Помилка (п)резидента
Кремлівський бункерний щур наїжачує Москву системами протиповітряної оборони. Здається, план зі знищення РФ наблизився до кульмінації.
У лексиконі кремлівської верхівки почало з'являтися слово "поразка". Нехай зараз воно звучить у контексті шалених випадів убогого алкоголіка Дмітрія Мєдвєдєва, який марить практичною реалізацією загрози ядерної ескалації, але в наявності симптоми якихось прихованих тектонічних зрушень у свідомості путінської банди.
Хіба може хоч когось надихати агресивне побоїще, мету якого ось уже цілий рік не здатні зрозуміти навіть у найближчому оточенні російського (п)резидента? Та й сам потайливий недовірливий і гордовитий деміург війни перестав задовольняти запити вертикалі осіб, які ухвалюють рішення.
Якщо так званому "глибинному народові" все ще можна втюхувати конспірології й міфологеми про "все йде за планом", то російська "иліта" вкорінюється у думці про злам усіх більш-менш оптимістичних сценаріїв. Імовріно тому олігархи скуповують нерухомість в Об'єднаних арабських еміратах, поки Ванька з Дагестану гине в Україні.
Винуватцем воєнної авантюри кремлівські "тіньовики" готуються зробити сумнівно легітимного недо-вождя Владіміра Путіна. Наразі "обнулення" 2020 року трактується як пастка для узурпатора, юридична підстава, щоби у недалекому майбутньому порушити проти нього провадження за статтею 278 Кримінального кодексу РФ "про насильницьке захоплення влади".
Російський (п)резидент багато років існує у режимі ізоляції від об'єктивної реальності та занурений у теплу ванну відфільтрованої аналітики. Показово, але сам Путін – мета номер один для маніпуляцій з боку місцевого розвідувальної спільноти; він буквально лопається від дезінформації, і певною мірою справді мертвий (поки не фізично, на жаль – прим. ред.), адже вже втратив когнітивні здібності та став неадекватним.
Повернення неповажного та бездарного Валєрія Гєрасімова до керування "спеціальною воєнною операцією" – неприродне рішення зі сфери неосудності. Воно вказує на реальний ризик використання найстрашніших форм ведення війни.
Від мільйонних піхотних баталій в українських степах до застосування заборонених видів зброї, зокрема ядерного арсеналу. При цьому чинна редакція ядерної доктрини Росії не дозволяє навіть думати про це стосовно вторгнення на територію України, до того ж є чимало історичних прикладів програшу ядерних держав.
Ось кілька із найбільш згадуваних з історії: США пішли з В'єтнаму на початку 1970-х років, СССР зазнав фіаско в Афґаністані у середині 1980-х, комуністичний Китай програв соціалістичному В'єтнаму у 1979 році, ядерні Індія та Пакистан конвенційно воюють за спірні землі високогірного Кашміру. Ніде до ядерного попелу не доходило.
Жодної екзистенційної загрози для Росії, крім як існування вільної України в європейській родині, – немає. Відтак розміщення зенітно-ракетних комплексів "Панцирь С1" на будівлі Міністерства нападу та агресії оборони та протиповітряних систем "С-400" на Лосиному острові у Москві демонструє боязнь путінського режиму.
Тож навіть атаки українських безпілотників і дронів-камікадзе начебто не особливий привід брязкати ядерним кийком, оскільки захоплення Криму та інших тимчасово окупованих територій України – найбільша помилка Путіна і його оточення. Чим швидше її буде виправлено, тим краще і дешевше для країни, розвал якої стали усвідомлювати й на Заході.
Чи варто зациклюватися на невеликих ділянках території, коли руйнується система керованості країною, ресурсні багатства за безцінь спливають невдячним азійцям, а міжнародна ізоляція збільшується з кожним днем? Скоріш за все ні, побережімо нерви в очікуванні чергової руйнації недоімперії.
На що сподіватися особисто Путіну, якщо навіть лідери зі списку дружніх країн надсилають Москві сигнали зупинитися, поки все не стало зовсім погано. Президент Сербії днями заявив, що не підтримує російське вторгнення на територію України, а всі окуповані території вважає українськими; Белград готується надати Києву гуманітарну допомогу.
Іран також підкреслено дистанціювався від ідеї перегляду міжнародно визнаних кордонів України, виступивши проти війни та масового насильницького переселення людей. Китай своєю чергою задоволений обвальним послабленням Росії та виявляє інтерес до української формули миру.
У Сакартвело та Молдові назрівають настрої реалізувати азербайджанський сценарій ліквідації сепаратистських утворень. Тверезі голови у Тбілісі та Кишиневі розуміють відсутність у РФ військового ресурсу для будь-яких намірів з метою захисту своїх маріонеток.
До того ж нові пакети військової допомоги Україні накладаються на відсутність чітких мотивів у мобілізованих із запасної армії йти на вірну смерть і гинути за чужу помилку. Ситуація на українській шахівниці нагадує спертий мат у багатоходівці Путіна, доля якого вже вирішена.
