Настав час для ПостРосії
Спадкоємиця царської та совєцької недоімперії ще проіснує деякий період, але її доля вже вирішена. Україна зламає російського хребта.
Днями з'ясувалося, що 46% зі 137 опитаних фахівцями "Atlantic Council" західних експертів вірять в ерозію і розпад РФ або перетворення держави на "failed-state" в ході цього десятиріччя. Паралельно на сторінках видання "Foreign Policy" вийшов текст із заголовком "Це час подумати про колапс Росії".
Що ж, певним чином, можна подумати наступне: вітер на західних болотах нарешті подув і з боку Києва. Те, що навесні 2022 року нам тут здавалося вже аж надто очевидною вірогідністю аби про це мовчати, нарешті було засвоєно на Заході як можлива і потрібна для обговорення опція.
Ключова проблема, котра супроводжує будь-яке схожого типу обговорення на Заході, – тамтешня експертиза по Росії та постросійським перспективам померла десь на зорі завершення Холодної війни. Щойно потреба розбиратись у російських реаліях перестала залежати від загрози близької ядерної війни, рівень цього знання на Заході досить швидко впав.
Так, упав від нижчого попиту, який був породжений уявленням про зниження рівня загальної небезпеки. Хоча, звісно ж, не усі були такі короткозорі.
Принагідно згадаю зовнішньополітичну доктрину Пола Вулфовітца. Один із безпекових радників і заступник міністра оборони США Вулфовітц ще 1992 року запропонували концепцію збереження американської гегемонії в умовах однополярного світу.
Вона лягла в основу концепції стратегії національної безпеки США 1994-1999 років (тобто, за президентської каденції демократа-русофіла Білла Клінтона – прим. ред.). А сам Вулфовітц впливав на прийняття рішень ще й у часи Джорджа Буша-молодшого, якщо точнше – у 2000-2008 роках.
У загальних рисах, основний постулат доктрини Вулфовітца наступний: ключовим завданням для США залишається потреба протидіяти потенційній консолідації нового конкурента на теренах колишнього пострадянського простору. Якщо простіше, усіма силами протидіяти кристалізації ідеї СССР-2.0 у РФ.
Значною мірою це була вигідна для зближення Києва із Вашинґтоном оптика, і взагалі наші євроатлантичні перспективи навсправжки були підняті нагору як реальна частина бажаного саме в рамках цього підходу. Втім, настали 2010-ті, і економічні показники КНР затьмарили загрозу, яка походила із сиров'яленого.
Однак усе ще потенційно реального повернення РФ до проєкту нового геополітичного центру сили, який кине виклик США. У тому ракурсі дуже легко виявилось проморгати операцію із вторгнення до Криму і допустити дрейф Віктора Януковича в руці РФ.
Серйозно ж загрозу ніхто не оцінював настільки, аби віддати їй перший пріоритет. Лише 2022 рік дещо виправив перегин, утім кратно зросла і паралельна тема із загрозою з боку комуністичного Китаю.
Контури окреслюються, хоча толком прогнозувати тут дійсно нічого. Тут усе ще неоране поле і потреба брати й робити; пощастило і не пощастило жити у цей час.
