я працював, не поділяли людей на партійних та безпартійних. Ніхто не міг сховатися за партквитком. Не ті були люди, не ті місця. То зараз партійна належність дає можливість зробити кар’єру, отримати підвищену заробітну платню, соціальні гранти тощо.

З іншого боку, ви, панове, намагаєтеся повернути країну й суспільство до давно пройденого етапу навмисного протистояння. Нагадаю, що пропозиції щодо обмежень на професію за ознакою належності до політичної партії (зокрема, до колишньої КПРС) не пройшли при обговоренні відомого люстраційного закону. Їх визнали недемократичними Венеціанська комісія, Європейський комітет із соціальних прав, інші поважні європейські інституції. То й не дивно, адже світові демократичні принципи ґрунтуються на засадах відповідальності за діяння, а не за партійну приналежність.

Якщо застосувати ваш світоглядний механізм, то він, з цієї точки зору, має кваліфікуватися не інакше, як дискримінація (discriminatio), яка за визначенням якраз і постулюється як відмінність, виключення, обмеження або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав членів певної групи стосовно можливостей інших груп.

Будь-які види дискримінації щодо осіб, які не вчинили жодних протиправних діянь, але належать до тієї чи іншої соціальної, національної чи політичної групи, заборонені Загальною декларацією прав людини. Тож, давайте припиняти прояви мракобісся та ставати на цивілізовані рейки, бо саме цього від нас чекає світ. Інакше, розвиваючи вашу ідеологію, суспільство може скотитися до повторення трагічних сторінок історії Холмщини та Підляшшя, коли людей вбивали просто за те, що вони українці чи поляки.

Зрештою, я пишаюся тим, що впродовж останніх майже 30 років не вступав до жодної політичної партії, які створювалися й існували в Україні чи були правлячими. Як відомо, кандидат на посаду судді має відповідати принципу політичної нейтральності. Саме це, на моє переконання, є одним із тих вимірів, дотримання якого ви мусите контролювати, а не полювання за привидами давно минулих часів.

Як я вже вказував вище, панове, із ваших статутних положень та конкретних практичних вчинків не можна визначити критерії доброчесності, яку ви намагаєтеся відшукати у конкурсантів. Це пояснює ваші блукання навпомацки, постійно ламаючи все навколо та наступаючи на ті ж самі граблі щоразу. Власне, критерії (лат.Critērium) - то підстава для оцінки, визначення або класифікації чогось. Це мірило або закріплюється нормативно, або є результатом усталеного типу довготривалих практичних взаємин, що є суспільно прийнятним та бажаним. Скажімо, попри відсутність письмових заборон, соціально неприйнятною є поява в публічному місці дівчини топлес або чоловіка без штанів. Відтак, давайте звернемося до традицій, що впродовж століть формували суспільне розуміння поняття доброчесності й, за відсутності вами встановленого, керуватимемося саме ним.

Власне, у філософії існує кілька наукових концепцій доброчесності. Зокрема, І.Кант інтерпретує цю категорію як моральну твердість у слідуванні своєму обов’язку, яка, тим не менше, ніколи не стає звичкою, а завжди знову і знову має виникати із акта мислення. Вчений наголошує, що доброчесність виводиться з чистих моральних засад, не будучи ані звичкою, ані помірністю поміж вад.

Більшість філософів сходяться на тому, що доброчесність – це бажання робити якісь вчинки на користь інших людей, задля суспільства. Доброчесною є людина, котра керується не своїми власними благами, вигодами, а підпорядковується гуманності, порядності, справедливості.Іншою думкою стосовно доброчесності є така, що це унормована стандартизація поведінки у суспільстві. Кожен повинен керуватись нею у повсякденному житті (у стосунках з сім’єю, у колективі, серед громади). У контексті боротьби з корупцією доброчесність — це необхідна морально-етична складова діяльності державного службовця, яка визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах доброго ставлення до громадян та чесності у способі власного життя, виконанні своїх обов'язків та розпорядженні державними ресурсами. Підсумовуючи зміст зазначених наукових дефініцій, можемо дійти висновку, що доброчесність – це сильне й дієве бажання вчиняти відповідно до принципів правильності, людяності. Тож саме проявом доброчесності слід вважати відвідування родини давнього друга, з яким разом понад десятиліття пропрацювали на Чукотці і який наразі мешкає на Кубані (до речі, сім’я з українським корінням). Саме це було приводом для моєї поїздки в Краснодарський край Росії у 2015 році. А закиди щодо того, що такий візит є проявом недоброчесності, я повністю відкидаю, позаяк саме заборона спілкування з близькими людьми повертає суспільство до тоталітаризму та є проявом недоброчесності у нормальному, людському розумінні цього поняття.

Щодо диплому про вищу освіту. У цьому питанні, як у краплі води, відображається вся пиха оцінювачів, за якою криється відсутність елементарних знань з питання, яке особа намагається контролювати. Невігластво аж пре! Розберемося в деталях. Справді, поступивши до вищого навчального закладу за радянських часів та провчившись за таких умов більшу частину необхідного п’ятирічного строку, я в силу форс-мажорних для мене та й усіх нас обставин отримав у 1994 році диплом уже у незалежній Росії. Попри всі надумані закиди я пишаюся тим, що маю диплом про вищу юридичну освіту, отриману в одному з найкращих юридичних вузів Радянського Союзу – Московській державній юридичній академії, куди вступив ще у 1989 році. Я вельми сумніваюся, що рівень наукової підготовки, яку отримали ви, панове, може зрівнятися з тим, який надавався студентам за тих часів. У всякому разі, ваш допис-висновок щодо мене повністю підтверджує фейковість ваших спеціальних юридичних знань, принаймні тих осіб, які перевіряли мене.

Адже окремі твердження, які містяться у висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного СудуГуйвана Петра Дмитровичакритеріям доброчесності та професійної етики від 14 квітня 2017 року не просто не тримаються купи, а є відвертим блюзнірством. Чого лише варте таке зауваження (цитую за оригіналом): «Кандидат отримував наукове звання, свідоцтво на право зайняття адвокатськоюдіяльністю, викладацькі посади, звання заслуженого юриста України без проходженняпроцедури визнання диплома, отриманого у Російській Федерації».

Просто шедевр невігластва! Одним махом звинувачується у некомпетентності вся українська правова та наукова система: і Вища атестаційна комісія, що присвоює вчені звання, і органи адвокатури, які видають адвокатське свідоцтво, і ціла низка державних установ, які проводять довгу процедуру присвоєння державних нагород. На думку ГРД, всі ці органи юридично безграмотні (тож, не виключено, що активісти на цій підставі скоро візьмуться й за них), а розумники - лише серед них. На жаль, для вас, панове, ситуація складається якраз навпаки.

Той, хто досліджував це питання, мусив, як мінімум, вивчити чинне українське законодавство, що регулює питання щодо підстав та порядку визнання в Україні дипломів про вищу освіту, здобутих у зарубіжних країнах. Та, як то зазвичай у таких ситуаціях буває, активність замінила фах, цілеспрямованість затьмарила розум. Насправді ж усе виглядає досить просто. Можливість визнання в Україні зарубіжних дипломів з метою роботи виникла лише у 2015 році у зв’язку з виданням наказу Міністерства освіти та науки № 504 від 5 травня 2015 року «Деякі питання визнання в Україні іноземних документів про освіту», яким, зокрема, було затверджено Порядок визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти. А вже, якби особа, що перевіряла мої дані, проявила небачену для ГРД активність та кмітливість і прочитала сам означений Порядок, то побачила б, що нострифікація документів здійснюється саме з метою провадження професійної діяльності відповідно до законодавства України. Оскільки у 2015 році я не працював, то звернувся з заявою про визнання свого диплома відразу (8 вересня 2016 року), як почав працювати в Полтавському інституті бізнесу. Жодного відношення до початку добору суддів ВС та оголошеного конкурсу, попри ваші хибні протилежні твердження, ця процедура не мала.

Усі описані вибрики ГРД, як на мене, не що інше, як намагання надути щоки, додати собі ваги тощо і не має жодного відношення до розумної, компетентної та прискіпливої перевірки чеснот кандидатів, для чого, власне, задумувалася та формувалася вказана інституція.

Цим і пояснюється бравурний та показовий патріотизм, який на повірку нічого спільного з цим святим почуттям не має. Якщо ви хочете позмагатися в патріотизмі, то давайте, але, зрозумійте, він не вимірюється кількістю друзів за кордоном чи національністю диплому. Якби ви хотіли розібратися детальніше у моїй добрій честі щодо до України, то змогли б подивитися мої репортажі з Майдану (деякі з них надані до досьє, інші – у соціальних мережах), де я, попри інвалідність, провів два тижні у найгарячіші дні. А ви де були тоді? Якби вас цікавили питання застосування мого «радянського» диплома, то ви б легко знайшли, що завдяки цьому документу жоден з полтавських майданівців, яким були висунуті звинувачення і якими я опікувався як правник в межах діяльності МайданSOS, не був взятий під варту. А ви що у цьому напрямку зробили? Але то марне змагання, бо продовжуючи його та розвиваючи далі, легко виплеснути з водою й немовля.

Взагалі, питання, насправді, більш серйозне, ніж ваша оцінка моєї скромної персони, тож воно потребує додаткового осмислення. Річ у тім, що впродовж всього існування людства на переломних етапах цього поступусаме в періоди розвитку та прогресування кризових явищ проявлялися певні групи людей, котрі, насправді не були ні рушійною силою самих суспільних процесів, ні необхідною складовою їхнього задіяння, але, зрештою, саме вони виявлялися бенефіціарами політичний дивідендів. При цьому ці суб’єкти, будучи лише гвинтиками (але надзвичайно важливими) у суспільному потягові, надзвичайно швидко набували ваги, передовсім у особистісному самосприйнятті, але те виявлялося також досить виражено й назовні.

У нашій літературі найбільш показовим типажем цієї категорії активістів є товариш Шариков. Звісно, наш славетний земляк М.А.Булгаков писав образ Поліграфа Поліграфовича не з власної уяви, а, використовуючи історичне та соціальне надбання людства.

Справді, історія знає чимало випадків, коли на хвилі суспільного піднесення в результаті найпрогресивніша ідея знівельовувалася в процесі її досягнення, що, зрештою, призводило до маргіналізації й навіть люмпенізації спільноти та втрати ефективності всіх громадянських інституцій. Так було, приміром, під час Великої французької революції. При цьому загальний поступ тієї чи іншої спільноти, звісно, не припинявся, він просто набував іншого спрямування, надаючи собі ознак загальновідомої марксівської спіралі. Звичайно, оптимальним було б рухатися завше догори, в тому числі й у соціально-політичному сенсі. Та, насправді, життя має інші прояви, які не завжди залежать від волевиявлення, ба навіть від їхнього усвідомлення громадою. Відтак, суспільні відносини призупиняють свій «вертикальний», прогресивний розвиток, одночасно розвиваючись «горизонтально», стаючи більш розгалуженими та взаємопов’язаними в межах однієї і тієї ж, здавалося б, застиглої соціальної формації. Але, на якомусь етапі, будучи, на перший погляд, суспільно похованою, як мінімум, приспаною, громадська думка, яка насправді все ж могутнішала не своєю кроною, а корінням, виривається назовні й вимагає соціальної реалізації. Та тоді ця вимога вже носить не еволюційний, а радше революційний характер.

Саме такі пертурбації наразі відбуваються в Україні у царині реформування судочинства. Як переконливо доводить практика, вони викликані далебі не плановими, штатними, а радикально позаштатними мотивами. Як виявилося, можливості планомірних та поступових коригувань цього сектору державного управління вичерпані, а, найголовніше, у саму наявність подібної можливості вже ніхто не вірить. Починаючи від Євросоюзу й закінчуючи фермером Охрімом. Те, зрештою, вилилося у конституційну реформу стосовно судочинства, яку, як не дивно, досить швидко та одностайно (майже) затвердив парламент торік. Настільки швидко, що більшість очільників, котрі публічно ратували за цю реформу, насправді виявилися до неї не готовими.

Та, як би там не було, слід виконувати конституційні приписи. Мусимо, як каже закон, до 30 березня 2017 року сформувати новий склад Верховного Суду (може, ще хтось в країні, крім мене, пам’ятає, що Президент обіцяв пані Меркель та панові Оланду, що Верховний Суд в Україні запрацює до Нового 2017 року?)

Та не так сталося, як гадалося. Спочатку якісь проблеми виникли у ВККС. Мабуть, із підготовкою іспитових білетів (хоча я як викладач вищих навчальних закладів із 18-ти річним досвідом можу стверджувати, що то не надважка праця). Потім майже півтора місяця перевірялися практичні роботи конкурсантів замість розумного тижневого строку. Мушу зазначити, що те мені видається досить дивним. У Національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого, де я пропрацював 11 років, обов’язковим заліковим етапом оцінювання студентів є написання та захист курсової роботи з цивільного права. Обсяг такої праці має бути 25-30 аркушів. Обов’язкова вимога – написання від руки. Теми усі різні. Так ось, я як викладач перевіряв за суботу-неділю приблизно 40 таких робіт та ще й писав на кожну з них необхідну за правилами анотацію. Тож візьміть кількість учасників конкурсу щодо написання практичного завдання, помножте їх на кількість сторінок і поділіть на кількість членів ВККС, у такий спосіб встановивши навантаження. За будь-яких умов час, потрачений де-факто на підрахунок результатів, видається неспівмірним. Це наводить на певні роздуми…

Аж ось всі означені темпоральні перешкоди подолані. Нарешті конкурсанти, змучені семимісячним змагальним марафоном (повірте, то не сарказм, то гіркий факт, скажімо, я, повіривши у закон !!! вирішив на якийсь час, так, на три-чотири місяці відкласти заплановані справи (моя вже написана і готова до захисту докторська дисертація з вересня минулого року лежить на кафедрі НУ НЮА ім.Ярослава Мудрого без руху) аби відволіктися на, хоча і визначальну для долі багатьох, але все ж не каторгу), вийшли на фінішну пряму. Але тут знову виникають проблеми нового штибу, джерелом яких тепер є Громадська рада доброчесності.

Зрештою, подібні підходи ставлять під загрозу саме проведення конституційної реформи. Адже, як відомо, Верховний Суд формально зможе запрацювати лише тоді, коли до його складу буде обрано 65 суддів. Усі, звичайно, усвідомлюють рівень ефективності подібного «врізаного» суду. Як наслідок, колапс Верховного Суду, його неспроможність «розгребти» величезний потік касаційних справ. Та то не найбільша біда, суспільство вже звикло до того, що прописані у кодексах присічні процесуальні строки розгляду справ не мають нічого спільного з реальністю. Але інша проблема, то справді катастрофа національного масштабу (звичайно, катастрофа для тих, хто це розуміє, усвідомлює й переймається).

Мова йде про те, що без завершення реформи Верховного Суду неможливий навіть початок реформування українських судів нижчого рівня. Це цілком очевидно. Для українського населення, для людей не дуже важливо, як зрештою, функціонуватиме вища ланка, для переважної більшості з них є чутливим здійснення правосуддя на місці, там де порушене майнове, зобов’язальне право чи інтерес людини. Такі прояви правосуддя найбільше наближені до громади і саме через них проявляється та виявляється назовні сприйняття українцями реформ в царині правосуддя та, зрештою, довіра або хоча б розуміння дій влади.

Якщо цього не буде, не виключено, що настануть незворотні й для багатьох радикально негативні наслідки. Адже всім вже досить довгий час відомо, що місцеві суди не працюють як слід, вони практично знаходяться в колапсі. Найкращі судді подалися на конкурс до Верховного Суду, інші, усвідомлюючи, що той ВС ще не скоро, а може, й ніколи не буде сформований, виявляють свою пиху у всій красі. Український народ, хоча і надтерплячий, але колись той терпець урветься. Тож, уже без будь-якої судової реформи почнеться вуличне правосуддя. Жах!

Апокаліптичний сценарій? Сподіваюся, до нього ніколи не дійде, але наразі певні кроки у цьому напрямку робляться. Прикро, що до цієї процедури, можливо, самі того не відаючи, долучилися (причому, досить жваво) члени громадської організації. То не найліпший спосіб самоствердження. Очищення судової системи має ґрунтуватися на певних світоглядних, концептуальних засадах (до речі, саме на цих засадах, власне, будувалася ця організація та затверджувався її Регламент). Справді, сьогодні судочинство потерпає від корупції, кумівства, некомпетенції. Ви покликані вирішувати далебі не всі питання організації та відновлення справедливого судоустрою в Україні, а лише здійснювати громадський контроль за процесом формування кадрового складу Верховного Суду. Це одна із ланок довгого ланцюга заходів із відновлення довіри до правосуддя, але, погодьтеся, одна з ключових. Від того, хто прийде в систему, залежить її функціонабельність.

Якщо народ вустами парламенту сказав, що стара система судочинства є неефективною, значить то є догмою, яка вже після внесення змін до Конституції є непорушним правилом, не може ставитися під сумнів і підлягає безумовному виконанню. Звісно, для того, аби запустити мотор, що забуксував, можна використати старі деталі. Але, кожен знає, що краще придбати та вмонтувати нові. Тож, ваша, панове, задача віднайти нові обличчя, котрі мають кваліфікацію, знання, досвід і поки що мають бажання діяти на користь України в царині забезпечення європейського рівня правосуддя.

Згідно з вашим історичним призначенням (воно прописане у Регламенті) ви не тільки можете, але й зобов’язані виявити серед кандидатів осіб, які раніше чи навіть зараз, користуючись посадовим положенням, партійною належністю, бізнесовими зв’язками, дружніми стосунками роблять правосуддя не обличчям правової держави, а джерелом прибутків, несправедливості та, зрештою, соціального збурення. Поки ж що, даруйте, ваше діяльність якщо і не виглядає повною шариківщиною, то досить схожа на неї.

Що стосується ваших, панове, висновків щодо невідповідності мене як кандидата критеріям доброчесності та професійної етики, то я ці висновки не приймаю й відкидаю. Причинами такого рішення є некомпетентність осіб, котрі напрацювали відповідні відповідні висновки щодо моєї кандидатури. Звісно, власне невігластво можна прикрити суспільною активністю. Це часто спрацьовує і є досить поширеним явищем у нашому громадянському середовищі. Прикладів навколо нас не злічити. Але неприпустимо, коли правовий невіглас береться наводити лад саме у правовій системі. Відтак, ваші закиди та претензії я відкидаю.

Натомість я викликаю вас як організацію чи когось із її членів на інтелектуальний герць з цивільного права. Інші правові напрямки також можуть бути предметом обговорення. Давайте подивимося, чий диплом, мій майже радянський, чи ваш, якщо той є, більше підкріплений знаннями.

Петро Гуйван, заслужений юрист України,

кандидат на посаду судді Верховного Суду України